Розділ 14. Гнів патріарха

   Ранок після розправи над Беллою видався дивно тихим. Сонце ліниво пробивалося крізь важкі гардини їдальні, висвітлюючи тонку пару, що піднімалася над чашкою кави Яни. Олександр сидів навпроти. Він виглядав краще, хоча блідість ще не зійшла з його обличчя, а рухи залишалися обережними. Рана все ще нагадувала про себе гострим болем при кожному невдалому повороті.

 - Тобі варто поїсти, - тихо промовив він, не відриваючи погляду від планшета з ранковими звітами. Його голос був спокійним, але Яна відчувала, що це лише поверхневий шар. - Ти майже нічого не торкнулася з того часу, як ми повернулися з клубу.

   Яна повільно розмішувала цукор, дивлячись на те, як утворюється маленька воронка в чашці.

 - У мене немає апетиту, Олександре. Після того, що я побачила вчора... мені важко просто робити вигляд, що ми звичайна пара, яка снідає в сонячній їдальні.

   Олександр нарешті відклав планшет і подивився на неї. Його очі були непроникними.

 - Те, що ти побачила, це справедливість. Белла знала правила. Вона вирішила, що може використовувати твою сім’ю як інструмент. Я лише показав їй, що її інструменти зламані.

 - Ти знищив її життя, - Яна підняла очі. - Ти вигнав її з дому, позбавив усього.

 - Я залишив їй життя, Яно. Для нашого світу це королівський подарунок, - він простягнув руку через стіл, накриваючи її долоню своєю. - Я зробив це для тебе. Щоб ти могла спати спокійно, знаючи, що твоїй матері ніхто не загрожує. Хіба це не те, чого ти хотіла?

   Яна хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона хотіла безпеки, але не такою ціною. Проте, перш ніж вона встигла вимовити бодай слово, тишу маєтку розірвав дикий гуркіт. Десь зовні почувся скрип гальм, крики охорони та звук важкого удару об вхідні двері.

   Олександр миттєво змінився. Спокій злетів з нього, наче луска. Він не встав, бо рана не дозволяла зробити це швидко, але його рука моментально пішла під стіл, де, як знала Яна, була закріплена зброя.

   Двері їдальні розчахнулися так сильно, що одна з петель не витримала і жалібно скрипнула. У кімнату влетів Віктор, батько Белли. Це був масивний чоловік із сивим волоссям, зачесаним назад, і обличчям, яке нагадувало стару шкіряну маску, поцятковану зморшками гніву. За ним намагалися встигнути двоє охоронців Олександра, але Віктор відштовхнув їх із силою, на яку, здавалося, не був здатний чоловік його віку.

 - Олександре! - його крик був подібний до реву пораненого лева. - Ти що, зовсім здурів?! Ти що собі дозволяєш у моєму місті?!

   Віктор зупинився біля столу, важко дихаючи. Його очі, налиті кров’ю від люті, метали блискавки. Олександр навіть не здригнувся. Він повільно прибрав руку з-під столу і спокійно взяв серветку, витираючи пальці.

 - Вікторе, ти старієш, - холодним тоном зауважив Олександр. - Раніше ти вмів заходити в двері, не ламаючи їх. Моя охорона занадто м’яко з тобою обійшлася через повагу до твоїх сивих скронь. Наступного разу вони стрілятимуть без попередження.

 - Наступного разу?! - Віктор вдарив кулаком по столу так, що прибори підскочили. - Ти вигнав мою доньку! Ти погрожував їй компроматом, який збирав роками за моєю спиною! Ти принизив мою кров перед якимось непотребом!

   Він різко повернув голову до Яни. Його погляд був настільки сповненим презирства, що вона мимоволі здригнулася і відсунула крісло.

 - То це вона? - прошипів Віктор, тицяючи в її бік кривим пальцем. - Оця дівчинка з очима переляканого оленя, це та сама причина, через яку ти розірвав союз наших сімей? Ти збожеволів, хлопче! Ти став слабким! Ти перетворився на ганчірку, об яку ця нікчема витирає ноги!

 - Вікторе, стеж за язиком, - голос Олександра став ще тихішим, і це був знак найвищої небезпеки. - Ти в моєму домі. І ти говориш про мою дружину.

 - Дружину?! - Віктор розсміявся, і цей сміх був сповнений отрути. - Ти викрав її, купив її боргами і тепер називаєш це шлюбом? Ти став посміховиськом для всіх нас! Люди шепочуться, Олександре. Вони бачать, як ти носишся з цією вівцею, як ти через її сльози караєш дітей своїх найближчих друзів. Ти порушив кодекс! Ти поставив спідницю вище за спільну справу!

   Віктор знову звернувся до Яни, зробивши крок до неї. Охоронці Олександра біля дверей напружилися, готові діяти.

 - Ти, дівчино, - Віктор дивився на неї з чистою, незамутненою ненавистю. - Ти отрута для нього. Ти зробила його слабким. Раніше його ім’я змушувало ворогів тремтіти, а тепер вони сміються, бо знають, що достатньо пригрозити тобі і Олександра Петровича можна брати голими руками. Ти думаєш, він тебе захистить? Він не може захистити навіть власну репутацію! Через тебе він став вразливим. Ти ракова пухлина на його тілі, і якщо він сам її не виріже, це зроблю я!

   Яна відчула, як її накриває хвиля гніву. Вона більше не була тією заляканою дівчинкою, яка тільки-но потрапила в цей маєток. Вона бачила кров, вона бачила смерть, і погрози старого бандита вже не викликали в неї того заціпеніння.

 - Ви звинувачуєте мене в тому, що ваша донька не має мізків? - голос Яни прозвучав напрочуд рівно і дзвінко. - Белла погрожувала хворій жінці. Вона перейшла межу, яку навіть у вашому світі не варто переходити. Якщо ви не навчили її честі, то не дивуйтеся, що Олександр навчив її наслідків.

   Віктор на мить занімів від такої нахабності. Його обличчя почервоніло ще сильніше.

 - Ти ще й рот відкриваєш?! Ти, маленька приблудо...

 - Досить! - голос Олександра розірвав простір їдальні, як постріл.

   Він повільно, долаючи біль, встав із крісла. Він спирався на стіл однією рукою, а інша була стиснута в кулак. Попри поранення, він все ще виглядав як людина, здатна вбити голими руками.

 - Вікторе, ти прийшов сюди вилити свій гнів. Я тебе вислухав. Тепер слухай мене. Твоя донька жива лише тому, що Яна просила за неї. Якби не її милосердя, Белла б зараз не в Швейцарію їхала, а лежала б у закритій труні. Якщо ти ще раз хоча б подивишся в бік моєї дружини або посмієш підвищити на неї голос, я забуду про наші спільні справи. Я забуду про повагу до твого батька. Я знищу все твоє дерево під корінь. Це не погроза, Вікторе. Це факт.