Розділ 12. Маски та діаманти

   Підготовка до прийому нагадувала військовий стан, але з присмаком дорогого шовку та французьких парфумів. Маєток Олександра гудів: флористи прикрашали холи білими орхідеями, кейтеринг виставляв срібні таці, а охорона, після інциденту в порту, була посилена втричі. Яна ж почувалася так, ніби її готують до жертвоприношення.

   Олександр найняв найкращих стилістів, які крутилися навколо неї три години. Її вдягли в сукню кольору нічного неба, глибокий синій оксамит, що облягав тіло, як друга шкіра, з відкритими плечима та ризикованим розрізом до середини стегна. На шиї важким льодом застигло кольє з діамантами, яке Олександр подарував їй вранці.

 - Ти виглядаєш... неймовірно, - почувся його голос від дверей.

   Олександр уже був у класичному смокінгу. Його блідість після поранення лише додавала йому аристократичної небезпеки. Він підійшов до Яни, і вона мимоволі напружилася, дивлячись на їхнє спільне відображення в дзеркалі. Він поклав руки їй на плечі, і його гарячі долоні контрастували з холодним камінням на її шиї.

 - Сьогодні ти моя головна перемога, Яно. Пам’ятай про це. Тримай спину рівно і нікому не дозволяй сумніватися в тому, що твоє місце поруч зі мною.

   Прийом був у самому розпалі. Величезна бальна зала маєтку заповнилася людьми, від чиїх посмішок віяло холодом, а від прикрас можна було осліпнути. Це був з’їзд вовків у смокінгах. Олександр міцно тримав Яну під руку, представляючи її своїм партнерам. Вона відчувала на собі десятки зневажливих, хтивих і оцінюючих поглядів. Для них вона була черговим трофеєм, який Олександр виставив на показ.

 - Олександре, друже! - до них підійшов високий чоловік із сивиною на скронях. - Чув про твої неприємності. Радий бачити тебе в строю. А це, я так розумію, та сама прекрасна дама, яка витягла тебе з того світу?

   Олександр лише злегка посміхнувся, але в цій посмішці не було тепла.

 - Моя дружина, Яна. Саме завдяки їй я сьогодні п'ю цей коньяк, а не годую хробаків.

   Яна ввічливо кивала, підтримуючи бесіду, але в душі вона кричала від бажання втекти. Все це здавалося їй дешевою виставою на крові. Вона бачила за цими білими зубами трупи, а за цими кришталевими келихами зруйновані долі.

 - Мені потрібно відійти на пару хвилин, - шепнув Олександр їй на вухо, коли до нього підійшов один із його помічників із терміновим повідомленням. - Залишайся біля бару. Марк десь поруч.

   Він кивнув на охоронця, що стояв у тіні колони, і пішов у бік кабінету. Яна полегшено видихнула і попрямувала до тераси, сподіваючись на ковток свіжого повітря. Але шлях їй перегородила дівчина на ім’я Белла.

   Вона була втіленням холодної величі. Довга срібна сукня, що нагадувала луску змії. Ідеально покладене волосся та очі кольору замерзлої ртуті. Вона не просто йшла, вона володіла простором навколо себе. Белла тримала келих із шампанським так, ніби це був кинджал.

 - То ось ти яка, - промовила вона замість привітання. Її голос був низьким, але в кожному звуці відчувалася отрута. - Нова фаворитка нашого короля.

   Яна змусила себе не відводити погляду.

 - Яна. Приємно познайомитися.

   Белла підійшла ближче, порушуючи всі межі особистого простору. Вона простягнула руку і нібито випадково поправила діамантове намисто на шиї Яни. Її пальці, холодні, як лід, на мить торкнулися шкіри Яни, і ту пробило тремтінням.

 - Красиве намисто. Олександр завжди був щедрим до своїх... тимчасових захоплень. Але діаманти не приховують страху в твоїх очах, лялечко, - Белла посміхнулася, і ця посмішка не торкнулася її очей. - Ти думаєш, що врятувала його життя? Ти думаєш, що змінила його?

 - Я нічого не думаю, - сухо відповіла Яна, намагаючись відсторонитися.

 - О, ти помиляєшся, - Белла нахилилася до її вуха, так, щоб оточуючі бачили лише милу бесіду двох дам. - Ти думаєш, що особлива. Але я знала Олександра ще тоді, коли він власноруч випалював зрадників. Ми з ним однієї крові. Ми вовки. А ти? Ти вівця, яку він забрав у ліс. Ти знаєш, що він зробив із тією дівчиною, яка була до тебе? Вона теж думала, що він її кохає. Тепер вона на дні річки у бетонних черевичках, бо забагато знала.

   Яна відчула, як ноги стають ватними.

 - Навіщо ти мені це кажеш?

 - Щоб ти знала своє місце, - голос Белли став гострим, як бритва. - Коли він награється, а це станеться швидко, ти зникнеш. Але якщо ти затримаєшся і почнеш впливати на його рішення... я подбаю про те, щоб твоя мати дізналася правду. Ти знаєш, за чиї гроші вона живе? Ти знаєш, скільки людей померло, щоб оплатити її лікування? Вона ж у нас така праведна, чи не так? Стара жінка не переживе такого сорому. Вона помре від усвідомлення, що її донька підстилка вбивці, яка купує їй життя кров’ю.

   Яна здригнулася, наче від ляпаса. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Погроза мамою була найболючішим ударом.

 - Не дивися так на мене, - Белла зробила ковток шампанського, дивлячись поверх келиха на Олександра, який якраз повертався до зали. - Я просто попереджаю. Ти тут випадковий гість. Не забувай про це. Олександр належить моєму світу, а не твоєму. І я не дозволю якійсь дівчинці з вулиці псувати мої плани.

   Белла відійшла якраз у ту мить, коли Олександр підійшов до Яни. Він одразу помітив її блідість.

 - Що сталося? Про що ви говорили з Беллою? - його очі миттєво стали жорсткими, він перевів погляд на спину срібної жінки, що віддалялася.

 - Ні про що особливе, - збрехала Яна, відчуваючи, як тремтять її руки. - Просто світська бесіда. Вона... привітала мене.

   Олександр примружився. Він явно не повірив, але не став тиснути. Він обняв її за талію, притискаючи до себе.

 - Не слухай її. Белла живе минулим. А наше майбутнє тут.

   Але Яна вже не чула музики. Слова Белли крутилися в її голові, наче чорні круки. «Вона помре від сорому». «Бетонні черевички». Вона дивилася на Олександра, який зараз посміхався якомусь міністру, і вперше відчула справжній, холодний жах. Вона була не в безпеці. Вона була в центрі урагану, і ця сукня, ці діаманти, все це було лише маскуванням для неминучої катастрофи.