Розділ 11. Ціна вірності та крові

   Олександр тримав її так міцно, ніби намагався врости в неї, заповнити порожнечу всередині її теплом. Яна відчувала через тонку тканину свого халата жар його тіла, який межував із лихоманкою. І різкий, металевий запах свіжої крові, що знову почала просочуватися крізь його пов’язки.

   Його дихання було рваним, гарячим, воно обпікало її шию. В цю мить він не був тим крижаним монстром, який викрав її. Він був пораненим звіром, який знайшов дорогу до єдиного місця, де йому не треба було тримати оборону.

 - Олександре, ти стікаєш кров’ю... - прошепотіла вона, нарешті знаходячи в собі сили відсторонитися. - Тобі треба лягти. Лікарі казали...

   Він не відпускав її ще кілька секунд, наче боявся, що варто розімкнути руки, і вона розчиниться, як ранковий туман. Нарешті він глянув їй в очі. Його погляд був каламутним від болю, але в ньому світилося щось таке, від чого в Яни перехопило подих, це була суміш полегшення та власницького тріумфу.

 - Я не ляжу, поки не переконаюся, що ти не збираєшся зникнути, - прохрипів він, ледь тримаючись на ногах.

   Яна допомогла йому дійти до ліжка. Він опустився на матрац із важким стогоном, і його обличчя миттєво стало попелястим. Вона бачила, як на його білій сорочці знову розпливається червона пляма. Весь її страх перед ним на мить відступив, поступившись місцем професійній зосередженості, яку вона виховала в собі, доглядаючи за хворою мамою.

 - Я нікуди не йду, - твердо сказала вона, змушуючи його лягти. - Але якщо ти помреш тут, у моїй кімнаті, це мені не допоможе.

   Вона викликала охорону та приватного лікаря, який приїхав разом із Олександром. Наступні дві години пройшли в напруженій метушні. Лікар знову накладав шви, бурчав про безумство пацієнта та критичний стан. Яна не виходила з кімнати. Вона сиділа в кріслі навпроти, спостерігаючи за кожним рухом медиків. Вона бачила, як Олександр, навіть перебуваючи під дією знеболювальних, постійно шукав її поглядом.

   Коли лікар нарешті пішов, залишивши інструкції та купу ліків, у кімнаті запала тиша. Олександр спав важким, неспокійним сном. Яна підійшла до вікна. За склом панувала глибока ніч. Вона думала про Олену. Покоївка дала їй шанс, запропонувала свободу, але Яна залишилася. Чому? Це питання мучило її. Вона не могла сказати, що це кохання, бо кохання не народжується з насилля. Але це був зв’язок, міцніший за будь-які кайдани.

   Наступного ранку Олександр прокинувся іншою людиною. Слабкість нікуди не зникла, але його погляд знову став сталевим. Він наказав принести сніданок у його кабінет, ігноруючи протести лікаря. Але перед цим він покликав Яну.

 - Вдягайся, - коротко кинув він, сидячи в кріслі-каталці, яку ненавидів усім серцем. - Ти підеш зі мною.

 - Куди? Тобі не можна навіть вставати! - обурилася Яна.

 - У підвал, - його голос був тихим, але від нього повіяло могильним холодом. - Я хочу, щоб ти побачила ціну зради. І я хочу, щоб ти подивилася в очі тому, хто мало не зробив тебе вдовою.

   Яна здригнулася від слова вдова. Вона не хотіла йти, вона відчувала, що там, у підземеллях маєтку, вона побачить те, що назавжди змінить її сприйняття цього чоловіка. Але вона пішла.

   Підвал маєтку не був схожий на винний погріб. Це була технологічна, холодна зона з бетонними стінами та тьмяним освітленням. Охоронці відчинили важкі металеві двері. Всередині, прив’язаний до стільця, сидів хлопець, той самий технік Коваль, про якого згадував Олександр.

   Його обличчя вже було перетворене на суцільний синець, губа розірвана, а погляд був наповнений тваринним жахом. У кутку, на підлозі, сидів інший чоловік, старший, у дорогому, але вже брудному костюмі. Це був Самойлов. Коли Олександр заїхав у кімнату, Коваль почав благати.

 - Пане Олександр... я не хотів... вони погрожували моїй родині... у мене борги... будь ласка!

   Олександр мовчав. Він дивився на нього з такою байдужістю, наче перед ним був зламаний прилад, а не жива людина.

 - Ти знаєш, Коваль, що я найбільше ненавиджу? - тихо запитав Олександр. - Не ворогів. Самойлов ворог, він діяв відкрито. Я ненавиджу щурів, які їдять із моєї руки, а потім перегризають кабелі, щоб впустити в дім вбивцю.

 - Я все поверну! Я відпрацюю! - кричав хлопець, захлинаючись сльозами. Олександр повернув голову до Яни.

 - Дивись на нього, Яно. Він відключив камери. Він знав, що сюди прийдуть люди з ножами. Він знав, що ти тут, і йому було байдуже, що вони могли зробити з тобою, аби отримати свої гроші. Що мені з ним зробити?

   Яна відчула, як її серце калатає об ребра. Вона дивилася на нещасного хлопця, потім на Олександра. Вона розуміла, що це тест. Олександр хотів побачити, на чиєму вона боці.

 - Відпусти його, - прошепотіла вона.

   Олександр розсміявся, це був сухий, безрадісний звук.

 - Відпустити? Після того, як він пролив мою кров і поставив під удар тебе?

 - Він просто злякався. Його використали, - Яна зробила крок вперед, намагаючись не дивитися на скривавленого Коваля. - Якщо ти його вб’єш, ти не станеш сильнішим. Ти просто станеш ще більшим монстром.

   Олександр довго дивився на неї. В кімнаті панувала така тиша, що було чути лише важке дихання Самойлова в кутку. Потім він кивнув охоронцям.

 - Вивезіть його за місто. Зламайте йому руки, щоб він більше ніколи не зміг торкатися клавіатури, і нехай зникає. Якщо я побачу його в цьому житті ще раз, він позаздрить мертвим.

   Коваля витягли з кімнати. Хлопець плакав від полегшення, попри обіцяний біль. Потім Олександр переключив увагу на Самойлова.

 - А з тобою, друже, ми поговоримо інакше.

   Яна не витримала. Вона розвернулася і вибігла з підвалу. Її нудило від запаху страху та насилля. Вона вибігла на перший поверх, намагаючись знайти хоч краплю свіжого повітря. У коридорі вона зіткнулася з Оленою. Покоївка стояла біля вікна, її руки були міцно сплетені перед собою. Коли вона побачила Яну, в її очах промайнув страх, який швидко змінився полегшенням.