Розділ 10. Повернення додому

   Першим, що відчув Олександр, повернувшись до тями, був різкий, нудотний запах антисептиків і холодного стерильного повітря. Цей запах він ненавидів понад усе, тому що він нагадував йому про слабкість, про часи, коли він був ніким і залежав від милосердя інших. Свідомість поверталася важкими, болючими ривками, наче він продирався крізь густу, чорну смолу. Кожен подих відгукувався гострим, пекучим болем у правому боці, який розливався по всьому тілу розпеченим металом.

   Він розплющив очі. Стеля палати була ідеально білою, без жодної тріщини, що дратувало своєю стерильною бездоганністю. Він спробував ворухнути рукою, але вона здавалася чужою, налитою свинцем. До вени була під’єднана крапельниця, і він відчував, як під шкіру вливається холодний потік фізрозчину.

 - Пане... слава богу, ви прокинулися, - почувся тихий, напружений голос десь праворуч.

   Олександр повільно, перемагаючи опір м’язів, повернув голову. Біля ліжка в позі струнко стояли двоє його найдовіреніших людей, Ігор та Марк. Їхні обличчя були сірими від утоми, очі запали, а на підборіддях виднілася багатоденна щетина. Вони виглядали як побиті пси, що чекають на удар від господаря за те, що не встежили.

 - Говоріть... - хрипко видавив він. Горло було наче забите піском, голос звучав невпізнанно, слабко і надтріснуто. Це бісило його ще більше.

   Ігор зробив крок уперед, нервово стискаючи пальці.

 - Ми все з’ясували, пане. Це був Самойлов. Той самий колишній партнер по порту, якого ви витиснули минулого місяця. Він не змирився. Зміг вийти на нашого техніка з нічної зміни, хлопця на прізвище Коваль. Той виявився слабким на гроші, у нього були великі борги.

 - Де вони? - Олександр спробував піднятися, але світло в палаті раптом спалахнуло яскравим вибухом, а біль у боці став таким нестерпним, що він мимоволі зціпив зуби, стримуючи стогін.

 - Обоє в нас, у надійному місці. Вони чекають на вас, пане. Коваль уже розповів усе: як вони відключили камери в секторі «Б», як заглушили сигнал на воротах для персоналу... Самойлов мовчить, але це питання часу. Ми чекали на ваше рішення щодо їхнього майбутнього.

   Олександр слухав, але його розум уже перемкнувся на інше. Вороги, зради, склади… все це було звичним фоном його життя. Але в пам’яті, наче крізь туман, проступив інший образ: залякана дівчина з кривавими руками, яка схилилася над ним. Її обличчя, її шепіт...

 - Яна... - він вимовив її ім’я, і воно прозвучало як наказ і як благання одночасно. - Де вона? Що з нею?

   Ігор і Марк перезирнулися. В повітрі зависла важка пауза.

 - Пане... лікарі кажуть, що саме вона врятувала вам життя. Та пов’язка... лікар сказав, що без неї ви б стікли кров’ю ще в машині. Вона діяла неймовірно швидко. Але... є одна проблема.

 - Яка? - Олександр знову смикнувся, і цього разу йому вдалося сісти, попри те, що в очах попливли чорні плями.

 - Через те, що технік Коваль пошкодив програмне забезпечення камер у вашому крилі та біля виходу в сад, ми... ми не бачили її на моніторах останні кілька годин. У маєтку був хаос, паніка, ми всі були зосереджені на вашому перевезенні сюди. Ми не знаємо точно, де вона зараз. Олена каже, що вона в себе, але... камери все ще не полагодили.

   Олександр відчув, як серце пропустило удар. Холодний піт виступив на чолі. Він знав цей дім краще за будь-кого. Він знав, що Олена, людина м’яка і могла дати Яні шанс. Він знав, як сильно Яна мріяла втекти. Кожна секунда, поки він лежить тут, була для неї можливістю зникнути назавжди. Думка про те, що вона скористалася моментом, поки він був на межі смерті, вдарила сильніше за ніж Самойлова.

   Він почав зривати з себе датчики моніторів. Апаратура почала противно і гучно пищати, сповіщаючи про порушення ритму.

 - Пане! Що ви робите?! Вам не можна! - охоронці кинулися до ліжка, намагаючись м’яко втримати його за плечі.

 - Геть від мене! - прогарчав Олександр. Його очі горіли диким, майже звіриним вогнем. - Я маю переконатися, що вона там. Я маю бачити її! Якщо ви її випустили... я особисто здеру з вас шкуру на тому самому складі!

   У палату влетів головний лікар у супроводі двох медсестер.

 - Олександре Петровичу! Ви з глузду з’їхали?! У вас шви на животі! Ви втратили більше двох літрів крові! Будь-яке навантаження і ми вас не врятуємо вдруге!

 - Мені плювати на шви! - Олександр вхопився за металеву стійку ліжка, намагаючись встати. Ноги були як ватяні, вони тремтіли і не слухалися, але він змушував себе стояти. - Ви не розумієте... Там моя дружина. Вона одна в тому домі. Камери не працюють! Якщо з нею щось станеться...

 - Як ви зможете їй допомогти, якщо впадете замертво в коридорі?! - лікар намагався бути переконливим, але Олександр уже не слухав.

   Він марив. У його голові змішалися страх втратити її та лють на власну безпорадність. Він уявляв порожню спальню, відчинене вікно і холодний вітер, що гуляє по кімнаті. Він боявся, що вона пішла, так і не дізнавшись, що він відчував у ту останню мить, коли бачив її обличчя перед тим, як знепритомніти.

 - Машину... негайно, - він важко дихав, тримаючись за бік. - І покличте мого особистого лікаря. Я буду під наглядом вдома. Це не прохання. Ви знаєте, хто я. Якщо я захочу піти, я піду. З вашою допомогою чи через ваші трупи.

   Лікар зрозумів, що сперечатися марно. Олександр був із тих людей, яких неможливо втримати силою, навіть якщо вони при смерті.

   Дорога до маєтку була справжнім пеклом. Кожна вибоїна на дорозі відгукувалася в тілі Олександра справжнім вибухом болю. Він сидів на задньому сидінні, вчепившись пальцями в підлокітник так, що шкіра на кісточках побіліла. Він не дозволяв собі заплющити очі, боячись, що якщо він це зробить, то знову прокинеться в порожнечі.

   «Тільки будь там. Тільки не йди», - ця думка крутилася в його голові, наче заїжджена платівка. Він згадував її очі на сніданку, її збентеження, її тепло. Він усвідомив, що за ці кілька днів вона стала для нього чимось більшим, ніж просто полонянкою чи іграшкою. Вона була його порятунком, буквально і фігурально.