Розділ 9. Ціна відданості

   Тиша, що запала в кімнаті після того, як важке тіло Олександра з глухим, страшним звуком упало на підлогу, була не просто відсутністю звуку. Це була густа, задушлива субстанція, яка, здавалося, висмоктала все повітря з легень Яни.

   Вона стояла нерухомо, притиснувши руки до обличчя, і кілька секунд її мозок просто відмовлявся обробляти побачене. Олександр. Людина-скеля, людина, яка одним словом вирішувала долі, тепер лежав безпорадним, зламаним манекеном біля її ніг. Його велич розчинилася в темряві кімнати, залишивши лише запах металу та смерті.

 - Допоможіть! Хто-небудь! Сюди! На допомогу! - її крик розірвав нічну тишу маєтку, хрипкий, відчайдушний, майже звіриний.

   Вона вискочила в коридор, серце калатало десь у самому горлі, перекриваючи дихання. Кожна секунда здавалася годиною. На її голос першою з’явилася Олена, покоївка, яка завжди була непомітною тінню. Побачивши розчахнуті двері кімнати Яни та нерухому постать господаря, навколо якого стрімко розширювалася калюжа густої, темної крові, жінка видала тихий звук, схожий на приглушений зойк, і мало не осіла на підлогу. Її обличчя вмить стало білим, наче вибілене полотно, а очі застигли в німому жаху.

 - Не стій! Роби щось, чорт забирай! - Яна підскочила до неї, схопила за плечі й сильно струснула, відчуваючи, як власні нігті впиваються в тканину форми покоївки. Її власна паніка трансформувалася в холодну, крижану лють, єдине, що допомагало не знепритомніти. - Негайно неси найбільшу аптечку, яка є в цьому домі! Все для зупинки кровотечі! Бинти, антисептики, гемостатики, затискачі, все! І клич охорону, нехай негайно викликають лікарів! Швидше, Олено, кожна секунда на рахунку!

   Покоївка, наче загіпнотизована цим владним, сталевим тоном, який Яна сама в собі не впізнавала, кинулася виконувати. Яна ж повернулася до Олександра. Вона опустилася на коліна прямо в криваву калюжу, не дбаючи про свою тонку нічну сорочку.

   Тканина миттєво просочилася червоним, стаючи важкою і липкою, прилипаючи до шкіри. Її руки тремтіли так сильно, що вона ледь змогла розстебнути залишки його сорочки. Ґудзики виривалися з м'ясом, пальці ковзали по мокрій тканині.

   Рана була жахливою. Глибокий, рваний слід від ножа в області боку, трохи вище талії. Кров не просто текла, вона пульсувала в такт його слабкому серцебиттю, виштовхуючись назовні товстими, гарячими цівками. Яна відчула, як до горла підкочує нудота від солодкуватого запаху заліза, але вона силою волі заштовхала цей страх всередину. Вона притиснула долоні до рани, намагаючись своєю вагою зупинити цей смертельний потік.

 - Тільки не вмирай... чуєш? Тільки не зараз! - шепотіла вона, дивлячись у його бліде обличчя, яке в напівтемряві здавалося витесаним із сірого мармуру. - Ти обіцяв... ти обіцяв мамі! Ти мені винен, Олександре! Ти не можеш просто так піти, залишивши мене тут у цьому кошмарі! Ти не маєш права вмирати у мене на руках!

   Вона відчувала під пальцями розірвану плоть, відчувала, як його життя, гаряче і стрімке, просочується крізь її пальці. Це було найстрашніше відчуття в її житті. Вона буквально тримала його існування у своїх долонях, і ця відповідальність давила на неї сильніше за стіни маєтку.

   Олена повернулася через нескінченно довгу хвилину з величезною валізою медикаментів. За нею влетіли двоє охоронців, чиї обличчя були спотворені гримасою тваринного жаху. Вони розуміли, що їхня кар'єра і, можливо, життя закінчаться цієї ночі, якщо серце господаря зупиниться.

 - Лікарі в дорозі! Приватна реанімація буде за десять хвилин! - вигукнув один із них, хапаючись за рацію і віддаючи якісь хаотичні, безглузді накази іншим постам.

   Яна не слухала їх. Вона вихопила з рук покоївки стерильні серветки та гемостатичну губку. Її рухи були гарячковими, але напрочуд точними. Вона згадувала все, що колись читала, все, що бачила в лікарнях, де лежала мама.

   Вона вдавлювала губку в рану, ігноруючи те, як Олександр слабко, майже непомітно здригнувся від болю. Кров просочувала шари марлі один за одним, стаючи важкою і майже чорною. Яна накладала пов'язку, обмотуючи бинт навколо його торса, затягуючи його з усієї сили, на яку були здатні її руки.

   Коли кровотеча нарешті трохи вщухла, вона завмерла, важко дихаючи, нахилившись над ним. Тільки зараз вона по-справжньому усвідомила обсяг того, що сталося. Вона була вкрита кров’ю чоловіка, якого мала б ненавидіти. Її руки були червоними по лікоть, під нігтями запеклася його кров. Це видовище нарешті зламало її внутрішній бар'єр. Її почало дико лихоманити. Зуби цокотіли, а зір почав затуманюватися.

   Невдовзі в коридорі почувся гуркіт важких черевиків і шум портативного обладнання. Лікарі приватної служби діяли мовчки і надзвичайно професійно. Вони буквально відштовхнули Яну вбік, встановлюючи крапельниці прямо на підлозі, серед калюж крові.

 - Стан критичний. Геморагічний шок третій ступені! Кисень! Швидше! - кидав команди лікар, не дивлячись на оточуючих.

   Олександра переклали на ноші. Яна бачила, як його голова безсило хитнулася, коли його піднімали. Охоронці, бліді й перелякані, побігли слідом за медиками, намагаючись хоч якось бути корисними. Машини з сиренами поїхали, і в маєтку знову запала тиша. Але ця тиша була іншою. Вона була отруйною, важкою, вона тиснула на скроні, змушуючи Яну чути кожну думку, яку вона так довго намагалася заглушити.

   Яна залишилася стояти посеред своєї кімнати, абсолютно одна. Вона дивилася на величезну калюжу крові на килимі, на розкидані медичні пакування, на ампули та закривавлені рукавички. Вона відчувала себе частиною цієї кривавої сцени, декорацією, яку забули прибрати після вистави.

 - Пані Яно... вам треба прийти до тями... - почувся тихий, але дивно твердий голос Олени.

   Покоївка підійшла до неї з тазом теплої води та м’яким рушником. Вона почала обережно, майже з материнською ніжністю, витирати руки Яни, змиваючи з них червоні сліди. Яна стояла нерухомо, наче мармурова статуя, дивлячись у порожнечу перед собою. Вода в тазу швидко ставала рожевою, а потім темно-червоною.