Розділ 8. Тріщини в броні

   Ранок просочився в спальню тонкими смугами холодного світла, що пробивалося крізь щілини між важкими оксамитовими шторами. Яна прокинулася не від різкого звуку чи руху, а від відчуття абсолютного, майже первісного тепла, яке огортало її з усіх боків. Вона не поспішала розплющувати очі, дозволяючи собі ще кілька секунд побути в цьому стані солодкого напівсну. Де не було страху, не було золотої клітки і не було пам’яті про те, як вона тут опинилася.

   Її щока торкалася чогось гарячого, твердого і ритмічно пульсуючого. Тільки через хвилину, коли свідомість остаточно прояснилася, Яна зрозуміла, що лежить на грудях Олександра. Вона чула кожен удар його серця, рівний, потужний, владний. Його рука, велика і важка, все ще спочивала на її талії, притискаючи до свого тіла так щільно, ніби він боявся, що вона зникне разом із нічними тінями.

   І в цей момент у її голові, наче отруйна стріла, промайнула думка: «Ніби все так і має бути».

   Яна злякалася власної підсвідомості. Це відчуття правильності та безпеки в руках людини, яка вбила на її очах і викрала її зі звичного життя, було найстрашнішим за все. Вона відчула себе зрадницею власної долі. Як вона могла почуватися так спокійно поруч із ним? Хіба вона не мала ненавидіти кожну секунду цього дотику?

   Вона спробувала різко відсторонитися, вирватися з цього полону, який почав здаватися їй занадто затишним. Вона хотіла відчути холод самотності, щоб повернути собі здатність мислити тверезо. Але Олександр навіть не ворухнувся. Його пальці на її талії лише міцніше стиснулися, блокуючи будь-яку спробу до втечі.

 - Куди ти зібралася так рано? - його голос, низький, хрипкий після сну, прозвучав прямо над її вухом, викликаючи по тілу хвилю небажаних дрижаків.

   Він піднявся на лікті, нависаючи над нею, наче грозова хмара. Його очі, зазвичай сталеві та непроникні, зараз були темними, каламутними від залишків сну та якоїсь дивної, м’якої небезпеки. Яна хотіла щось відповісти, висловити свій протест, нагадати йому, що вона не його власність, але слова застрягли в горлі. Олександр не збирався слухати заперечень. Він нахилився і накрив її губи своїми.

   Це був не той владний чи грубий поцілунок, якого вона очікувала. Він був глибоким, повільним і неймовірно привласнюючим. Він не просто цілував її губи, він забирав її подих, її волю, її здатність чинити опір. Яна розгубилася. Вона відчувала запах його шкіри, суміш дорогого парфуму та чоловічого тепла.

   Її руки, які спочатку вперлися в його плечі, щоб відштовхнути, раптом втратили силу. Пальці мимоволі стиснули тканину ковдри, а потім розслабилися. Вона просто застигла, дозволяючи йому це робити, відчуваючи, як усередині все плавиться від цього дивного, лякаючого контакту, який ламав її захист швидше за будь-які погрози.

   Коли він нарешті відпустив її, Яна продовжувала дивитися на нього широко розплющеними очима. Вона бачила в його погляді перемогу. Він знав, що вона піддалася.

 - Доброго ранку, дружино, - промовив він із ледь помітною, майже іронічною посмішкою.

   Він піднявся з ліжка з тією природною грацією великого хижака, яка завжди змушувала її почуватися слабкою. Олександр потягнувся, розправляючи могутні плечі, а потім повернувся, дивлячись прямо в її розчервоніле обличчя.

 - Я збирався прийняти душ. Хочеш приєднатися? Буде швидше, і ми зможемо раніше розпочати сніданок. У мене сьогодні багато справ, - він сказав це так буденно, ніби вони робили це щоранку протягом років.

   Яна відчула, як гаряча хвиля сорому миттєво залила її обличчя, шию та навіть кінчики вух. Уява миттєво намалювала картину їхньої спільної присутності у вузькій душовій кабіні, де вода стікатиме по їхніх тілах, а він знову торкатиметься її так, як йому заманеться.

 - Ні! - майже вигукнула вона, хапаючи ковдру і притискаючи її до грудей. - Я... я піду до себе. Мені треба підготуватися. Я не можу... не так.

 - Ти знову червонієш, Яно, - зауважив він, і в його очах промайнув вогник задоволення. - Як скажеш. Чекаю на тебе в їдальні через двадцять хвилин. Не запізнюйся.

   Яна вискочила з ліжка, ледь не заплутавшись у подолі нічної сорочки, схопила свій халат і буквально вибігла з його спальні. Її босі ноги швидко тупотіли по холодному мармуру коридору, а в голові панував повний хаос. Вона зачинилася у своїй кімнаті й притулилася спиною до дверей, намагаючись віддихатися.

   «Що зі мною відбувається? Чому я не відштовхнула його сильніше?» - запитувала вона себе, дивлячись на власні тремтячі руки. Вона подивилася в дзеркало, губи були злегка припухлими від поцілунку, а в очах горів не страх, а якесь незрозуміле збентеження.

   Сніданок проходив у великій, світлій їдальні, де стіл був накритий на дві персони. Олександр спокійно читав новини у своєму планшеті, зрідка попиваючи чорну каву без цукру. Яна ж зосереджено розглядала свій омлет, до якого так і не торкнулася. Кожна деталь ранку, його гарячі груди під її щокою, глибокий поцілунок, пропозиція душу, стояла перед очима, заважаючи навіть думати.

 - Чому ти нічого не їси? - раптом запитав він, не відриваючи очей від екрана. - Кухар сьогодні перевершив себе. Чи ти все ще думаєш про мою пропозицію в спальні?

   Яна ледь не вдавилася чаєм. Вона підняла на нього очі, сповнені сорому та гніву.

 - Олександре, припини... Це не смішно.

 - А я не жартую, - він відклав планшет і уважно подивився на неї. Його погляд був вивчаючим, наче він препарував її душу. - Мені подобається викликати в тебе це збентеження. Знаєш чому? Бо коли ти соромишся, ти справжня. Ти перестаєш грати роль жертви і просто стаєш жінкою, яка відчуває потяг до свого чоловіка. Це значно приємніше, ніж твій холодний страх.

 - Я не відчуваю до тебе нічого, крім бажання повернутися додому! - випалила вона, хоча сама відчула, як брехня гірчить на язиці.

 - Справді? - він злегка примружився. - Тоді чому твоє серце б’ється так швидко, що я бачу пульсацію на твоїй шиї? Чому ти не можеш подивитися мені в очі більше секунди? Ти боїшся не мене, Яно. Ти боїшся того, що цей дім стає тобі звичним.