Розділ 6. Межі дозволеного

   День тягнувся, наче густа сіра патока. Після того як машина Олександра зникла за поворотом, маєток занурився в ту особливу, гнітючу тишу, яка буває лише в місцях, де стіни мають занадто багато таємниць. Яна повернулася до холу, відчуваючи себе розгубленою. Був лише полудень. Попереду ціла вічність до вечора, і кожна хвилина цієї вічності була отруєна очікуванням.

   Вона намагалася зайняти себе хоч чимось. Спочатку пішла до бібліотеки, сподіваючись, що читання допоможе вбити час, але рядки розпливалися перед очима. Кожне слово в книзі здавалося безглуздим набором літер, бо всі її думки були там, за межами цих кованих воріт, поруч із мамою. Обіцянка Олександра пульсувала в її голові, як жива істота. «Сьогодні я дозволю тобі побачитися з мамою». Ці слова стали її єдиним якорем.

   Обід їй подали о другій. Яна сиділа за величезним столом абсолютно одна. Їжа була вишуканою, але на смак здавалася папером. Вона машинально підносила виделку до рота, дивлячись в одну точку на стіні. Покоївка Олена, яка приносила страви, рухалася безшумно, наче тінь, і Яна навіть не намагалася більше з нею заговорити. Вона розуміла: у цьому домі кожен звук фіксується, кожне слово може бути використане проти тих, хто його вимовив.

   Після обіду вона почала блукати вітальнею, рахуючи кроки від каміна до вікна. Один, два, три... десять. Розвернутися. Знову десять кроків. Вона почувалася звіром у клітці, який вивчає межі своєї неволі. Щоб якось втихомирити тремтіння в руках, Яна піднялася до своєї кімнати і почала збиратися. Вона перевірила свою сумочку, кілька разів переклала речі, які хотіла взяти з собою, хоча їх було небагато. Вона була готова вже о третій, хоча розуміла, що він не повернеться так рано.

   Коли сонце почало хилитися до обрію, фарбуючи небо в тривожні багряні відтінки, тривога всередині неї досягла піку. А що, якщо він не приїде? Що, якщо це була чергова спроба катування, дати надію, а потім просто проігнорувати її? Вона сиділа на стільці біля вікна, вдивляючись у під'їзну алею, поки очі не почали боліти від напруги.

   Нарешті, коли сутінки вже майже повністю поглинули парк, на дорозі з’явилися вогні фар. Серце Яни підстрибнуло до самого горла. Вона не витримала. Забувши про гордість, забувши про те, що повинна тримати дистанцію, вибігла з кімнати, пролетіла коридором і опинилася біля масивних вхідних дверей саме в той момент, коли вони відчинилися.

   Олександр увійшов, знімаючи на ходу пальто. Він виглядав втомленим, під очима залягли темні тіні, а лінія рота була стиснута в жорстку смугу. Але Яна цього не помічала. Її очі блищали від лихоманкової радості, вона ледь не дихала від збудження.

 - Ти приїхав! - вигукнула вона, зупиняючись за крок від нього. - Ми їдемо? Ти обіцяв!

   Олександр повільно повернув голову до неї. Його погляд був важким, наповненим денними клопотами та холодом портових угод. Він зітхнув, передаючи пальто лакею, що виник нізвідки.

 - Яно, не зараз, - тихо, але твердо промовив він. - День був занадто довгим. Я дуже втомився. Давай перенесемо це на завтра. Вранці ми поїдемо, я обіцяю.

   Світ навколо неї ніби тріснув. Радість миттєво змінилася гострим, пекучим відчаєм, який переріс у несподівану сміливість.

 - Ні! - вона зробила крок вперед, дивлячись йому прямо в обличчя. - Ти дав мені слово. Ти сказав сьогодні! Ти не можеш просто забрати його назад тільки тому, що ти втомився. Ти цілий день тримав мене тут у цьому очікуванні, ти знав, як це важливо для мене. Ти не маєш права так чинити!

   Олександр завмер. Його очі звузилися, і на мить у холі стало так тихо, що було чути лише тріск дров у каміні далекої вітальні. Яна злякалася власної зухвалості, але не відвела погляду. Вона стояла на своєму, вчепившись пальцями в поділ своєї кофти.

   Він довго дивився на неї, вивчаючи цей несподіваний опір. Потім повільно видихнув, ніби скидаючи з себе частину напруги.

 - Гаразд, - нарешті вимовив він. - У тебе є п’ять хвилин, щоб зібратися. Якщо не встигнеш, ми нікуди не їдемо.

 - Я вже зібрана! - майже вигукнула вона, хапаючи свою сумочку з банкетки поруч. - Я чекала на тебе весь день. Я готова.

   Він лише ледь помітно кивнув, у його очах промайнуло щось схоже на коротку іскру подиву від її рішучості.

 - Тоді ходімо.

   Вони сіли в машину. Дорога до міста здавалася Яні нескінченною, хоча насправді минуло не більше сорока хвилин. Олександр наказав водієві зупинитися біля великого цілодобового маркету. Він вийшов сам і повернувся через десять хвилин не з порожніми руками. У багажник полетіли величезні кошики з фруктами, елітні солодощі та квіти, білі лілії, які наповнили салон густим, солодкуватим ароматом.

   Але найбільше Яну вразило не це. Олександр простягнув їй невеликий пакет із аптеки.

 - Це ліки, - коротко кинув він, коли машина знову рушила. - Ті самі, які твоя мати не могла дістати через їхню вартість і дефіцит. Тепер у неї буде запас на пів року.

   Яна заглянула в пакет і відчула, як до горла підкотив клубок. Це були саме ті препарати. Дорогі, імпортні, які вони з мамою місяцями намагалися викупити хоча б по одній пластинці.

 - Звідки... звідки ти знаєш, де я живу? - прошепотіла вона, дивлячись на його профіль у напівтемряві салону. - І про ліки... я не казала тобі про хворобу мами.

   Олександр навіть не повернув голови. Він дивився вперед на дорогу, і світло вуличних ліхтарів ритмічно перерізало його обличчя тінями.

 - Яно, я знаю про тебе вже все, - відповів він рівним, майже механічним тоном. - Твоя адреса, твоя медична картка, рахунки твоєї матері, твої старі шкільні оцінки. Ти не була для мене загадкою ще до того, як переступила поріг мого дому. Мені не потрібні слова, щоб дізнатися правду.

   Від цих слів по спині пробіг холодок. Вона зрозуміла, що була під його мікроскопом набагато довше, ніж могла собі уявити. Проте зараз вдячність за ліки була сильнішою за страх.