Розділ 3. Ціна чужого часу

   Коли важкі дубові двері маєтку зачинилися за ними, звук металевого язичка замка здався їй фінальним акордом колишнього життя. Все. Тепер світ за межами цих стін перетворився на недосяжну ілюзію. Вона ледь трималася на ногах, м’язи після бігу лісом почали неконтрольовано сіпатися, а адреналіновий відкат накочувався важкою, задушливою хвилею нудоти. Холодний дощ, що просочив її одяг, тепер здавався крижаним панциром, а кожна подряпина на руках і обличчі почала нестерпно пекти, реагуючи на сухе й тепле повітря розкішного холу.

   Олександр не сказав жодного слова, поки вони йшли коридором. Його кроки були важкими, ритмічними, немов удари метронома, що відраховує час її вироку. Тільки залізна хватка на її лікті нагадувала про те, що вона не гостя, а втікачка, яку щойно повернули в загорожу. Біля широких сходів він зупинився і коротко кивнув двом помічницям, які вже стояли там, завмерши в ідеальних позах, схиливши голови в німому підпорядкуванні.

 - Помийте її і приведіть до ладу, - наказав він тонким, як лезо бритви, голосом. - Обережно з ранами. Якщо я побачу хоча б одну нову подряпину через вашу недбалість, ви знаєте наслідки.

   Жінки миттєво підхопили її під руки. Весь процес купання пройшов для неї як у густому, вологому тумані. Тепла вода у величезній мармуровій ванні спочатку здалася окропом на пошматованій шкірі. Вона хотіла закричати, але тільки сильніше стиснула зуби. Помічниці працювали мовчки, їхні рухи були механічними, позбавленими будь-якого співчуття. Вони змили бруд лісу, кров і залишки її надії. Коли її нарешті загорнули в м’який білий рушник і одягли в тонку сорочку з найніжнішої бавовни, одна з жінок хотіла взяти аптечку, але двері спальні відчинилися без стуку.

   Він увійшов. Без піджака, з розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки, що відкривав виступ кадика, та засуканими рукавами, які оголювали міцні передпліччя, вкриті мережею ледь помітних вен. У руках він тримав невеликий сріблястий кейс.

 - Йдіть, - кинув він, навіть не дивлячись на прислугу.

   Жінки зникли за секунду, наче їх ніколи й не було. В кімнаті запала така густа тиша, що вона чула лише розмірене цокання настінного годинника та власний нерівний, переривчастий подих.

 - Сідай на ліжко, - наказав він, ставлячи кейс на тумбочку.

   Яна підкорилася, опустившись на самий край матраца, відчуваючи себе крихкою скляною фігуркою, яку збираються або розбити, або ретельно вивчити. Він присунув важке шкіряне крісло і сів навпроти, майже торкаючись своїми колінами її колін. Від нього пахло дощем і тим самим дорогим парфумом із нотами сандалу, який тепер став для неї запахом небезпеки.

   Він клацнув замками кейса. Запах антисептика миттєво витіснив аромат свіжих квітів у вазі. Його довгі, сильні пальці дістали ватний диск і змочили його прозорою рідиною.

 - Зараз буде щипати. Не смій смикатися, - попередив він, нарешті піднявши на неї погляд. У його очах не було роздратування, тільки холодний, майже хірургічний розрахунок.

   Коли він торкнувся першої глибокої подряпини на її щоці, вона мимоволі здригнулася і затамувала подих, готуючись до грубості. Але він не був грубим. Навпаки, його рухи були неймовірно точними і ніжними. Він притримував її обличчя за підборіддя, великим пальцем злегка погладжуючи шкіру біля вилиці, ніби заспокоюючи наляканого коня. Його погляд був повністю зосереджений на її ранах. Він опрацьовував кожен міліметр подряпаної шкіри так ретельно, ніби відновлював пошкоджений шедевр світового мистецтва.

   Вона дивилася на нього, не маючи сили відвернутися. На його зосереджені складки в кутиках губ, на те, як тіні від вій лягають на вилиці. Ця несподівана ніжність була настільки дикою, настільки не поєднувалася з тим звіром, якого вона бачила в лісі, що її розум почав давати збої. Вона чекала болю, ударів, криків, але отримувала м’який дотик і ретельну турботу.

 - Чому ти це робиш? - її голос пролунав ледь чутно, розриваючи електричну напругу між ними.

   Його руки на мить завмерли, диск зупинився біля скроні. Він не відпустив її підборіддя, навпаки, трохи міцніше стиснув пальці, змушуючи її дивитися прямо на нього.

 - Що саме я роблю? - його голос був низьким, із хрипотою, від якої по спині пройшов мороз.

 - Оце все. Ти ловиш мене, як звіра, привозиш назад, погрожуєш... а тепер сидиш тут і опрацьовуєш мої рани власними руками. Ти міг наказати це зробити будь-кому. Ти, мільярдер, господар цього міста. Навіщо тобі бруднити руки моєю кров'ю?

   Олександр нарешті підняв очі повністю. У їхній чорноті вона побачила щось, що змусило серце пропустити удар. Це не був гнів. Це була чиста, нерозбавлена одержимість.

 - Тому що ти належиш мені, - відповів він так спокійно, ніби констатував закон гравітації. - Кожна мітка на твоєму тілі, яку поставив не я, це особиста образа. Я не дозволяю природі, лісу чи твоїй дитячій нерозсудливості псувати те, що я вирішив залишити собі. Ти моя власність. А я маю звичку тримати своє майно в ідеальному стані.

   Він перейшов до її рук. Взяв її долоню в свою велику, гарячу і почав обережно витягувати дрібні скалки, які вона занесла, коли лізла по плющу. Кожна його дія була просякнута цією страшною, власницькою турботою.

 - Ти міг просто замкнути мене, - продовжила вона, відчуваючи, як опір усередині неї починає танути під цим теплом. - Але ти обіцяв видиму зону. Ти хочеш бачити мій страх? Тобі подобається спостерігати, як я ламаюся?

 - Мені подобається спостерігати за правдою, - він наклав останній пластир на велику подряпину на її лікті. - У страху немає брехні. В болю теж. Ти зараз справжня, без масок своєї колишньої свободи.

   Він зупинився, продовжуючи тримати її руки в своїх. На мить у кімнаті стало настільки тихо, що здалося, світ навколо перестав існувати. Його погляд змінився, він став іншим, менш холодним. Вона на мить, лише на коротку мить, побачила в ньому тінь занепокоєння.

   Олександр дивився на неї так, ніби справді хвилювався, поки шукав в тому тумані. Не за дорогий експонат, а за людину. Від цього усвідомлення її дихання перехопило, а по тілу розлилося дивне, солодке й одночасно отруйне відчуття.