Розділ 2. Полювання в тумані

   Легені горіли. Кожен вдих відгукувався гострим болем у грудях, ніби вона ковтала бите скло, але вона не зупинялася. Гілки низьких чагарників шмагали по обличчю, залишаючи тонкі червоні подряпини, які миттєво бралися сіллю від поту та вологого повітря.

   Вона не озиралася, бо знала: якщо обернеться і побачить за спиною хоча б тінь, її серце просто розірветься, не витримавши темпу. Паніка була її єдиним пальним, вона підганяла її вперед, змушуючи ігнорувати втому в ногах, які вже перетворилися на важкі колоди. Вона втекла. Вона справді це зробила.

   Ліс навколо маєтку був старим і похмурим, справжній бастіон із вікових дубів та заплутаної ліщини. Сонце, що вранці здавалося таким яскравим, тепер ледь пробивалося крізь важку ковдру сірих хмар, які наповзали з боку моря. Повітря ставало дедалі вологішим, воно липло до шкіри, заважаючи дихати. Раптом між деревами почав стелитися туман. Спочатку це були лише легкі білясті пасма, що змійками повзли по корінню, але за лічені хвилини він перетворився на густу, непроглядну завісу.

   Світ навколо стиснувся до радіуса кількох метрів. Дерева перетворилися на примарні силуети, що виринали з нічого і знову зникали, наче вартові, що пропускають її глибше в пастку. Вона зупинилася, важко спираючись на шорсткий стовбур старої сосни. Тиша була абсолютною. Такою дзвінкою, що вона чула лише свист власного дихання та шалений, нерівний гул крові у вухах.

 - Це просто ліс, - прошепотіла вона собі, намагаючись стримати тремтіння рук. Голос здався їй чужим, надтріснутим. - Просто туман. Дорога має бути десь ліворуч. Треба просто йди на захід. Головне не зупинятися.

   Яна зробила крок, потім інший, намагаючись тримати напрямок, але орієнтири зникали в білому мареві. Кожен кущ здавався ідентичним попередньому. За десять хвилин вона з жахом усвідомила, що знову опинилася біля того самого дерева з характерним зламом гілки, що нагадував гачок. Паніка, яку вона так довго намагалася стримати, нарешті просочилася назовні, холодна і слизька. Вона відчула себе під мікроскопом.

   Раптом тишу розрізав звук. Це було не гарчання звіра і не хрускіт сухої гілки під важким черевиком. Це була музика. Тиха, витончена скрипкова мелодія, що здавалася абсолютно неприродною, сюрреалістичною в цьому дикому, мокрому лісі. Вона долинала ніби звідусіль і нізвідки водночас, відбиваючись від стін туману, наче від дзеркал. Вівальді. «Зима». Ця музика була занадто чистою, занадто ідеальною для цього місця. Вона була маніфестом його присутності.

   Вона завмерла, вчепившись пальцями в мокру кору.

 - Тобі подобається цей твір? - пролунав голос.

   Вона скрикнула і різко розвернулася, мало не впавши. Нікого. Голос був спокійним, ледь іронічним, і він долинав зверху. Вона підняла голову, мружачись від вологи. На високому стовбурі сосни вона помітила невеликий чорний блок камери та динамік системи оповіщення.

 - Ти не можеш втекти від того, хто володіє самим повітрям, яким ти дихаєш, - продовжував голос, тепер уже з іншого динаміка, трохи праворуч. Він грався з нею, перекидаючи звук, як м'яч. - Це марно. Ти лише виснажуєш себе, люба. Подивися на свої руки, вони тремтять не від холоду. Твій страх такий гучний, що він заважає мені насолоджуватися оркестром.

 - Залиш мене! - закричала вона в порожнечу туману. - Я не повернуся! Ти не можеш тримати мене вічно! Світ величезний, ти не знайдеш мене в місті!

 - Світ величезний для тих, хто має куди йти, - голос став холоднішим. - А ти самотня. У тебе немає нікого, хто б чекав на тебе за межами мого паркану. Ти бачила це тієї ночі. Люди відвертаються, коли бачать насильство. А я ні. Я дивлюся прямо в обличчя смерті й усміхаюся. Хто з нас більше монстр: я, що врятував тебе, чи світ, який би дозволив тобі згнити в тому провулку?

   Яна знову побігла. Тепер уже наосліп, спотикаючись об слизьке коріння, падаючи в бруд, здираючи шкіру на долонях. Вона плакала, але сльози миттєво змивалися мрякою. Бруд забивався під нігті, дорога куртка зачепилася за колючий дріт, який вона не помітила в тумані, і з тріском розірвалася. Їй було байдуже. Вона бігла на звук, який, як їй здавалося, був далеким гулом траси.

   Туман нарешті почав рідшати, розриваючись на клапті під натиском вітру. Перед нею відкрилася широка смуга сірого асфальту. Порожня дорога, що розтинала ліс, як хірургічний розріз. Вона вискочила на узбіччя, мало не впавши від різкого гальмування власного тіла. Ноги підкошувалися. Вона озирнулася, навколо не було жодної машини. Тільки довгий шлях, що губився в імлі.

   Але прямо навпроти неї, на узбіччі, стояв він.

   Чорний седан нагадував сплячого хижака. Він не блимав фарами, не шумів двигуном, просто був частиною цього сірого пейзажу. А поруч, спершись на капот, стояв чоловік. На ньому був той самий бездоганний костюм-трійка. Олександр виглядав так, ніби щойно вийшов з офісу в центрі міста, а не стояв посеред вогкого лісу. В одній руці він тримав велику чорну парасольку, в іншій її мобільний телефон.

   Він повільно підняв погляд. У його очах не було люті. Там була лише глибока, майже втомлена нудьга.

 - Вісімнадцять хвилин, - промовив він, глянувши на свій годинник. - Я сподівався на кращий результат. Ти витратила сім хвилин на те, щоб просто кружляти навколо старої сосни, яку я наказав позначити датчиками ще минулого року. Твоя жага до волі велика, але твої навички виживання... вони розчаровують.

   Вона стояла на краю асфальту, важко дихаючи, брудна, з розпатланим волоссям, що прилипло до обличчя. Вона відчувала себе приниженою цією його спокійною арифметикою її страху.

 - Підійди сюди, - наказав він. Тихий, сталевий тон. Наказ господаря своєму собаці.

 - Ні, - вона зробила крок назад, до лісу, хоча розуміла, що там її чекає тільки темрява. - Вбий мене краще тут. Просто закінчи це.

 - Вбити? - він злегка посміхнувся, і ця посмішка була гострішою за ніж. - Ти занадто дорого мені обійшлася, щоб я так легко розкидався своїми інвестиціями. Я не вбиваю те, що мені належить. Я це виховую.