Розділ 1. Територія без права на тінь

   Вечеря о восьмій була не пропозицією і навіть не проханням. Це був перший цвях у труну її колишнього життя. Коли вона увійшла до їдальні, повітря там здалося їй занадто густим, просякнутим запахом воску, дорогого парфуму та старого дерева.

   Довгий стіл із темного дуба, відполірований до дзеркального блиску, здавався безкінечним полотном, що розділяло їх на кілька метрів, які відчувалися як кілометри колючого дроту. Світло свічок у масивних срібних канделябрах тремтіло від найменшого руху, кидаючи на стіни довгі, спотворені тіні, що нагадували хижих птахів.

   Олександр уже був там. Сидів на чолі столу, розслаблений, але в цій позі відчувалася небезпека згорнутої пружини. У руці він повільно обертав кришталевий келих із густим червоним вином. Рідина ліниво стікала по стінках, залишаючи сліди, що в напівтемряві скидалися на свіжу кров.

 - Сідай, - кинув він, навіть не підводячи погляду. - Твоє місце навпроти. Мені подобається бачити обличчя людей, з якими я ділю хліб. Або життя.

   Яна сіла, намагаючись не видати свого тремтіння, хоча звук ніжок стільця по мармуровій підлозі здався їй нестерпно гучним, наче постріл у порожній церкві. Перед нею стояла порцеляна такої тонкої роботи, що здавалася прозорою. Вишукані страви, аромат яких мав би викликати апетит, але викликали лише нудоту. Для неї ця їжа була попелом, приправленим страхом.

 - Ти нічого не з'їла, - зауважив він через десять хвилин гнітючої тиші. Його голос, низький і бархатистий, розрізав простір, змушуючи її здригнутися. - Мій кухар витратив три години на це каре ягняти. Було б нечемно з твого боку змусити його думати, що він дарма старався.

 - У мене немає апетиту, - вона змусила себе підняти голову. Її голос звучав сухо і відчужено. - Важко насолоджуватися кухнею, коли на моїй руці... - вона заткнулася, глянувши на важку платинову обручку, що холодно блищала в світлі полум'я. - Коли я не розумію, хто ти і що зі мною буде далі.

   Він поставив келих і нарешті подивився на неї. Його погляд був прямим, немов удар. У цих очах не було співчуття, лише холодна цікавість мисливця, що спостерігає за здобиччю, яку він вирішив не вбивати відразу.

 - Хто я, ти дізнаєшся з часом. Можливо. А що з тобою буде? - він злегка нахилив голову набік. - Ти будеш жити. У комфорті, безпеці та розкоші. Це значно краща доля, ніж та, що чекала на тебе в тому провулку під дощем. Хіба ні?

 - Це в'язниця, - відрізала Яна, стискаючи пальці в замок під столом так сильно, що нігті вп'ялися в долоні.

 - Кожен із нас у чомусь ув'язнений, - він ледь помітно посміхнувся, і ця посмішка була страшнішою за будь-яку погрозу. - Хтось у своїх боргах, хтось у гріхах, а ти у моєму домі. Але в моїй в'язниці найкращі умови, дружино. Просто дотримуйся правил, і ти навіть не помітиш грат на вікнах. Бо їх там немає. Мої грати у твоїй голові.

   Вечеря завершилася в абсолютній тиші, яку переривав лише тихий передзвін ножів об тарілки. Вона встала, ледь він відклав серветку.

 - Я можу йти? - запитала вона, вже розвертаючись до виходу.

 - Твій простір на другому поверсі, - спокійно відповів він. - І пам'ятай про те, що я сказав у залі. Не випробовуй двері. Вони цього не люблять.

   Яна майже бігла по широких сходах, застелених м'яким килимом, що поглинав усі звуки. Спальня зустріла її прохолодою та запахом свіжої білизни. Вона заскочила всередину і відразу кинулася до дверей. Руки тремтіли, серце виривалося з грудей.

   Вона вхопилася за масивну ручку і натиснула на кнопку замка. Тихе клацання принесло миттєве, ілюзорне полегшення. Вона притиснулася спиною до дверного полотна, намагаючись втихомирити дихання.

   "Він не зайде. Він не може просто так зайти", - переконувала вона себе.

   Минуло близько двадцяти хвилин. Вона вже встигла змінити шовкову сукню на тонку сорочку і сісти на край величезного ліжка, занурившись у свої думки. Раптом почувся звук.

   Повільний, впевнений поворот ручки з того боку. Вона завмерла, не сміючи дихнути. Вона ж зачинила її! Але ручка продовжувала рух. Потім пролунав короткий, різкий звук механізму, що здається під тиском господарського ключа або просто сили волі цього чоловіка.

   Двері повільно відчинилися. Олександр не увірвався. Він просто стояв у дверному отворі, заповнюючи його собою повністю. Світло з коридору малювало навколо його постаті золотистий німб, залишаючи обличчя в глибокій тіні. Він стояв так кілька секунд, просто споглядаючи її налякану, загнану в кут ліжка, з волоссям, що розсипалося по плечах.

 - Я попереджав, - його голос був тихим, але він заповнив усю кімнату, не лишаючи місця для повітря. - Замки в цьому домі існують для того, щоб не впускати чужих. Для мене тут немає перешкод.

 - Ти обіцяв мені простір! - крикнула вона, голос зірвався на хрип. - Ти сказав, що це мій дім!

 - Я сказав, що це мій дім, у якому ти живеш, - поправив він, роблячи крок усередину. Він не наближався до ліжка, просто зупинився посеред кімнати, оглядаючи інтер'єр так, ніби перевіряв, чи все на своїх місцях. - Якщо ти зачинишся ще раз, я зніму ці двері з петель. І ти будеш спати у всіх на виду. Ти цього хочеш?

   Вона не відповіла, просто швидко залізла під ковдру, відвертаючись до стіни, намагаючись стати якомога меншою і непомітною. Вона заплющила очі так міцно, що перед повіками попливли кольорові плями. Вона чула його кроки. Вони були тихими, майже невагомими, але кожен із них відгукувався болем у її скронях.

   Олександр підійшов до ліжка. Вона відчула, як матрац злегка просів під його вагою, коли він сперся рукою на бильце. Його присутність була важкою і інтенсивною. Вона відчувала аромат його парфуму, тепло, що йшло від його тіла. Він просто стояв і дивився на неї. Хвилину. Дві. П'ять. Вона прикидалася, що спить, намагаючись контролювати кожен вдих, щоб він був рівним, хоча легені горіли від напруги.

   Нарешті він розвернувся. Звук кроків віддалився, двері тихо скрипнули, але не зачинилися до кінця. Смуга світла з коридору розрізала темряву спальні, як гостре лезо. Вона лежала так до самого світанку, здригаючись від кожного шурхоту вітру за вікном. Тільки коли небо почало сіріти, виснажений організм здався, і вона поринула у важкий, тривожний сон.