Пролог

   Дощ у цьому місті ніколи не приносив очищення. Він лише підіймав із глибин асфальту сморід бензину, старої крові та безнадії, перетворюючи повітря на густу, неприємну суміш, яку було важко вдихати. Того вечора небо над портовим районом нагадувало розлиту ртуть. Важке, низьке, воно ніби намагалося розчавити дахи старих складів. Вода стікала по цегляних стінах, залишаючи темні, схожі на вени, а вітер свистів між контейнерами, нагадуючи чийсь приглушений стогін.

   Вона не мала бути там. Ця фраза пульсувала в її скронях у такт крокам, які вона намагалася зробити якомога тихіше. Коротка дорога через провулки мала заощадити десять хвилин, але натомість вкрала у неї все майбутнє. Кожен її крок відбивався у калюжах дрібними бризками, і кожен цей звук здавався їй занадто гучним, занадто викличним для цього мертвого місця.

   Звук прийшов першим. Не крик, ні. Глухий, вологий удар. Так падає важкий мішок із м’ясом на бетон. Потім тихий металевий дзвін, ніби хтось випадково зачепив порожню гільзу носком дорогого черевика. Вона завмерла за рогом облупленої цегляної будівлі, втиснувшись у холодну стіну так сильно, що відчула кожен скол на камені крізь тонку тканину куртки. Серце калатало десь у самому горлі, перекриваючи кисень. Стук був настільки потужним, що, здавалося, його вібрація передається стіні, видаючи її місцеперебування кожному хижаку в цьому районі.

   Вона зробила фатальну помилку - визирнула. Всього на секунду. Цього вистачило, щоб сцена закарбувалася на сітківці ока, наче випалена лазером. Тьмяне, жовтаве світло єдиного вцілілого ліхтаря, що нервово кліпало, вихоплювало з темряви силует чоловіка. Він стояв над обм'яклим тілом, спокійно витираючи руки білою хустинкою. Його пальці рухалися методично, майже витончено.

   В цьому брудному пеклі, серед іржі та гнилі, він виглядав як прибулець з іншого світу. Занадто чистий, занадто спокійний, занадто владний. У кожному його русі відчувалася абсолютна, майже божественна впевненість людини, яка не боїться закону, бо сама є законом.

   Вона спробувала відсахнутися, але підошва зрадницько ковзнула по слизькій, закиданій сміттям бруківці. Скрегіт. Тихий, але в цій мертвій тиші він пролунав як гуркіт обвалу. Чоловік не здригнувся. Він навіть не обернувся різко. Він повільно, майже ліниво, ніби роблячи їй ласку, повернув голову в її бік.

 - Виходь, - голос був низьким, позбавленим будь-яких емоцій, але від нього повітря навколо неї ніби перетворилося на рідкий азот. - Якщо я прийду за тобою сам, це буде набагато боляче. Ти ж не хочеш перевіряти межі мого терпіння, чи не так?

   Її ноги перетворилися на вату. Кожен м'яз волав про втечу, але розум розумів: тікати нікуди. Вона вийшла на світло, як приречена на ешафот, відчуваючи себе абсолютно оголеною під його важким поглядом. Зупинившись за кілька метрів, вона затремтіла так сильно, що зуби почали вибивати дрібний дріб.

   Він підняв руку. Чорний метал пістолета виглядав природним продовженням його довгих, тонких пальців. Дуло дивилося їй прямо в обличчя, чорна порожнеча ствола здавалася нескінченною. Вона відчула холод металу на відстані, відчула, як сама смерть лоскоче шкіру між бровами, готуючись поставити останню крапку.

 - Будь ласка... - її голос був ледь чутним шепотом, що миттєво розчинився в шумі дощу.

 - Будь ласка, це слово для слабких, - холодно зауважив він, примружившись. - А слабкі тут довго не живуть. Ти бачила моє обличчя. Ти бачила, як згасло життя в цьому смітті під моїми ногами. Знаєш, що це означає?

   Вона заплющила очі, чекаючи на постріл. У голові пронеслися уривки образів: світло в передпокої її квартири, яку вона ніколи не відімкне. Запах кави, яку не вип’є вранці. Обличчя матері. Вона чекала на темряву, на миттєве зникнення болю.

   Секунди минали. Пострілу не було. Тільки важкі краплі дощу продовжували барабанити по металевих контейнерах, створюючи ритм, що нагадував відлік часу до кінця.

 - Відкрий очі, - знову цей тон. Наказ, який прошиває наскрізь.

   Вона підняла повіки, зустрівшись із його очима. Тепер він стояв зовсім поруч. Вона відчула його аромат. Це була суміш дорогого тютюну, сандалового дерева та чогось гострого, металевого. Він спостерігав за нею з такою уважністю, ніби розгадував складну шараду.

 - Постріл у голову, це занадто просто. Занадто банально, - він повільно опустив зброю, але напруга в повітрі тільки посилилася, ставши майже відчутною на дотик. - У тебе в очах не просто страх. Там є щось... цікаве. Виклик. Навіть зараз, коли ти на межі смерті, ти намагаєшся не впасти на коліна. Я ціную таку рідкісну якість.

   Він провів стволом пістолета по її щоці, залишаючи мокрий, холодний слід. Вона здригнулася, але не відвернулася. Очі в очі, без права на відступ.

 - Я знайшов варіант кращий за твою смерть, - прошепотів він, нахиляючись так близько, що вона відчула жар його тіла. - Смерть свідка вирішує проблему на короткий час. Шлюб зі свідком вирішує її назавжди. Ти станеш моєю дружиною. Офіційною, законною частиною мого світу. Ти обміняєш своє право голосу на право продовжувати дихати. Що скажеш? Це значно вигідніша угода, ніж куля 9-го калібру в потилицю.

   Вона хотіла щось сказати, заперечити, висловити протест проти цього божевілля, але він просто приклав пальця до її губ, припиняючи будь-які спроби.

 - Не відповідай. У тебе немає вибору, ми обоє це знаємо.

   Наступні три дні злилися в один нескінченний кошмар. Її тримали в кімнаті без вікон, де панувала ідеальна чистота і гнітюча тиша. Жодного звуку ззовні. Жодного пояснення. Тільки мовчазна покоївка, яка приносила їжу, до якої вона не торкалася, і чорний шовковий одяг, що лежав на ліжку як німе попередження. Вона вивчала кожен куточок своєї в'язниці, намагаючись знайти хоча б натяк на замок чи слабке місце в дверях, але все було марно. Кімната була ідеальною і ідеально зачиненою.

   А потім двері відчинилися.

   Зала в його маєтку була величезною, холодною і до болю стерильною. Високі стелі губилися в густій тіні, а мармурова підлога відбивала світло кришталевих люстр так чітко, що здавалося, під ногами інша безодня. Вона йшла по цьому дзеркалу в чорній шовковій сукні, яка струменіла по тілу, наче холодна вода. Тканина була занадто тонкою, вона не захищала від холоду, що йшов від стін.