Глава 17 Ліс темної загрози

Темний ліс огортав Амвірія й Аліну густим туманом. Гілки хрусткі під ногами, а звуки нічних створінь здавалися занадто гучними, навіть для тих, хто звик до шуму битв і дворянських інтриг.
— Тут нас навряд чи знайдуть, — тихо сказала Аліна, дивлячись на тіньові обриси дерев. — Але й небезпек вистачає…
Їхній погляд упав на першу загрозу: з-поміж дерев повільно рухалася тінь, що набувала форми вовкоподібного створіння. Гострі зуби блищали в сутінках, а очі світлися червоним.
— Бережись! — крикнув Амвірій, хапаючи гілку для оборони. — Воно йде на нас!
Аліна витягла руки, і ледь помітна магія з’явилася навколо неї, мов прозорий щит. Хвилі світла і тепла вдарили по істоті, але воно відступило лише на мить.
— Їх тут більше, — прошепотіла вона, відчуваючи магічний зв’язок з Амвірієм. — І не лише одне.
З густих тіней вирвалися ще кілька створінь — ефірні примари з прозорими крилами, що світилися холодним блакитним світлом. Їхні крики рвали повітря, і навіть Амвірій відчув тремтіння в грудях.
— Нам треба рухатися! — крикнув він. — Разом!
Вони кинулися вперед, розділяючи сили: Амвірій відганяв істот гілками, його рухи були точними і швидкими, а Аліна концентрувала магію, щоб створити бар’єри і обмежити рух хижаків.
— Тримайся близько! — кричала вона. — Не можна втратити контроль!
Під час одного з нападів Амвірій ледь не потрапив у пастку: тіньовий вовк підскочив із темряви і задер його донизу. Аліна, відчувши його небезпеку через магічний зв’язок, миттєво випустила хвилю енергії, яка відштовхнула хижака, і він вдарився об дерево.
— Добре, ти в порядку? — запитала вона, пильнуючи нові загрози.
— Так, — видихнув Амвірій. — Але цей ліс… він небезпечний не менше за ворогів із столиці.

Вони пробиралися крізь туман, що наче жив, загортаючи їх у холодні обійми. Кожен крок був випробуванням: отруйні рослини, що ховалися в тіні, дивні хрипкі звуки, що нагадували шепіт, і рухи, які видавалися людськими, але не були ними.
Магічний зв’язок постійно нагадував їм одне про одного. Серце Аліни билося в ритмі Амвірія, а його страхи змішувалися з її рішучістю. Вони не могли розірвати цей зв’язок, але він став їхнім інструментом виживання: вони відчували небезпеку одне для одного, реагували миттєво.
— Трохи далі — і ми знайдемо притулок, — сказала Аліна, показуючи невелику хижу, заховану серед коріння старих дерев.
Вона магією відсунула гілки, і вони проскочили всередину. Хатина була скромною, але сухою і теплою. Тут вони змогли перевести подих, перевірити поранення і зібрати сили для наступного шляху.
— Ми вижили, — сказав Амвірій, сидячи поруч із нею. — Але це лише початок.

— Так, — кивнула Аліна. — І попереду ще більше небезпек. Але разом ми можемо їх подолати.
Вони обидва знали: ліс — тимчасовий прихисток, але його небезпеки не менші за ті, що чекають у столиці. І попереду ще багато випробувань, які перевірять їхню сміливість, розум і магічний зв’язок.
Але зараз важливо було одне: вони були живі, разом, і поки що залишилися непоміченими.