Глава 15 Арешт і втеча

Амвірій увійшов у тронну залу. Королева Івгріанна стояла біля трону, її погляд пробирав наскрізь, мов крижаний ніж. Кожен крок Амвірія лунав у порожньому просторі залу.
— Скажи мені, — почала вона тихо, але слова її відчувалися як удари молота, — твоя дружина використовувала заборонену магію?
Амвірій відчув, як серце стискається. Якщо королева запідозрить щось, Аліна при допиті може розповісти й про нього.
— Ні, Ваша Величносте, — відповів він твердим голосом, намагаючись виглядати спокійним. — Моя дружина нічого такого не використовувала.
В її очах спалахнула тінь сумніву, і Амвірій відчув легкий холод, що пробіг по спині.
— Ти впевнений? — промовила вона ще ближче, її погляд проник у найтемніші куточки його душі.
— Принаймні, я не помічав, — сказав він, намагаючись зберегти спокій. — Але якби це було, я б обов’язково помітив.

Королева крокнула ще ближче. Мовчання тронної зали стало важким і тісним, ніби повітря стало гуще.
— Ти брешеш! — різко вигукнула вона. — Ми відбили атаку темних магів, і все інше — це було для того, щоб викрити тебе і твою дружину. Варто… заарештувати його!
Вартові кинулися вперед і схопили Амвірія. Він намагався чинити опір, але їхні руки були міцні, немов залізні обручі.
— Я знаю, як ти став моїм радником, — холодно сказала королева. — Вас обох буде страчено. Вивести його.
Амвірія повели до темниці. Кожен крок лунав як грім у його голові. Серце билося шалено, руки стискалися в кулаки.
Коли він пройшов повз одну з камер, серце стислося ще сильніше: там сиділа Аліна. Її очі зустріли його погляд, холодні й спокійні, але з внутрішньою напругою. Вони обоє зрозуміли: зараз кожен їхній крок вирішує долю іншого.

В темниці Амвірій лежав на холодній підлозі, думки метушилися, мов галасливі птахи. Як вибратися? Чи є шанс? А якщо ні… Аліна…
Ніч була довшою за будь-яку годину, тиша — важкою, а темрява — повною загроз.
Порятунок прийшов несподівано. Аліна повільно вибралася зі свої камери. Її магія була тихою й невидимою: вона приспала охоронців, розплавила метал ґрат, і руками, сповненими сили і точності, допомогла Амвірію піднятися. 

— Ти робиш це не з доброти, — прошепотів він, коли вони йшли коридорами, що пахли холодним каменем. — Ти робиш це, бо якщо я загину… тобі буде гірше.
— Я знаю, — відповіла вона тихо, не дивлячись на нього. — Але ми обидвоє виживемо.
Її магія залишала ледь відчутні сліди тепла в камені й повітрі, але все одно вона ховала їх від чужих очей.
Вони вибралися за межі столиці. Ніч була густою, і зірки світили як рідкісні свідки їх втечі. Ліс огортав їх темною ковдрою, шепіт гілок нагадував, що небезпека поруч.
Амвірій відчував магічний зв’язок з Аліною: серце її билося у ритмі його власного, а її страх і рішучість змішувалися в одному потоці. Він не міг розірвати цей ланцюг навіть на хвилину — і одночасно розумів, що це їхня єдина нитка виживання.
— Є спосіб розірвати зв’язок? — тихо спитав він, дивлячись на темряву, що огортала стежку.

Аліна похитала головою:
— Поки що ні. Але ми шукатимемо. Інакше вони знайдуть нас першими.
Тиша ночі відповіла лише шурхотом їхніх кроків по лісовій стежці. І в кожному звуці, у кожному шелесті гілок відчувалася постійна загроза.
Вони обоє знали: тепер їхнє життя — на межі.
І попереду ще багато небезпек, які лише починалися.