Глава 14 Нарада й несподівана подія

У воєнній залі було незвично людно.
Важкі темні гобелени приглушували звуки, і навіть кроки по кам’яній підлозі здавалися тихішими, ніж зазвичай. Уздовж стін стояли воєначальники, радники й кілька найвпливовіших аристократів Кердану. На довгому столі лежала карта королівства, притиснута срібними фігурками фортець і загонів.
Королева Івгріанна стояла на чолі столу.
Пряма, нерухома, холодна, як лезо.
Амвірій зайняв місце праворуч від неї.
Його обличчя було спокійним, але погляд уважно ковзав по кожному, хто був у залі.
— Армія темних магів перетнула Рубіжний ліс, — сказала королева рівно. — Розвідка підтвердила це двічі.
У залі прокотився приглушений гул.
— Скільки їх? — запитав один із генералів.
— Більше, ніж ми очікували, — відповів Амвірій. — І рухаються вони швидше, ніж дозволяє звичайний марш.
— Магія, — пробурмотів старий радник.
— Очевидно, — холодно відказала королева.
Амвірій розгорнув ще одну карту.
— Ми укріплюємо східний кордон. Третій і п’ятий легіони вже перекинуті. Столичну варту подвоєно. Міські ворота з заходом сонця зачинятимуться.
— Це викличе паніку серед людей, — озвався молодий лорд.
— Паніку викличе їхня поразка, — різко відповів Амвірій.
Кілька аристократів обмінялися поглядами.
Він бачив це. Він завжди це бачив.
Недовіра.
Здивування.
І заздрість.
Збіднілий дворянин.
Надто швидко піднявся.
Надто близько до королеви.
— Нам потрібно вирішити питання з палацом, — сказав начальник варти. — Посилити внутрішню охорону.
— Уже зроблено, — коротко відповів Амвірій.
— Ви передбачили все, раднику, — з ледь прихованою іронією мовив один із лордів.
Амвірій подивився на нього.
Спокійно.
Занадто спокійно.
— Я намагаюся передбачити те, що може врятувати королівство.
Королева не втрутилася. Але ледь помітно постукала пальцем по столу — і цього вистачило, щоб усі замовкли.
— У нас немає часу на суперечки, — сказала вона. — Кердан має вистояти.
Тиша.
Напружена.
Густа.
— Раднику, — звернулася вона до Амвірія, — ви відповідаєте за оборону столиці.
— Так, Ваша Величносте.
Він схилив голову.
І в цю мить відчув.
Щось.
Ледь помітне.
Ніби подих холодного вітру.
Магічний. Слабкий.
Але чужий.
Він підвів очі.
І швидко ковзнув поглядом по залі.
Усі були на місці.
Усі виглядали звичайно.
Занадто звичайно.

Крик розітнув тишу.
Раптово.
Дико.
З коридору.
Жіночий голос зірвався на півслові, переходячи в хрип.
Хтось упустив металеву указку. Королева різко обернулася до дверей.
— Що це було?
Крик обірвався.
Наче його… вирвали.
Амвірій уже йшов до виходу.
Двері розчинилися.
Коридор був порожній.
Факели тріпотіли від протягу.
На підлозі лежав чоловік.
Один із аристократів.
Лорд Естран.
Його перстень із гербом Кердану відкотило вбік і тепер тихо крутився на камені.
— Він щойно кричав! — вигукнув начальник варти. — Я чув!
— Він був тут, — прошепотіла придворна дама. — Він ішов поруч зі мною…

Амвірій нахилився.
Плащ аристократа був розірваний.
Але…
Крові не було.
Слідів боротьби — теж.
— Де він?.. — розгублено сказав хтось.
Бо на підлозі лежав лише плащ.
Порожній.
Самого лорда не було.
Наче він розчинився в повітрі.
Начальник варти зблід.
— Замкнути палац! — різко наказала королева. — Ніхто не входить і не виходить!
Варта кинулася виконувати наказ.
У коридорі піднявся гомін.
Амвірій повільно провів рукою по кам’яній стіні.
Тепло.
Ледь відчутне.
Слід магії.
Тіньової.
Дуже сильної.
Він різко відсмикнув руку.
Щоб ніхто не помітив.
— Це… темні маги? — тихо спитав генерал.
— Або хтось, хто вже всередині, — відповіла королева.
Їхні погляди зустрілися.
І в її очах він побачив те, чого не бачив ніколи.
Тривогу.
Справжню. Амвірій випростався.
Подивився в темний кінець коридору.
І вперше за весь час відчув не контроль.
А передчуття.
Вони вже тут.
І найгірше було те, що він не знав —
це вороги, які прийшли ззовні…
чи ті, хто стояв поруч із ним у залі.