Глава 9 Небезпека

Сьогодні Амівірій знову став людиною.
Три дні в тілі ворона — справжнє пекло. Кожен політ, кожен рух приносив біль і відчуття беззахисності. Тепер він стояв у своїй кімнаті, приводячи себе в порядок: розчісував волосся, змивав залишки ранкового туману з одягу, намагався відновити звичну поставу. Серце ще стискалося від спогадів про тривожні крила і холодні очі, які дивилися на нього згори, коли він був птахом.
Коли він поїв, до кімнати зайшов слуга. Він глибоко уклонився і тихо промовив:
— Вас терміново викликає Її Величність.
Амівірій кивнув і пішов слідом, відчуваючи тяжкість в грудях. Повітря замку було густим і важким, ніби сама магія передчуття небезпеки заповнила коридори. Кожен звук кроку лунав занадто гучно, і навіть його власні думки здавалися гучними від напруження.
У тронному залі королева Івгріанна стояла біля вікна. Її погляд був холодним і непохитним, але очі видавали тривогу. Вона навіть не обернулася, коли Амівірій увійшов.
— На нас рухається армія темних магів, — сказав він, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Тиша висіла в повітрі, як важкий туман. Лише промені ранкового сонця пробивалися крізь величезні вікна, відкидаючи довгі тіні на килими й мармурові підлоги. Амівірій відчував, як серце стискається від усвідомлення масштабу небезпеки.
Королева Івгріанна, не повертаючись, мовчки спостерігала за горизонтом:
— Готуйтеся. Ми зустрінемо їх силою, якою вони не очікують.
Амівірій відчував, як темна магія, війна і власні покарання переплітаються в один клубок страху і відповідальності. Аліни образ промайнув у його свідомості, її страх і гнів — магічний зв’язок не давав йому забути, що вони назавжди пов’язані.
Він зробив глибокий вдих і тихо прошепотів сам до себе:
— Цієї ночі ми дізнаємося, наскільки сильними можемо бути… і що доведеться втратити.

Серце калатало в грудях, а кожен порух рук здавався важким, ніби магія минулих днів ще тримала його в полоні. Втім, він був готовий — готовий стати щитом для королеви, для Аліни, для всього, що йому дорого.
Лише за спиною відчувався тихий шелест кроків слуги, який залишався в тіні, уважно слідкуючи. У повітрі пахло попередженням і гірким металом війни. Амівірій підійшов ближче до вікна, відчуваючи, що ось-ось доведеться вибрати: діяти чи стати свідком катастрофи.
Тепер темрява війни вже була не за горизонтом — вона наближалася, а він стояв на порозі, сповнений рішучості і страху водночас.