Глава 1 Втеча й прив'язка

Аліна кинулася в темний коридор, відчуваючи, як серце калатає так, що здавалося, його чути за стінами замку. Камінь під ногами був холодний і слизький, але вона не зупинялася. Кожен крок лунав відлунням, наче відбиваючи її страх, і водночас наганяв рішучості.
— Аліно, виходь, — пролунав знайомий голос, холодний і безжальний, — цей шлюб буде все одно. Ми пов’язані, і цього не змінити.
Вона зупинилася на мить, прислухаючись. Його кроки не наближалися, а все одно здавалися повсюди. Вони завжди так — тихо й невблаганно, як тінь, що ніколи не відпускає.
— Ніколи… — прошепотіла вона сама собі, затискаючи кулаки. — Я не твоя. Я нікому не належу.
Аліна знала: втеча — це гра в кішки-мишки з тим, хто читає твої думки наперед. Кожен її рух був розрахований, кожен крок — потенційна пастка. І все ж вона бігла, бо стояти на місці означало здатися.
Вузький прохід вів до внутрішнього двору. Її ноги спіткнулися, але вона миттєво піднялася. Холодне повітря ударило в обличчя, огортаючи запахом нічної роси й старих каменів. Серце калатало ще швидше — він був десь поруч. Вона відчула магічний тягар, який ніби тримав їх разом, нитку, що не дозволяла розірвати зв’язок, хоча вона й не хотіла цього.
“Це не просто шлюб,” — думала Аліна. — “Це пастка. І я не дозволю більше вирішувати за мене.”
Двір був порожній, лише тінь старої башти відкидала довгі контури на кам’яну бруківку. Вона ковзнула вздовж стіни, прислухаючись. Кожен звук здавався загрозою — шурхіт трави, скрип дверей, вітер, що прошмигнув між каменями. Але найстрашніше було мовчання: передчуття, що він уже знає, де вона.
Аліна присіла за високим кам’яним блоком, спостерігаючи за темрявою. Серце стукало, руки тремтіли, але вона не відчувала страху повністю. Це була рішучість, холодна й гостра, як лезо. Вона не просто намагалася вижити — вона прагнула контролю, хоч би й часткового.
І тоді вона чула це — тихий подих повітря, який ніби відповідав її власному.

Він відчував її, і це підтверджувало невидимий зв’язок, який вони колись створили. Вона врятувала його. Не з любові. Не заради героїзму. А тому що тоді не було вибору. І тепер він жив за рахунок її рішень.
Ніч накривала двір темрявою, і Аліна зробила перший крок уперед. Страх бив у серце, але водночас з’явилася дивна сила — сила того, що вона жива і що вона ще не дозволила нікому керувати своїм життям.
Вона ковзнула далі в темряву, відчуваючи, як холод каменю під руками змішується з теплом власної рішучості. Її серце калатало від страху, але і від усвідомлення: ця гра тільки починається, і втекти — ще не означає вижити.
Аліна зупинилася на мить, затримала подих і шепотіла сама собі:
— Ніхто не вирішить за мене. Ніхто.
Темрява поглинула її, але вона йшла вперед — у страх, у свободу, у власну волю, яку ніхто ще не зламав.