33. Розділ - Передзвін заручин Маріанни

Маріанна прокинулася ще до світанку. Нічна тиша огортала замок м’яким серпанком, і лише далекі кроки вартових нагадували, що королівство не спить ніколи. Вона лежала на широкому ліжку, притискаючи до себе ковдру, і слухала, як за вікном повільно прокидається світ: тріскіт гілок під легким вітром, шурхіт крил нічного птаха, який повертався у своє гніздо, і тихий гомін хвиль у далині.

Її думки були важкими, заплутаними й водночас солодко хвилюючими. Сьогодні розпочиналося те, до чого вона готувалася останні вісім років. Сьогодні приходив принц Аранор — знову. Прийшов не як знайомий, не як майбутній союзник, не як той хлопець, якого вона вперше побачила в дванадцять років і який викликав у неї дитячу цікавість.

Сьогодні він приходив як її майбутній наречений.

Маріанна видихнула й підвелася.

– Пора, – прошепотіла вона, ніби сама собі.

Вона підійшла до вікна, відкрила важкі штори й підставила долоню під перші промені ранкового сонця. Небо забарвилося в ніжно-рожевий, золотий, а на обрії вже прокидався сріблястий туман. Усе виглядало таким чистим, наче сам світ благословляв її рішення.

Кроки за дверима.

Потім м’який стук.

– Маріанно? – голос Марени, теплий, але стримано схвильований. – Можна?

– Заходь, мамо.

Двері відчинилися, і Марена увійшла до кімнати, така сама красива, як завжди: темне волосся злегка розсипалося по плечах, а зелений одяг підкреслював її світлу шкіру. Але сьогодні в її очах було щось ще — суміш радості, тривоги і гордості.

– Ти не спала? – запитала вона, торкнувшись щоки доньки.

– Майже ні, – усміхнулась Маріанна. – Занадто багато думок.

Марена сіла поруч і взяла її руки у свої.

– Це нормально. Я теж не спала перед своїм весіллям. І точно не спала перед твоїм народженням, – усміхнулась вона. – Ти готова?

Маріанна зітхнула.

– А можна бути готовою до такого?

– Можна, якщо любиш, – відповіла Марена.

Маріанна не відповіла. Любов — слово гарне, величне, але чи було між нею й Аранором саме воно? Вони бачилися рідко, але часто листувалися. Він завжди був ввічливим, прямолінійним, мудрим не за роки. Він був тим, із ким їй було легко. Але чи вистачало цього?

Поки вона думала, до кімнати зайшла служниця, несучи сукню, яку обрала сама Марена.

– Ця сукня… вона символічна, – сказала мати. – У ній я була, коли вперше стала перед магічною радою. Вона захищає серце й очищає думки.

Маріанна провела пальцями по тканині. Ніжна, легка, але міцна — точно як вона хотіла виглядати сьогодні.

Коли Маріанна вийшла з кімнати, замок вже жив власним ранковим життям. Коридорами бігали слуги, готуючи святкові зали, маги перевіряли захисні печаті, а в саду вже ставили довгі арки для майбутніх урочистостей.

Усе виглядало так, ніби весілля мало відбутися хоч сьогодні.

Біля сходів стояв Аріан.

Він чекав на них, складений, серйозний, але в куточках його очей блищала ніжність. Коли він побачив Маріанну, серце батька здригнулося, і він підійшов, не ховаючи гордості.

– Ти виглядаєш, як королева, – сказав він і поцілував її у лоб.

– А я ще навіть не наречена, – пожартувала вона.

– Для мене ти завжди будеш більшою.

Він подав їй руку.

– А зараз нам треба зустріти гостя.

Магічні ворота відчинилися з легким гулом. Усі зібрані мовчки спостерігали, як на подвір’я в’їжджає карета із символом сусіднього королівства — срібною зіркою на сапфіровому тлі.

Карета зупинилася. Двері відчинилися.

І Аранор вийшов.

Він виглядав старшим, сильнішим, упевненішим, ніж вісім років тому. Його темно-русяве волосся було зібране в низький хвіст, а на обличчі — благородні риси, які тепер стали чіткішими. Очі — сині, як морська глибина, все так само спокійні, але з тією іскрою, яку Маріанна пам’ятала з дитинства.

Він побачив її.

Завмер.

Посміхнувся — щиро, тепло, без жодної гри.

Підійшов.

Став на одне коліно перед нею.

– Маріанно, донько Аріана й Марени, спадкоємице світлої магії, – сказав він, і кожне слово відлунювало в дворі. – Я повернувся, щоб виконати обіцянку, дану вам усім. Я повернувся, щоб захистити ваше королівство. І я повернувся, щоб попросити тебе… дозволити мені бути поруч з тобою.

Все зашуміло. Слуги схилили голови, придворні шепотілися, Магічна рада обмінювалася поглядами.

Але Маріанна…

Вона стояла нерухомо.

Її серце билося так голосно, що вона думала, не витримає.

– Підведись, – прошепотіла вона.

Аранор підвівся, дивлячись їй у вічі.

– Ти можеш відповісти, коли будеш готова, – додав він тихо, так, щоб чули тільки вони. – Я не поспішаю. Навіть якщо чекатиму ще рік.

Це було не те, чого вона очікувала. Вона думала, що він прийде вимагати, просити, наполягати.

А він дав їй свободу.

Ту, якої вона боялася втратити.

День минув у приготуваннях, зустрічах, обговореннях майбутніх союзів. Маги двох королівств збиралися в ратуші, говорили про темну магію, яка знову піднімається десь у горах Закинутих земель.

Аранор тим часом вивчав замок.

Інколи Маріанна ловила його погляд у коридорах — ніжний, уважний, але ніколи навязливий.

Ввечері вона втекла до саду — її найулюбленішого місця. Там росли квіти, які колись посадила Марена, а в повітрі пахло м’ятою й вечірнім туманом.