21. Розділ - Відродження після бурі

День перший.

Місто Верден, що ще нещодавно страждало від руйнівного бою, тепер пробуджувалося під тьмяним світлом ранкового сонця. Попіл усе ще висів у повітрі, змішуючись із запахом смоли та старих кам’яних стін. Кожна вулиця, кожен провулок віддзеркалювали спогади про хаос і страх, але водночас містили й надію: люди поверталися, намагалися відновити зруйноване, піднімали тих, хто впав.

Марена й Аріан йшли серед руїн, притискаючись один до одного, бо їхні серця ще не могли оговтатися від останнього бою. Вона відчувала, як його пальці напружено стискають її руку, як магія, що залишилася в ньому після бою, пульсує, наче охороняючи її.

— Аріане… — тихо промовила вона, ледве відводячи очі від його погляду. — Ми вижили… але що далі? Що станеться з містом, з нами, з… — її слова затихли, бо розуміння масштабів майбутніх випробувань накрило її, як темна хмара.

Аріан похитав головою, відчуваючи, що зараз потрібно говорити щиро:

— Ми відбудуємо Верден. Разом. Кожен камінь, кожну тріщину. Я… ми пройшли через пекло, Марено. І якщо ми зможемо пережити це, ми зможемо пережити все.

Вона кивнула, хоча серце її калатало від страху і радості одночасно. Її живіт був ще непомітний, але Марена відчувала зміни, які носила в собі. Її майбутня дитина — символ нового життя, надії серед руїн. Вона доторкнулася до живота, відчуваючи перші поштовхи, і її очі наповнилися слізьми.

— Аріане… ми не просто вижили. Ми створимо щось нове, — сказала вона.

Аріан притиснувся до неї, обійнявши міцно. Його голос звучав низько і глибоко, сповнений тривоги і ніжності одночасно:

— Ти принесеш світло навіть у темряву моєї родини. Навіть якщо… навіть якщо мені доведеться піти, щоб захистити місто.

Вона похитала головою, розуміючи його слова. Їхнє кохання було сильним, але прокляття, що висіло над його родом, було ще сильнішим. Верден потребував захисту, а це означало, що Аріан міг ризикувати всім, навіть їхнім щастям.

День другий.

Ранок почався з того, що місто оживало ще сильніше. Люди, які залишилися після бою, збирали уламки, перевіряли руїни будинків, допомагали тим, хто ще потребував медичної допомоги. Марена й Аріан пройшлися центральною площею, де колись стояв фонтан із кришталевою водою, тепер же залишилися лише уламки, вкриті попелом.

— Ми можемо почати будувати школу для дітей, — запропонувала Марена, дивлячись на дітей, які гралися серед уламків, ніби світ для них не змінився. — Вони повинні мати шанс на нормальне життя.

Аріан посміхнувся крізь втому. Його погляд був сповнений рішучості:

— І ми це зробимо. Я не дозволю темряві знову загнати наше місто у страх. Ми почнемо нову сторінку — для нас і для них.

Тим часом магічні залишки бою ще відгукувалися у повітрі. Кожна травинка, кожен уламок каменю був насичений магією, що потребувала врівноваження. Аріан витягнув посох і почав малювати символи відновлення, які гармонізували залишки руйнувань. Марена стояла поруч, відчуваючи магію, що пульсувала через нього і через неї, наче жива істота, що відновлювала місто разом із ними.

В цей момент перший сильний поштовх у її животі нагадав про нове життя. Марена затримала дихання, а Аріан миттєво притиснув руку до її живота:

— Він чи вона? — тихо запитав він.

Вона посміхнулася крізь сльози:

— Неважливо. Головне, що він чи вона буде жити у цьому місті, у цьому світі… разом із нами.

День третій.

Третій день відродження Вердена був сповнений зустрічей і рішень. Аріан зібрав магів, які залишилися в місті, щоб визначити нові обов’язки та завдання для відновлення. Марена супроводжувала його, спостерігаючи, як він командує з рішучістю та добротою одночасно. Його магія ставала не лише зброєю, а й інструментом відновлення — відновлення будинків, лікування поранених, захисту тих, хто ще був у небезпеці.

— Аріане… — промовила вона під вечір, коли вони нарешті залишилися наодинці. — Ми щось забудовуємо, але я відчуваю, що ти відчуваєш, що ще щось потрібно зробити… щось важливе, інакше…

Він похитав головою, його погляд став твердим:

— Якщо я залишуся повністю з тобою, місто буде під загрозою. Я знаю, що потрібно піти на деякий час. Я залишу місто у твоїх руках і силах тих, хто вижив, поки прокляття моєї родини не вщухне остаточно.

Марена відчула, як її серце здавлює тягар розлуки, але водночас розуміла його слова. Їхнє кохання могло бути сильною магією, але воно не могло порушувати долю міста.

— Обіцяй мені, — тихо сказала вона, — що ти повернешся. Заради нас і заради нашого дитяти.

— Я обіцяю, — відповів він, і в його голосі прозирала вся біль, але й непохитна рішучість.

Вони стояли на краю міста, дивлячись на західне сонце, яке розсипало золоті промені над руїнами. Їхні тіні змішувалися, як символ того, що навіть якщо вони будуть розділені, їхні серця залишаться разом.

День четвертий і далі.

Наступні дні проходили в підготовці до тимчасового розставання. Марена навчалася керувати залишками магії міста, організовувала людей і лікарів, контролювала відновлення будівель. Аріан же проводив час на околицях, зміцнюючи захисні бар’єри, відшукуючи магічні джерела сили, щоб зменшити прокляття своєї родини.

Кожна їхня розмова була насичена емоціями, хвилюванням за місто, страхом за дитину, надією на повернення. Вони обмінювалися листами, посилаючи магічні послання, які могли проходити крізь будь-які перешкоди.

У ніч перед розставанням Марена стояла на балконі нового будинку, що відновлювався, відчуваючи легкий поштовх у животі. Аріан підійшов, притиснув її до себе, їхні серця билися в унісон.