19. Розділ

Сонце вже піднімалося над Верденом, але його промені ледве пробивалися крізь густий дим і пил, що ще висів над містом. У повітрі відчувався запах гарі, зруйнованих будівель та залишків магічної енергії. Місто оживало повільно: поранені тяглися до лікарів, рятівники шукали тих, хто залишився під завалами, а зруйновані вітрини крамниць видавали скрипи і тріск, неначе саме місто стогнало від болю.

Марена йшла поруч із Аріаном, тримаючи його за руку, але цього разу їхні дотики були наповнені не тільки ніжністю, а й тривогою. Вона відчувала легкий поштовх у животі, нагадування про дитину, яка росла всередині, про нове життя, яке вони разом дали світу, що вижив після темряви.

— Аріане… — тихо промовила вона, дивлячись на нього. — Ти відчуваєш, як місто все ще стогне? Як кожна його вулиця кричить від болю, від втрат?

Аріан кивнув. Його погляд проходив крізь руїни, обхоплюючи руїни фортець, колишніх магічних бар’єрів і зруйновані будівлі. Кожен уламок, кожен тріснутий камінь здавався йому свідком минулого, спогадом про битву, яку вони щойно пережили.

— Я відчуваю його біль, — відповів він тихо. — Але одночасно я відчуваю і надію. Люди вижили, а значить, місто має шанс. А ми… ми теж повинні вижити. Для нього, для себе і для нашої дитини.

Марена стискала його руку, намагаючись взяти себе в руки. Її думки були змішані: страх, радощі, хвилювання. Вона дивилася на людей, які вибиралися з руїн, і розуміла, що кожна дрібниця — посмішка, слово підтримки — це магія сильніша за будь-яке закляття.

Вони зупинилися біля зруйнованого будинку, колишньої оселі алхіміків Вердена. Стеля була проломлена, стіни обсипані, але серед уламків ще залишалися книги, склянки з рідинами, магічні компоненти, які не встигли зруйнуватися.

— Ми повинні відновити знання предків, — сказав Аріан, піднімаючи обгорілу книгу і розглядаючи сторінки, покриті попелом. — Тут захована сила, яку ми можемо використати, щоб захистити місто.

Марена нахилилася над ним, відчуваючи, як її серце калатає від хвилювання. Вона знала, що їхній шлях тільки починається. Вони вижили, але нові випробування чекали попереду: темрява роду Аріана, прокляття предків, страх за дитину.

— Аріане, — почала вона, голос тремтів, — якщо ми підійдемо до магії предків, нам доведеться бути обережними. Їхня сила велика, але разом із нею приходить і темрява. Ми не можемо дозволити їй вплинути на нас… особливо на дитину.

Аріан кивнув і провів рукою по обличчю Марени, відчуваючи її страх і рішучість одночасно.

— Я знаю, — сказав він тихо, — і ми будемо обережні. Але нам потрібно діяти. Місто чекає на нас, і навіть якщо доведеться ризикувати, я не дозволю темряві перемогти нас.

Вони рушили далі, оглядаючи руїни. Кожен крок відлунював у тиші, нагадуючи про близькість втрат. Діти, які вибралися з-під уламків, дивилися на них із захопленням і надією. Для них Аріан і Марена були не просто магами — вони були символом сили, що вижила, символом кохання, здатного долати прокляття і темряву.

— Дивись, — сказала Марена, вказуючи на групу людей, які намагалися підняти завали. — Вони теж борються. Це надихає.

Аріан дивився на людей і відчував, як його серце стискається від відповідальності. Він знав, що навіть після перемоги над Королем Тіней темрява ще не відступила. Їхнє місто залишалося крихким, і будь-яка помилка могла коштувати життя не тільки їм, а й усім, хто вижив.

— Марено, — звернувся він до неї, — ми повинні підготувати місто до наступного бою. Я хочу, щоб ти навчилася використовувати магію не лише для захисту себе, а й для захисту інших. Твоя сила — це більше ніж захист, це шанс для всіх нас.

Марена кивнула. Вона відчувала, як магія починає течи крізь неї, змішуючись з її любов’ю до Аріана і дитини, що зростала всередині. Кожен рух, кожен подих відчувався сильнішим, ніж будь-коли раніше.

Вони провели наступні години серед руїн, піднімаючи уламки, створюючи бар’єри, готуючи місто до нових атак. Кожен момент був наповнений магією, страхом, надією, але вони діяли разом, підтримуючи один одного.

— Ти бачиш? — тихо сказала Марена, коли вони закінчили створювати магічний бар’єр навколо центральної площі. — Ми можемо це зробити. Навіть після всього, що сталося.

Аріан обвів поглядом місто, відчуваючи змішання втоми і гордості.

— Так, — сказав він. — Ми можемо. Але пам’ятай, що темрява ще не відступила. І навіть якщо ми сильні, нам доведеться зробити неможливе, щоб захистити це місто і нашу родину.

Вони стояли поруч, дивлячись на Верден. Місто було зруйноване, але живе. І серед руїн вони відчули магію надії, магію кохання, яка була сильнішою за будь-яку темряву.

Марена й Аріан залишалися на верхівці зруйнованої башти, оглядаючи місто, яке поступово приходило до тями після бою. Сонячне світло тепер повільно обіймало руїни, підкреслюючи кожну тріщину, кожен уламок. Пил танув у променях, і казалося, що місто, як і вони, починає дихати.

— Ми не можемо чекати — сказала Марена, голос її звучав рішуче. — Люди потребують допомоги, а місто потребує захисту. Нам треба організувати оборону, поки тіні Короля Тіней ще не зникли повністю.

Аріан кивнув, серце його билося швидше. Він розумів: перемога в бою — це лише перший крок. Ще не завершено війни, ще не знято прокляття, яке нависло над Верденом. Його пальці машинально стискали рукоять посоха.

— Добре, — відповів він, — але ми повинні діяти розумно. Я не хочу, щоб місто стало пасткою для людей. Кожен, хто вижив, має шанс. Ми використаємо магію бар’єрів, і я покажу тобі, як зміцнити їх власними силами.