18. Розділ - Вибір між серцем і обовʼязком

Світанок розливав бліде світло над Верденом, розтягуючись між уламками зруйнованих будинків і попелом, що все ще курив із вулиць. Повітря було насичене запахом магії та металу, пилу та вогкості після недавнього бою. Кожен крок Аріана й Марени по зруйнованому мосту нагадував їм, що місто, яке вони любили і захищали, вже ніколи не буде таким, як раніше.

— Ти відчуваєш це? — тихо спитала Марена, обережно тримаючи руку Аріана. Її пальці тремтіли від холоду і від хвилювання, що не відпускало її вже кілька днів.

Аріан кивнув. Його темні очі дивилися на місто, але в них вже відбивалася не лише магія бою, а й щось глибше, більш особисте. Він відчував, як тягар вибору стискає його серце.

— Я відчуваю, — промовив він тихо, — що кожна руїна, кожен уламок тут нагадує мені: якщо ми не зробимо правильний вибір зараз, Верден загине остаточно.

Марена опустила голову, відчуваючи, як її серце калатає шалено. Вона знала, що Аріан має рацію. Його родова клятва, магічний зв’язок і все, що вони пережили разом, вимагали жертв.

— Ти хочеш… — вона замовкла, не наважуючись вимовити остаточно, — щоб ми розлучилися?

Аріан підняв її підборіддя рукою, щоб їхні погляди зустрілися. Його очі були повні болю, але одночасно рішучості.

— Так. Якщо ми залишимося разом, Верден буде знищено. Я не можу дозволити цьому статися, Марено. Навіть якщо це розірве мене навпіл.

Марена відчула, як її світ розколюється на частини. Вона знала, що це — правда. Вона бачила наслідки їхніх битв, руїни міст, страх людей. Але серце не хотіло підкорятися логіці.

— А що тоді буде з нами? — її голос був ледве чутний. — З нашою… з нашою родиною?

Аріан відчув, як від цього запитання його серце стискається сильніше. Він глибоко вдихнув і відповів:

— Ми… завжди залишимося один для одного у серці. Ти моя магія, Марено. Ти завжди будеш зі мною, навіть якщо фізично ми будемо далеко.

Він опустив руку і відступив назад, даючи їй простір. Її очі наповнилися сльозами, а серце стискалося від болю. Вона відчула, як у ній проростає маленьке життя — їхня майбутня дитина, маленький промінчик надії серед руїн і хаосу.

— Я… я вагітна, — прошепотіла вона. Слова пролунали немов вибух у тиші ранкового міста.

Аріан застиг. Його розум намагався впоратися з шоком, а серце — з шаленою радістю і страхом одночасно. Він підійшов ближче, простягнув руки, щоб тримати її за талію.

— Це… — він затнувся, намагаючись підібрати слова, — це ще одна причина, чому я не можу залишитися. Якщо ми будемо разом, Верден загине. І… і я не хочу ризикувати твоїм життям і життям нашої дитини.

Марена відчула, як її душа рветься між любов’ю і відповідальністю. Вона тримала його за руки, і холод ранку більше не здавався таким гострим, бо їхні пальці були сплетені в одне.

— Але я хочу бути з тобою… — її голос тремтів, — навіть якщо це небезпечно. Я готова ризикувати заради тебе і заради нашої дитини.

Аріан схилив голову, торкнувся чолом її. Їхні дихання злилися в один ритм, серце до серця. У цій миті вони відчували, що їхнє кохання — це зброя, але зброя, яка може знищити все, якщо використовувати її неправильно.

Вони стояли на зруйнованому мосту, навколо ще курився попіл, а місто оживало повільно. Десь далеко лунали крики людей, але вони були відокремлені від цього світу, від реальності, що вимагала жертв.

— Нам потрібно піти, — прошепотів Аріан нарешті, — я повинен захистити Верден, навіть якщо це означає залишити тебе.

Марена обхопила його за шию, ніби намагаючись втримати.

— Тоді йдемо разом. Ми знайдемо спосіб, — сказала вона рішуче, — ми збережемо місто і нашу сім’ю.

Аріан подивився на неї, розуміючи, що вони обидва стоять перед вибором, який змінить їхні життя назавжди. Він відчував, як магія їхнього зв’язку пульсує між ними, сильніша, ніж будь-яка клятва, сильніша за страх і руїни.

— Ти готова? — запитав він тихо.

— Так, — відповіла вона, — готова до всього.

І вони рушили через руїни міста, тримаючись за руки, знаючи, що попереду не лише небезпека і випробування, а й нове життя, нова надія. Кожен крок відлунював їхніми серцями, а магія, що переплітала їхні душі, створювала невидимий щит, який буде їхнім захистом і нагадуванням: навіть у темряві можна знайти світло, навіть у втраті можна знайти любов.

Вони йшли вузькими вулицями, де ще світився попіл, а шматки магічних бар’єрів лежали серед уламків. Кожен крок нагадував їм про недавній хаос, але також про те, що життя продовжується. Марена відчувала, як її живіт трохи тягнеться, легкий, але непомітний прояв нового життя, яке вони створили разом із Аріаном. Кожне її дихання було наповнене надією й страхом водночас.

— Аріане… — прошепотіла вона, дивлячись на нього, — ти відчуваєш, як це все змінило нас? Як… навіть після того пекла ми все ще разом?

Аріан кивнув. Його темні очі, що зазвичай були холодними, зараз світилися теплом і неймовірною ніжністю. Він обережно взяв її за руку і провів пальцями по талії, відчуваючи перші зміни в її тілі.

— Так, Марено. Це змінило нас назавжди. Ми вижили, але наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Тепер у нас є відповідальність не лише за себе, а й за наше майбутнє, за наше дитя.

Марена кивнула, стискаючи його руку. Серце калатало шалено, змішуючи радість і страх. Вона знала, що його рішення залишити Верден тимчасово або ж піти на відстань — це єдиний спосіб зберегти місто. Але думка про розлуку боліла так сильно, що здавалося, ніби серце розривається навпіл.