16. Розділ - Тінь вибору

Сонце ледве пробивалося крізь темні хмари над Верденом. Місто після бою ще не оговталося: вулиці були завалені уламками, попіл димів із зруйнованих будівель, а запах магії і крові ще довго залишався в повітрі. Люди повільно поверталися на площі, підбирали залишки власних домівок, допомагали пораненим. Кожен крок серед руїн здавався немов на пороховому полі: відчуття, що темрява ще не відступила, висіло у повітрі.

Марена стояла на краю великої площі, притримуючи живіт, що став їй дорогим знаком нового життя. Вона відчувала кожен удар серця майбутньої дитини, і одночасно відчувала страх: цей новий початок був крихким, як кришталь, і вона розуміла, що кожне її рішення тепер має величезне значення.

Аріан підійшов ззаду, обережно обійняв її за талію і притулився лобом до її плеча. Його дотик був спокійним, але в очах палала напруга, невидима магія струмилася від нього, як хвилі невидимого вітру.

— Марено… — почав він тихо, відчуваючи, як кожне слово важче попереднього. — Я бачу загрозу, що насувається на місто. І я знаю… єдиний шлях врятувати Верден — це зробити вибір. Вибір, який розділить нас.

Марена здригнулася. Її серце калатало шалено, але вона намагалася виглядати впевнено.

— Що ти маєш на увазі? — її голос тремтів, але в очах була рішучість. — Ми пережили все разом! Ми вижили… Тепер ми не можемо просто розлучитися.

Аріан гірко посміхнувся, поглянувши на руїни міста. Його очі, темні і глибокі, випромінювали відчай і водночас рішучість: він знав, що якщо залишить усе як є, Верден загине.

— Якщо ми залишимося разом, місто загине. І не просто загине — воно буде знищене магією, яку я не зможу утримати, бо темрява мого роду наздожене нас. Я не можу дозволити тобі чи дитині загинути.

Марена відчула, як в грудях щось стискається. Вона знала, що Аріан завжди робив усе заради людей, але зараз ціна їхнього кохання була неймовірно високою.

— Ти… ти хочеш піти? — її голос зірвався від болю. — Ти хочеш залишити нас?

— Ні, — відповів він м’яко, стискаючи її руки у своїх. — Я ніколи не залишу тебе і дитину. Але щоб місто вижило, нам доведеться розлучитися. Моє віддалення — це шанс на життя.

Марена відчула, як сльози почали котитися по щоках. Вона підняла руку, провела пальцями по його обличчю.

— Я не хочу цього… — прошепотіла вона. — Але якщо це єдиний шлях… я відпускаю тебе. Тільки обіцяй, що повернешся.

Аріан нахилився, поцілував її ніжно, довго, немов передавав усе своє кохання та біль у одному дотику. Його губи відчували тепло і рішучість.

— Я повернуся, Марено. Навіть якщо доведеться пройти через темряву і пекло, — промовив він. — І цього разу ніхто і нічого нас не розділить.

Він відійшов, зникаючи в темному тумані магії, що обволікала місто. Марена залишилася серед руїн, тримаючи живіт, відчуваючи нове життя і розуміючи: їхня боротьба тільки починається.

Але Верден не був безлюдним: з тіні з’явилися інші маги та мешканці, що залишилися, хтось рятував дітей, хтось піднімав уламки магічних бар’єрів, щоб місто не поглинуло ще більше руйнування. Кожна дрібниця — тріск кованих лавок, запах обпечених книг, теплі руки тих, хто допомагав — нагадували Марені про те, що життя триває, навіть у найтемніші часи.

Того ж вечора, після того як місто частково відновилося, Марена стояла на даху зруйнованої бібліотеки, тримаючи живіт. Вона відчувала удари маленького серця дитини і думала про Аріана. Його слова повторювалися в її голові: «Моє віддалення — шанс на життя».

— Ти обіцяєш повернутися, — шепотіла вона, і її голос лунав між стінами, що залишилися від бібліотеки. — Я вірю тобі. Я повинна вірити.

Вона спустилася з даху і пішла допомагати тим, хто потребував підтримки, розуміючи, що сила тепер не лише в магії Аріана, а й у людях, які вижили і готові боротися за своє місто. Кожен її крок був сповнений рішучості, адже тепер вона несла у собі не лише себе, а й маленьку істоту, яка могла стати символом нового життя, нового початку.

Наступного ранку Марена зустрілася з іншими магами Вердена: вони готували місто до оборони, зміцнювали бар’єри, планували пастки для ворога. В очах кожного була рішучість і страх, але також надія — бо вони знали, що навіть якщо Аріан поки що відсутній, їхня сила і кохання Марени здатні протистояти темряві.

— Ми повинні триматися разом, — сказала Марена, дивлячись на магів і мешканців. — Якщо ми хочемо, щоб Верден вижив, нам потрібно працювати, захищати один одного і вірити в те, що ми зможемо.

Її слова звучали як закляття надії. Люди слухали її, відчуваючи, що ця жінка, сповнена страху і одночасно сили, може стати центром нового життя для міста.

А вночі Марена дивилася на темне небо і відчувала, як магія Аріана все ще струменіла крізь простір. Вона знала, що цей розлук не кінець, а лише випробування. І хоча серце її розривалося від суму, вона відчула силу, яку не знала раніше: любов, здатна протистояти будь-якій темряві.

Тим часом Аріан, десь у віддалених землях, готувався до битви, знаючи, що його відсутність — це шанс врятувати місто, а також можливість повернутися до Марени та їхньої дитини. Кожен його крок, кожне закляття було пронизане думкою про неї і маленьке життя, що залежало від їхньої жертви.

Вони розлучилися фізично, але їхні серця залишалися сплетені навіки. І у цій розлуці зароджувалася нова сила — сила, здатна змінити долю не лише Вердена, а й усього світу.

Дякую, що прочитав(-ла) цей розділ! Мені дуже приємно, що ти проводиш час зі мною та моїми персонажами. Якщо тобі сподобалася ця історія і ти хочеш дізнаватися про нові розділи та інші мої книжки, обов’язково підписуйся на мене на Букнеті. Там ти зможеш слідкувати за всіма моїми творами, читати ексклюзивні новинки та відкривати для себе нові пригоди, магію та драму разом зі мною.