15 розділ - Перед розставанням: Вогонь і світло

Ранок Вердена розпочався тихо, але місто було сповнене невидимого напруження. Попіл ще тлівав на вулицях, а розбиті вітрини магазинів і тріснуті будівлі нагадували про той кошмар, що пройшовся ними вночі. Здавалося, що саме повітря наповнене сумом і страхом, змішаним із крихтами надії.

Марена стояла біля великого вікна своєї кімнати в замку, дивлячись на місто, що поступово оговтувалося після руйнувань. Вона ніжно тримала свій живіт, відчуваючи теплі поштовхи нового життя, яке росло всередині неї. Кожен рух малюка здавався їй дивним нагадуванням про те, що майбутнє ще можливо, навіть після темряви.

— Марено… — голос Аріана розірвав тишу, і вона відчула, як серце стискається. Він стояв у дверях, високий, потужний, але з якоюсь невидимою тяжкістю в погляді.

Вона обернулася, і між ними виникла мовчазна напруга. Він підняв руку, але не доторкнувся, бо знав: цього разу їхнє розставання не про відстань або страх, а про обов’язок, який важив важче за все.

— Аріане… — тихо промовила вона, — я відчуваю його рухи. Це… воно таке сильне… Я не хочу втрачати ні тебе, ні наше дитя.

— Я теж, — зітхнув він, підходячи ближче. — Але якщо ми залишимося разом, Верден загине. Його магія вже готує новий удар. І цього разу… — він похитав головою, і його очі наповнилися болем — — цього разу не буде можливості для помилок.

Марена відчула, як всередині знову спалахнула паніка, страх і розгубленість. Вона тримала живіт обома руками, відчуваючи маленьке серце, яке билося в унісон із її власним.

— Ти хочеш… щоб я пішла? — її голос тремтів, хоча вона намагалася зберегти спокій.

Аріан нахилився, торкнувшись її плеча, і його дотик був ніжним, болючим, водночас обіцянкою і прощанням.

— Так. Але не назавжди. Я знайду спосіб, Марено. Я завжди повертатимуся до тебе. Але зараз — місто важливіше. Наше кохання… наше дитя — це те, за що ми будемо боротися, коли цей кошмар мине.

Вона заплакала, і сльози котилися по щоках, змішуючись із попелом, що все ще залишався на підвіконні.

— Як… як я можу відпустити тебе? — шепотіла вона. — Я відчуваю його всередині мене… Це маленьке життя… і ти…

Аріан обережно притягнув її до себе, і їхні лоби зустрілися. Його темні очі блищали від болю, але в них було й світло: рішучість і кохання, що не могло померти навіть у цю мить.

— Ти не відпускаєш мене сама, — тихо промовив він. — Ми обидва знаємо, що це правильне рішення. Але я обіцяю: коли битва закінчиться, коли Верден відновиться… я повернуся. І ми будемо разом із нашим малюком.

Вони стояли так довго, мовлячи слова, які були водночас прощанням і обіцянкою. Магія навколо них відчувалася живою, реагувала на їхні емоції: дрібні іскри світла пробігали повітрям, немов сама стихія намагалася підтримати їхній зв’язок.

Вечір того дня Аріан вирушив у місто, щоб протистояти залишкам тіней Короля Тіней. Він тримав у руках посох, але його серце билося не лише від магії, а від усвідомлення того, що наступний бій може стати останнім.

Марена залишалася у замку, спостерігаючи за заходом сонця, що фарбував небо у червоні й помаранчеві відтінки. Вона відчувала рухи дитяти в животі, і кожен поштовх нагадував їй: навіть якщо світ навколо руйнується, життя продовжується.

— Ти сильний, Аріане, — тихо промовила вона сама до себе. — Заради нас. Заради Вердена.

Коли ніч повністю спустилася на місто, на вулицях залишалися лише тіні і магія. Аріан боровся, і його кожен удар, кожна спалахнута іскра світла відбивала тяжкість його вибору. Він бачив загибель ворогів, але розумів: кожен їхній крок — це ціна, яку він платить за шанс повернутися до Марени і їхньої дитини.

У замку Марена лягла на ліжко, тримаючи живіт обома руками. Вона відчувала, як дитя рухається сильніше, ніби відчуваючи страх матері, і на її очі навернулися сльози. Але разом із сльозами прийшло і розуміння: вона зможе витримати цю розлуку, бо кохання сильніше за будь-яку темряву.

Вночі, коли вітер проникав у замок, а тіні з минулого міста плели свої мережива на стінах, Марена шепотіла в темряві:

— Бережи себе, Аріане. Ми чекаємо на тебе. Ми виживемо… разом.

А він, де б не був у темному серці Вердена, чув її голос. Він відчував її силу, її кохання і силу нового життя, що зароджувалося всередині неї. І навіть у найтемніші моменти бою його серце билося для неї, для їхнього малюка, для майбутнього, за яке він готовий був боротися до останнього подиху.

Дякую, що прочитав(-ла) цей розділ! Мені дуже приємно, що ти проводиш час зі мною та моїми персонажами. Якщо тобі сподобалася ця історія і ти хочеш дізнаватися про нові розділи та інші мої книжки, обов’язково підписуйся на мене на Букнеті. Там ти зможеш слідкувати за всіма моїми творами, читати ексклюзивні новинки та відкривати для себе нові пригоди, магію та драму разом зі мною.

Твоя підтримка надихає мене створювати ще більше цікавих історій, і я дякую, що ти зі мною!