14. Розділ - Пекельна ніч Вердена

Ніч огорнула Верден важким, майже живим покривалом темряви. Місто, яке ще вранці було сповнене крику бою, тепер лежало в тиші, наповненій тріском уламків і відлунням тих, хто вижив. Дим із попелу піднімався невидимими спіральними хвилями, і він шепотів про минулу боротьбу, про втрати, про тіні тих, кого вже не повернути. Кожна кам’яна стіна, кожен тріснутий дах відбивали історії страху та героїзму, залишені тими, хто боровся до останнього подиху.

Аріан і Марена йшли вузькими вулицями, де щойно вирували бої, обережно обходячи уламки і розбиті магічні бар’єри. Його плащ розвивався за спиною, тінь від нього рухалася самостійно, немов слідуючи за власним життям. Марена тримала його за зап’ясток, відчуваючи кожен дотик, кожен ритм його серця.

— Я чула… — шепотіла Марена, дивлячись на темряву, — що Король Тіней не відступив. Його тіні… вони все ще тут.

Аріан зупинився. Його темні очі блищали у світлі попелу, магія струменіла від нього хвилями, що обтяжували повітря.

— Я знаю, — промовив він тихо, — і я не збираюся чекати, поки він атакує нас у нашій слабкості. Ми піднімемося вище, знайдемо джерело його магії і знищимо його, поки він слабкий після втрат.

Марена відчула холодок страху, що пробіг по спині, але поряд із ним — силу, яку не могла пояснити. Вона знала: Аріан буде непереможним, але ніхто не може передбачити всі ходи темної магії. Її серце калатало шалено, бо вона усвідомлювала: зараз вони — не лише союзники, а єдине ціле, що тримає міцний щит від руйнування світу.

Вони піднялися на руїни колишнього замку — останньої твердині магії, яка колись захищала Верден. Кам’яні сходи тріщали під ногами, а темрява навколо була настільки густою, що здавалося, вона може поглинути навіть світло їхніх сердець.

— Ти готова? — запитав Аріан, і його голос був напруженим, як струна, що ось-ось лусне.

— Завжди, — відповіла Марена, стискаючи його руку сильніше. — Разом.

Вони пройшли крізь коридори, де ще збереглися залишки старих заклять. Магічні руни мерехтіли зеленим світлом, немов живі істоти, що спостерігають за кожним кроком. Підлога була вкритою пилом і уламками, а відлуння їхніх кроків відбивалося від стін, наче голоси предків попереджали про небезпеку.

Раптом із темряви вирвалися тіні. Вони ожили — скручені, криві, з червоними очима, які пекли душу. Це були воїни Короля Тіней, але їхні форми постійно змінювалися, ніби сама темрява грала їхніми тілами.

Аріан миттєво підняв посох. Спалах світла розірвав темряву, але тіні розсіялися і миттєво знову атакували. Марена кинулася поруч, її руки світли закляттями, що прорізали темряву. Кожен їхній рух був узгоджений, як у танці смерті, бо тепер вони діяли не просто разом, а як єдине ціле.

— Аріане! — крикнула Марена, коли величезна тінь, що нагадувала дракона, вирвалася перед нею. Вона підняла бар’єр, але істота пробила його кігтями, і холод пройшов крізь її тіло.

— Марено! — закричав Аріан, і сила його посоха вибухнула, розсіюючи тінь на мільйони іскор.

Вони стояли поруч, дихали важко, серця билися в унісон. Кожен удар магії відлунював у їхніх грудях, немов відгук минулих поколінь. У цій битві вони боролися не лише за себе, а за місто, за людей, за майбутнє, яке почало народжуватися серед руїн.

Марена відчула прилив енергії від Аріана. Він підняв її руку, торкнувся пальцями її щоки, і вона відчула тепло, що пробігло всередині, нагадуючи, що навіть у темряві є світло.

— Аріане… — шепотіла вона, дивлячись на нього, — ми справді вижили. Разом.

Він притягнув її до себе, їхні губи зустрілися в поцілунку, який об’єднав усе — страх і надію, біль і любов. Магія навколо них тріпотіла, реагуючи на кожен подих і рух, і здавалося, що сама ніч відступає перед їхньою силою.

Вони підійшли до залишків центральної площі міста, де люди піднімали уламки, допомагали пораненим. Кожен погляд містян зупинявся на них, бо вони бачили — ці двоє пережили те, що здавалося неможливим, і тепер вони стали символом надії.

Аріан підняв руку, створюючи магічний щит, що огорнув тих, хто ще залишався на площі. Його очі зустріли погляд Марени.

— Ми відновимо місто, — промовив він, — і ми зробимо його сильнішим, ніж був раніше.

Марена кивнула, розуміючи глибину слів. Це був не просто порятунок — це була обіцянка, яку вони дали не лише один одному, а й кожному, хто дивився на них.

Вітер розніс запах попелу і магії, а ніч Вердена стала свідком того, як два серця, сповнені кохання і відваги, стали центром світу, що постраждав, але живий.

Дякую, що прочитав(-ла) цей розділ! Мені дуже приємно, що ти проводиш час зі мною та моїми персонажами. Якщо тобі сподобалася ця історія і ти хочеш дізнаватися про нові розділи та інші мої книжки, обов’язково підписуйся на мене на Букнеті. Там ти зможеш слідкувати за всіма моїми творами, читати ексклюзивні новинки та відкривати для себе нові пригоди, магію та драму разом зі мною.

Твоя підтримка надихає мене створювати ще більше цікавих історій, і я дякую, що ти зі мною!