13. Розділ - Визнання

Сонце ще не піднімалося над Верденом. Місто тільки починало прокидатися після жахливого бою, а вулиці все ще пахли попелом і магією. Кам’яні будівлі були частково зруйновані, а серед уламків лежали залишки магічних бар’єрів, які зупиняли тіні Короля Тіней.

Аріан стояв на даху однієї з найвищих башт міста, оглядаючи пейзаж, який тільки що пережив справжнє пекло. Його пальці стиснули рукоять посоха, і серце билося швидко, хоча бою вже не було. Кожен звук міста — кроки людей, крики рятувальників, тріск уламків — відгукувався в його грудях, як ритм серця, що ще не заспокоївся.

— Аріане… — голос Марени пролунав за його спиною, м’який, але наповнений хвилюванням.

Він обернувся і побачив її серед руїн, з брудним обличчям і волоссям, що розвивалося на вітрі. Її очі були сповнені страху, але водночас неймовірної сили. Вона підійшла до нього, повільно, ніби боялася порушити невидиму межу, що все ще тримала їхні серця на відстані.

— Я… я не думала, що ми виживемо, — сказала вона тихо, її голос тремтів. — Що я… що ми…

Аріан відчув, як всередині нього щось розірвалося. Всі страхи, що накопичилися за роки, всі крики і ревнощі, сумніви — все вилилося у цей момент. Його руки тремтіли, він хотів сказати щось, але слова застрягли в горлі.

— Марено… — нарешті промовив він, його голос звучав дивно тихо, але від цього ще сильніше. — Я… я ніколи не хотів, щоб ти страждала через мене.

Вона підійшла ближче, і він відчув запах її волосся, тепло її тіла. Його серце стислося, бо він розумів, що більше не може приховувати правду — правду, яку тримав стільки років:

— Я… ненавидів тебе… — вимовив він, і Марена здригнулася. — Але не так, як ти думаєш. Я ненавидів тебе… бо боявся любити.

Марена завмерла. Її серце калатало шалено, а розум намагався відмовитися вірити почутому. Кожне слово Аріана проникало в неї, розбиваючи всі бар’єри, всі захисні стіни, які вона зводила навколо свого серця.

— Ти… — прошепотіла вона. — Ти любив мене?

— Так. — Його темні очі горіли щирістю і страхом одночасно. — Я боявся зізнатися, боявся втратити тебе. Але тепер… тепер я більше не можу мовчати.

Вони стояли так, близько, і навколо здавалося, що весь світ зупинився. Справжнє життя, яке раптом стало можливим після темряви бою, проливалося світлом крізь уламки руйнувань. Аріан потягнув руку до обличчя Марени, його пальці ніжно торкнулися її щоки.

— Я хочу, щоб ти знала… — промовив він, і в його словах звучала вся тяжкість пережитого. — Я відчуваю до тебе більше, ніж ненависть, більше, ніж страх. Я люблю тебе.

Марена відчула, як серце розплющилося від цього зізнання. Вона довго мовчала, намагаючись усвідомити все, що сталося. І нарешті, тихо, майже несміливо, відповіла:

— І я… Я теж… люблю.

Їхні губи зійшлися в поцілунку, довгому, палкому і водночас ніжному. Магія, яка їх оточувала, здавалася відгукуватися на їхні серця — повітря навколо тремтіло, зірки ніби ближче наблизилися, а уламки і руїни ставали свідками народження нового початку.

 

Місто прокидалося неохоче. Під руїнами Вердена ще димів попіл, а вулиці були завалені уламками будинків, розбитими вітринами крамниць та зламаними деревами. Люди вибиралися з прихистків, тримаючись за руки, підтримуючи один одного, бо лише разом можна було подолати страх і шок. Десь у глибині серця кожен відчував: світ, який вони знали, змінився назавжди.

Марена й Аріан йшли через місто поруч, їхні пальці час від часу ненав’язливо торкалися один одного. Це була не потреба у фізичній близькості — це було мовчазне підтвердження того, що вони вижили разом, що вони більше не вороги. Кожен крок піднімав пил і спогади, що обпікали душу.

— Ти пам’ятаєш перший раз, коли ми зустрілися? — тихо запитала Марена, дивлячись на Аріана. Її очі все ще сяяли після всього, що сталося, і в них відбивалися спалахи ранкового світла.

Аріан зітхнув, його темні очі м’яко блищали.

— Як я можу забути? Ти тоді виглядала такою… недосяжною. І я був упевнений, що ніколи не зможу бути з тобою поруч.

— І я ненавиділа тебе… — тихо промовила Марена, і в її словах звучала вся глибина пережитого болю. — Але тепер… здається, я не можу уявити життя без тебе.

Вони зупинилися посеред розбитої площі, де колись вирувало життя Вердена. Вуличні фонтанчики були зруйновані, а ковані лавки лежали перевернуті. Проте тут, серед руїн, між уламками магії та звичайного людського страху, вони відчули момент чистої близькості.

Аріан підняв руку, провів пальцями по обличчю Марени, знімаючи з нього пил і сліди крові. Її шкіра була ще теплою від бою, її серце калатало шалено, і він відчував кожен удар. Він не промовив слова, а просто притягнув її до себе, і вона відповіла тим же — не вагаючись.

— Тепер я розумію… — прошепотів він у її волосся. — Чому моя родина боялася кохання. Чому темна клятва… — Він зупинився, бо слова ледь не зламали його від смутку та провини. — Але ти змінила все. Ти зробила мене сильнішим, бо я зрозумів: кохання не лише слабкість… воно може бути зброєю.

Марена відчула холодок тривоги, що пробіг по спині.

— Аріане… я боюся. Я боюся, що темрява твого роду все одно знайде нас. Що прокляття тебе переслідуватиме… і мене разом із тобою.

Він стиснув її руку міцніше.

— Я знаю. І я готовий зустріти це разом з тобою. Більше ніяких секретів, Марено. Більше нічого, що може нас розділити.

Їхні губи знову зійшлися, але цього разу поцілунок був спокійним, тривалим. Кожен подих, кожен рух відображав пережите. Магія їхніх душ, змішана з втомою і щастям, створювала невидимий щит навколо них. Світ здавався крихким, але тепер, вперше, вони відчували себе його центром.