11. Розділ - Пекло заради кохання

Місто лежало у руїнах. Верден, який ще кілька годин тому сяяв неоновим світлом і магічними спалахами вулиць, тепер був лише тінню самого себе. Дим стелився над обваленими дахами, запах гару та попелу пронизував кожну щілину будинків, і навіть повітря, колись наповнене життям, тепер було важким, здавлювало легені. Люди, що залишилися живі, кричали, шукали рідних, падали на коліна перед уламками, намагаючись сховатися від тіней, які ще не відступили.

Марена стояла на краю площі, серце колотилося так, ніби хотіло вирватися з грудей. Рука Аріана міцно тримала її за зап’ястя, але вона не відчувала його торкання — лише тепло, яке змушувало думки плутатися. Їхній шлюбний оберіг світився яскравим червоним світлом, що реагувало на магічний хаос навколо.

— Ми не можемо залишати людей тут, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її голос тремтить від страху та гніву. — Вони… вони беззахисні.

Аріан зітхнув, і його темні очі спалахнули холодною рішучістю.

— Я знаю. І саме тому ми мусимо зупинити його, зараз, поки він не захопив усе місто.

Марена кивнула. Її пальці нервово стискали руків’я магічного ножа, який світлом реагував на її емоції. У повітрі стояла напруга, яку можна було різати ножем, і вона відчувала, як магія в її жилах шаленіє, прагне вибухнути.

— Ти… боїшся? — тихо запитала вона, ледве чутно, але Аріан відразу почув її думку.

— Не боюся, — відповів він, хоча його голос був низьким, з підступною ноткою напруження. — Я просто знаю, що якщо зараз щось піде не так… ми не виживемо.

Вони крокували разом вузькими вулицями, де темрява уже жила своїм власним життям, ворушилася, підкрадалася до них і шепотіла стародавні прокляття. Кожен їхній крок відгукувався ехо, змішане з глухим ревом Короля Тіней, який, здавалося, вже чекав їх на центральній площі.

І тоді вони його побачили.

Король Тіней стояв на підвищенні, його постать здавалась більша за звичайну людину, тінь розповзалася навколо, наче темний океан. Його очі світлилися зеленим світлом, що пронизувало все, до чого торкалося, і місто ніби відчуло страх разом із ними.

— Нарешті, — промовив він, і його голос був водночас солодким і смертельно небезпечним. — Двері до вашого серця відчинені. Чому ви прийшли так легко?

— Ми прийшли зупинити тебе, — тихо сказала Марена, хоча усвідомлювала, що її слова звучать крихко на фоні цього страхіття.

— І як ви думаєте? — Король Тіней посміхнувся, і його тінь простяглася до них, обвиваючи землю. — Вам вистачить сил?

Аріан зітхнув, відчуваючи, як магія тисне на нього, як рука невидимого ворога стискає серце. Він дивився на Марену, відчуваючи її страх, її рішучість, її силу. І в цю мить він зрозумів одне: вони більше не можуть діяти окремо.

— Марено, — промовив він тихо, але так, щоб вона чула це не лише вуха, а й серце. — Синхронізуймося. Якщо ми хочемо вижити… і зупинити його… нам треба бути одним цілим.

Марена ковтнула, але кивнула. Вони поклали руки на знак на зап’ястях, і оберіг вибухнув яскравим червоним світлом, що сплело їхні магії воєдино.

— Тримайся! — закричав Аріан, і вони одночасно кинулися вперед, наче одне тіло, одне серце.

Темрява Короля Тіней відгукнулася миттєво. Хвиля енергії здійнялася навколо, і Марена відчула, як її волосся розлітається вгору, повітря вихром обвиває тіло. Аріан випустив темні стріли енергії, які з’єдналися з її повітряною магією і утворили величезний спіральний шторм, що проривався через темні тіні ворога.

— ВІДПОВІДАЙ! — крикнув він, і його голос пролунав у її свідомості.

— Я є! — відповіла вона, відчуваючи, як магія тече крізь них обох, сплітаючи душі, сили і страх.

Тіні Короля здійнялися, здавалося, вони живі, шепіт сотень голосів віддавався в голові, намагаючись відволікти їх. Але вони не відступили. Один рух Аріана, і тінь знову зупинялася. Один порив Марени — і вони проривалися крізь магічні хвилі.

— Ми можемо це зробити! — кричала вона всередині себе, відчуваючи, як серце б’ється у такт із його серцем.

— Я ніколи не відпущу тебе! — відповів Аріан, і ці слова прозвучали як клятва, гучніше за вибухи магії навколо.

Удар енергії. Вибух світла. Тіні відступають. Король Тіней ричить, його постать починає тріскатися, немов скло під магічним пресом.

— Ще один раз! — крикнув Аріан.

Марена зібрала все, що мала, і випустила потужний вітеровий вихор, який накрив темряву, наче хвиля океану. Струмінь магії Аріана увінчав її силу — і Король Тіней вибухнув світлом, тіні розлетілися, як попіл у вітрі.

Тиша опустилася на місто. Лише вітер носив запах гару та попелу. Марена й Аріан стояли, тримаючись за руки, обидва виснажені, обпалені магією, але живі. Їхній шлюбний оберіг тепер світів теплим золотом — символ їхнього злиття та перемоги.

Вони дивилися один на одного довго, не промовляючи ні слова. Їхні серця билися одночасно, розуміння прокрадалося повільно, наче магія сама навчала їх любити одне одного через біль, втрату, боротьбу.

— Ми… вижили, — прошепотіла Марена, ледве чутно.

— Так, — відповів Аріан, і його очі блищали не лише темною магією, а й чимось людським, теплим, чимось, що він ніколи не показував. — І ми зробимо це знову, якщо доведеться.

Вони обійнялися міцно, бо саме зараз відчували: у цьому світі, де небезпека завжди поруч, є лише одне, що справді варте захисту — одне одного.

Десь за межами міста почала підніматися світанкова роса. Вогонь та попіл повільно змішувалися з першими променями сонця, і Верден, хоч і зранений, відчував новий подих життя.