4. Розділ - Поцілунок, якого не мало бути

Дощ не припинявся вже кілька годин. Він бив по камінню, по дахах, по нашій шкірі так, ніби хотів стерти все, що сталося минулої ночі. Але не зміг. Бо те, що сталося — в’їлося глибше, ніж будь-яка рана.

Ми з Аріаном рухалися швидко, але з кожною хвилиною між нами наростала напруга. Не магічна. Інша. Та, що народжується там, де люди не мали б стояти так близько.

Шлях до руїн старої каплички був темним і тісним. Дощ падав у щілини між будинками, утворюючи довгі сріблясті струмки, що збігали по сходах. Навіть тіні здавалося втомилися ховатися.

— Зупинись, — сказав Аріан різко.

Я стала. Чи через його голос, чи тому що магія у зап’ясті знову смикнула жилки — не знала.

— Що? — прошипіла я.

— Хтось нас веде. Це не пастка демона. Це… інший підпис.

Він торкнувся мого зап’ястя — не для того, щоб взяти мене за руку. Щоб відчути магію. Але шкіра все одно спалахнула гарячим.

Я смикнулась.

— Не чіпай мене.

— Я не можу інакше, — його голос був глухим. Начебто він стримував себе більше, ніж мене. — Якщо ми не синхронізуємось, нас просто… вирве.

— Ти постійно це повторюєш.

— Бо це правда, Марено.

Ми дивилися одне на одного довше, ніж треба.

Довше, ніж варто.

Хтось зітхнув. Можливо — дощ.

Капличка стояла попереду — похилена, почорніла від віку і дощу.

А всередині — тиша.

Небезпечна тиша.

Я ступила всередину першою.

Аріан — за крок позаду.

Магія між нами стисла повітря, як натягнута струна.

— Знак не реагує, — прошепотала я.

— Це гірше, ніж якби реагував, — відповів він.

І саме тоді з темряви виринув голос:

— Знову ви двоє.

Мені стало холодно, хоч і так було сиро.

З темряви вийшов він — той, хто вчора зник у тумані.

Не демон. Не людина.

Щось… між.

Він тримав у руках уламок оберега. Мого.

— Ви не повинні були його вижити, — сказав він тихим, рівним голосом. — Але зв’язки між вами… цікавіші, ніж я думав.

— Викинь це, — сказала я.

— Навіщо? Це — ключ. До вас обох. До того, що ви приховуєте.

— Ми нічого не…

— О, ні, — чоловік нахилив голову, ніби розглядав нас у напівтемряві. — Ви приховуєте найважливіше: страх.

Один перед одним.

Магія в руці сіпнулась різко.

Я втратила повітря.

— Аріане… — прошепотіла.

— Я бачу.

Хтось наклав на нас печать страху.

Оберіг почав розтріскуватися зсередини.

І перш ніж я встигла щось зробити, постать зробила крок вперед.

Занадто близько.

Занадто різко.

— Відступи! — крикнув Аріан.

Він відштовхнув мене назад, але магія зламала рівновагу — і ми впали. Не окремо. Разом.

Моя спина вдарилась об землю, його рука — впала поруч, але оберіг потягнув його до мене.

Наші груди зіштовхнулися.

Подихи змішалися.

Магія… спалахнула.

Той, хто стояв попереду нас, засміявся:

— О, ідеально. Те, що треба.

Він кинув уламок у повітря — і він розлетівся на темний пил, що завис між нами.

Пил почав затягуватися в наш оберіг.

Знак на наших зап’ястях запульсував диким світлом.

— Не рухайся! — крикнув Аріан.

— Я не рухаюсь!

— Ти думаєш занадто голосно!

— Це не моя вина!

Магія зірвалася.

Повітря вибухнуло між нами.

І… затягнуло наші губи ближче.

Це не було поцілунком за бажанням.

Не було романтики.

Це було виживання.

Бо магія, що рвалась назовні, могла вбити нас, якщо ми не замкнемо контур.

І єдиний спосіб — поцілунок.

Аріан прошепотів ледве чутно, губами торкнувшись моїх:

— Пробач.

І магія зімкнула нас.

Сила вдарила в груди.

Ноги віднялись.

Світло прорізало темряву каплички.

Його дотик був гарячим, глибоким, несамовитим.

Я відчувала його серце — і воно билося так, ніби він воював навіть зараз.

Мої пальці вчепилися в його одяг.

Його руки притиснули мене до холодної підлоги.

Магія проходила через нас, як шторм.

Його думки різали мою свідомість:

«Не хотів цього так.»

«Не зараз.»

«Не так.»

«Але я не дам їй померти.»

І я ненавиділа його.

І… щось ще.

Щось, що палило язик сильніше, ніж магія.

Поцілунок тривав секунду.

Або годину.

Час зник.

Пил розтанув.

Магія стихла.

Зв’язок замкнувся.

І коли він відсмикнувся — це боліло. Більше, ніж удар демона.

Я подивилася йому в очі.

— Якщо ти ще раз…

— Це було необхідністю, — голос у нього тремтів ледь помітно.

— Іди до біса, Деверо.

Він відвернувся.

Я — теж.

Але руки наші все ще були з’єднані оберегом.

Щільніше, ніж до поцілунку.
 

Позаду нас пролунав голос:

— О, так-так. Тріщина в союзі росте. Цікаво буде подивитися… хто з вас першим зламається
 

І фігура розчинилася в тіні.

Дякую, що прочитав(-ла) цей розділ! Мені дуже приємно, що ти проводиш час зі мною та моїми персонажами. Якщо тобі сподобалася ця історія і ти хочеш дізнаватися про нові розділи та інші мої книжки, обов’язково підписуйся на мене на Букнеті. Там ти зможеш слідкувати за всіма моїми творами, читати ексклюзивні новинки та відкривати для себе нові пригоди, магію та драму разом зі мною.