3. Розділ - Перша місія як «пара»

Дощ забивався під плащ, стікав вздовж хребта, холодив шкіру так, що мурашки бігли до самої шиї. Місто повільно засинало, але його тіні — ні. Вони ворушилися під мостами, у щілинах між будинками, у підвалах і на дахах. Верден ніколи не був тихим. Але сьогодні він дихав особливо хижо.

Аріан ішов поруч — мов тіньова варта, що вміє сміятися. Його рухи завжди були неймовірно точними: не лишав зайвих звуків, навіть не чіпляв крапель. Немов дощ обходив його. Або боявся торкнутися.

— Ти відволікаєшся, — його голос ворухнувся у моїй голові.

Я клацнула зубами.

«Не лізь у думки.»

— Ти сама їх відчиняєш.

— Ні. Це твоя магія нахабна.

Він тихо сміхнувся.

— Ні. Твоя некерована.

Я мало не вдарила його ліктем — з принципу, не з необхідності. Але стрималася. Ми йшли вузьким провулком, де кожний зайвий рух лунав би, як удар меча. Місце, де полює той, кого ми шукаємо.

Той-Хто-Збирає-Тіні.

Демон. Стародавній. Здатний красти силу магів, витягувати всю сутність через дотик. Гільдії втрачали людей. Страх повільно підкрадався до міста, і нам випала «честь» зупинити його першими.

— Звідки він узявся зараз? — прошепотіла я.

— Темрява завжди приходить тоді, коли світло слабшає, — відповів Аріан. — А зараз… — він глянув на знак на зап’ясті, який світився крізь дощ… — мабуть, час найслабший.

Я хотіла щось різке відповісти, але знак раптом запульсував, мов серце.

— Він близько, — прошепотала я.

— Я відчуваю.

Наші голоси на диво злилися в унісон.

Магія між нами на мить спалахнула — вітряний вихор обвив мої ноги, а під ногами Аріана проступила тінь, довша за його тіло.

І тоді я побачила його.

На даху навпроти. Чорна постать з видовженими руками, голова без рис, а всередині — порожнеча. Не просто темрява. Бездоння.

Демон повернувся до нас так, ніби чув наші думки. Ніби чекав саме на нас.

— Готова? — тихо спитав Аріан.

Я хотіла сказати «так», але він уже торкнувся моєї руки.

Це було помилкою.

Магія вдарила, як блискавка. Наш зв’язок — новий, ще не контрольований — розкрився. Ми відчули одне одного до кісток. До найглибших глибин. Він — мою тривогу. Я — його гнів. Він — мій подих. Я — його серце.

На секунду я втратила відчуття власного тіла.

— Відпусти! — прошипіла.

— Ти була першою, хто схопився.

— Не правда!

— Правда.

Тінь демонічної постаті зірвалася з даху та полетіла на нас.

Ми стрибнули в різні боки — але сила потягнула нас назад одне до одного, як магнітом.

— Та твою ж… — Аріан не встиг докінчити, бо демон ударив по землі, розбивши каміння.

Я підняла руку — повітря зірвалося вгору, розітнувши простір між нами й чудовиськом. Аріан випустив із долоні темний вогонь, що зібрався в тонкий різальний промінь.

Наші стихії зіткнулися у повітрі — і вибухнули.

Демон відкинуло. А нас — теж.

Ми вдарилися спинами одне об одного.

— Це через тебе! — крикнула я.

— Це через НАС! — повернувся він.

Він був правий. Вперше. Ненавиджу визнавати.

Зв’язок діяв так, ніби ми — одне тіло. Одна стихія.

Одне серце.

І щоб перемогти демона — нам треба було діяти разом. Не паралельно. Не всупереч.

Разом.

Я вдихнула, зібрала повітряну магію, що вже тріщала всередині. Аріан стояв поруч, його тіні тепер були не просто силою — вони реагували на кожен мій рух.

— Марено, — сказав він тихо, без знущання. — Якщо не синхронізуємось — ми помремо.

— Не помремо, — я подивилася йому в очі. — Ти зі мною.

Він застиг. Лише на мить.

Але ця мить змінила все.

Демон завив — звук був, немов плач сотні голосів, що захлинаються.

Ми ступили вперед одночасно.

Його тінь охопила мою руку.

Мій вітер підняв його магію.

І в ту секунду — ми відчули все.

Його спогади. Яскраві. Жорсткі. Короткі.

Мої — теж.

Для нас це було болючіше, ніж сама битва.

— Чому ти ненавидиш мене? — вирвалося в нього думкою.

— А чому ти ненавидиш мене? — вирвалася моя.

— Бо ти завжди була переді мною…

— Бо ти завжди сміявся зі мною…

— Бо ти боялася, що я сильніший…

— Бо ти боявся, що я сильніша…

Магія закипіла. Наші долоні з’єдналися. Не з волі — з сили, яка виросла між нами.

Демон кинувся знову.

— Разом! — крикнув Аріан.

— Разом! — відповіла я.

Повітря здійнялося в спіраль, тіні згустилися в клин.

Ми вдарили одночасно.

Світ затремтів.

Демон розлетівся на шматки туману, що стік у щілини мосту.

Тиша накотилася різко. Занадто різко.

Ми стояли, перевантажені магією, задихані, мокрі, із серцями, що билися одночасно.

Одним ритмом.

Одним життям.

Я відчула, як рука Аріана все ще тримає мою.

Він відчув, як я хотіла вирватися.

Але…

Не зробила цього.

Ми дивилися одне на одного довше, ніж було потрібно.