1. Розділ - Шлюбний оберіг

Там, де ніч пахне магією і помстою**

Ніч у Вердені пахла дощем, мокрим камінням та магією — густою, важкою, мов кров на мечі. Гроза ще не почалася, але вже стояла над дахами, готова прорватися першою кулястою блискавицею. Люди поспішали, ховалися в кав’ярнях, стискали парасолі, а над ними між світлом ліхтарів та тінями рухалося щось інше — те, чого прості не помічали. Чари. Складні, насичені, небезпечні.

Я стояла на даху старого архіву, дивилася вниз і думала про те, що будь-хто на моєму місці боявся б висоти. Але не я. Висота — свобода. Повітря — моє середовище, хоч крила в мене не виросли. Поки що.

— Де ти, Аріан? — прошепотіла я у вітрі.

Мій суперник, моя найбільша помилка, моє прокляття в людській подобі. Він мав бути вже тут. Ми домовилися. Точніше — нам наказали.

Бо сьогодні мала статися угода, що влаштувала б обидві магічні гільдії. А я ненавиділа ту угоду кожним нервом. Кожним проклятим вдихом.

Якби два тижні тому мені хтось сказав, що я маю працювати з ним, я би просто розсміялася. Я, Марена Тарло — найкраща тіньова магиня Вердену, жінка, яка бачила смерть у вічі й не відступила — раптом стаю напарницею найгіршого з можливих людей.

Аріан Деверо.

Високий, самовпевнений, надто красивий, щоб це було справедливим. Чорні очі, що сміються, коли він когось принижує. Усмішка, від якої хочеться вдарити. А ще — сила. Така, від якої не сховатися.

Ми з ним — вороги. З дитинства. Так склалося. Так вирішила доля. Гільдії. Наші родини.

І все ж — тепер ми разом.

Хоч я радше зірвала б міську ратушу, ніж працювала поруч із ним.

Він з’явився безшумно, як тінь. Не почувши кроків, не відчувши магічного збурення, я все одно зрозуміла, що він позаду — бо вітер змінив напрям, холод торкнувся шиї.

— Скучила? — його голос був теплий, шовковий, аристократичний, хоч за змістом — ніж під ребра.

Я повільно обернулася.

Аріан стояв у темному плащі, рука недбало лежала на руків’ї меча, що світився тонкою лінією чарів. Його волосся — темне, мокре від туману — спадало на лоба. Він виглядав так, ніби щойно зійшов із обкладинки роману, де він і герой, і антигерой одночасно.

Я зціпила зуби.

— Я не скучила. Я просто чекала, щоб почати й нарешті не бачити твою нахабну морду.

— Як завжди мила. — Він посміхнувся.

Я уявила, як штовхаю його з даху. Уявлення було чудовим. Жаль, не можна.

— План пам’ятаєш? — я вдалася в діловий тон, бо інакше могла б сказати речі, за які нас двох вигнали б з гільдії.

— Авжеж. Я роблю все ідеально, ти тільки не заважай. — Він примружився. — А якщо щось піде не так — скажеш, що винна ти. Як завжди.

— Слухай, — я зробила крок до нього, — ще одне слово в такому тоні — і я…

— Поцілуєш мене? — він нахилився ближче, голос став нижчим. — Бо звучить саме так.

Моє обличчя спалахнуло. Не від сорому — від люті.

— Зараз вдарю.

— Обережно. Може сподобатися. — Він підморгнув.

Я стиснула кулаки. Чому Всесвіт вирішив, що саме з ним мені судилося працювати?
 

Чому некомфортно? Чому він пахне пряним димом і нічними трояндами? Чому очі нагадують стихію, яку хочеться приборкати — або віддатися їй?

Ні. Це не про кохання. Це про ненависть. Чиста, гаряча, справедлива.
 

Ми спустилися з даху в покинуту бібліотеку. Колись тут збиралися маги, тепер — тільки тиша, пил і привиди. На другому поверсі нас чекала стародавня печатка. Її треба було активувати — разом. Пальці — до пальців. Кров — до крові. Сила — до сили.
 

Гільдії хотіли створити союз. Змусити нас співпрацювати. Бо навколо — війна. Темні маги піднімають голови, з’являються нові культи, тіні стають сильнішими.

Ми — два найкращих бійці. Ми — зброя. Нам не потрібно подобатися одне одному.
 

Та потрібно — перемагати.

Коло світилося темним золотом. Я ступила вперед, відчуваючи, як магія під шкірою ворушиться, немов wings, що хочуть прорости. Аріан став навпроти, його погляд упився в мій.
 

— Готова? — тихо.
 

— До того, щоб ти зник. — холодно.

Та ми одночасно простягли руки.
 

Коли наші пальці торкнулися — світ зник.

Я відчула вибух світла. Немов серце вирвали й повернули назад, зробивши сильнішим. Магія вдарила в кров, у кістки, в мозок. Я закричала — чи то від болю, чи від сили, що поглинула мене.

Його рука була гарячою. Його сила — темною, глибокою, мов ніч над океаном. Вона перепліталась із моєю, світлішою, рухливою, мов вітер. Ми були протилежності. Ми зіштовхнулися — і з’єдналися.

І в ту мить я знала:

Ми тепер пов’язані.

Не просто союзники.

Не просто напарники.

— Марено… — його голос звучав у моїй голові.

— Не смій…

— Ми… зв’язані. Тепер. Навіки.

Світ повернувся. Я застигла, важко дихаючи. Наші руки все ще зчеплені. Печатка зникла, залишивши на шкірі два однакових знаки — переплетених змія й крилатої лисиці.

Знак шлюбної магічної угоди.

ШЛЮБУ.

Я відсмикнула руку, але знак горів, як клеймо.

— Ти… — слова застрягли.
 

Аріан білий, ніби бачив власну смерть.

— Це була не печатка союзу… — він видихнув. — Це був… Шлюбний Оберіг.

Моє серце завмерло.

— Ми… — я ледве сказала. — Ми одружені?

Тиша. Дві секунди. Три.

— Вітаю, дружино. — його голос тремтів і гнівом, і шоком.

Я ударила його. Він засміявся — нервово, темно, з відчаєм.

— Ненавиджу тебе, — прошипіла.

— Почуття взаємне, кохана.

І над Верденом розбухла перша блискавка. Дощ рвонув так, ніби небеса розсікло навпіл. А ми — стояли в руїнах бібліотеки, зв’язані клятвою, якої ніхто не планував.