Глава 1.Лорендор. Там, де починаються легенди

Саме тут, серед цього щоденного гомону, в кузні на схилі пагорба, народився хлопчик на ім’я Елнор.

Далеко, на самому краю Середзем’я, за далекими ельфійськими лісами, що виблискують срібним листям у місячному сяйві, за широкими зеленими долинами хоббітських земель і могутніми, вкритими снігом гном’ячими горами, стояло щось особливе. Королівство, про яке знали далеко не всі. Королівство, загублене у самому небі.

Його назва — Лорендор.

Про нього говорили пошепки в тавернах півдня, співали балади старі менестрелі у гаванях  північного узбережжя, і навіть мудрі ельфи Рівенделлу, які рідко визнають силу людських королівств, із повагою згадували його ім’я.

Лорендор був особливим не лише своїм розташуванням. Воно здіймалося на величній горі Ельдран — тій, що немов проколює небо. Схили її вкривали зелені тераси, химерні сходи, давні укріплення, вирізані в самій скелі. А на самій вершині, у хмарах, стояв замок — мов створений зі світла і каменю.

Сюди не доходили війни звичайних людей, не долітали зграї ворон темних магів. Його захищала не лише висота, а й щось більше — давня магія самого Середзем’я.

Король, що правив Лорендором, мав ім’я Айтрон. Його називали Мечем Світла. Він був не просто правителем — він був символом стабільності і миру. У його очах жила мудрість багатьох поколінь, а за спиною — історії битв, у яких він сам вів людей до перемоги.

Але Лорендор складався не лише з вершини. Під горою, в тіні Ельдрану, як у серці велетенського дерева, розкинулось велике місто — Кембрінн.

Це було живе місто: голосне, кольорове, запашне і глибоке. Його вулиці пліталися немов коріння — одні піднімалися догори вздовж схилу, інші губилися у вузьких проходах, де сушили рибу й плели кошики.

Кембрінн був містом ринків: тут продавали все — від солодкого вина з гірських ягід до зачарованих срібних монет. Повітря було просочене ароматами спецій, паленого дерева і морського вітру, який доносився з величного океану Лумір, що розкинувся біля підніжжя.

А ще там був порт — могутній, як серце дракона, і живий, як мова народу. Кораблі з далеких країв — з південних пісків, із західних островів, навіть з темних вод Багрової затоки — стояли пришвартовані, із повними трюмами екзотичних товарів.

Саме тут, серед цього щоденного гомону, в кузні на схилі пагорба, народився хлопчик на ім’я Елнор.

                                                                                 Елнор

Він не мав королівської крові. Він не був сином воїна, мага чи правителя. Але в його венах текла сталь.

Його батько, Тавор, був коваль — кремезний чоловік із руками, наче камінь, і спокійними очима, які бачили все. Його мати, Еліна, була жінкою теплою, мов весняне небо, з руками, що вміли не лише готувати хліб, а й зцілювати рани.

Елнор зростав серед вогню кузні і запаху заліза. Кожен день він прокидався від дзвону молота по ковадлу. Його колисковою були історії батька про древні клинки, що кувалися з метеоритного каменю, про броню, що не розтинається ні одним мечем, і про воїнів, що носили цю зброю — відважних, відданих, справжніх.

Та хлопець не хотів бути ковалем. Його серце прагнуло іншого. Не ближнього бою, не важкої праці, а легкості, швидкості, точності. Він мріяв бути лучником. Таким, про яких розповідали ельфійські легенди: ті, що одним пострілом зупиняли війну, ті, що ховалися в тіні, ті, чия стріла летіла туди, куди вела душа.

                                                        …але стріли Елнора не слухалися

Його лук був з гілки старого, сухого дерева, яке він сам знайшов у лісі. Він вирізав його потай, сидячи до пізньої ночі у батьківській майстерні, коли Тавор уже спав. Тятива — мотузка, виткана з маминої пряжі, тонка, але не дуже туга. Стріли він майстрував із того, що знаходив на подвір’ї: крихкі тріски, старі пір’я, криво вирізані наконечники.

Та навіть у цих жалюгідних матеріалах Елнор бачив мрію. Він бачив не дерево й мотузку, а справжню зброю. Він уявляв, що стоїть на мурі, поряд із воїнами, і вороги падають один за одним від його точного ока.

Але реальність була іншою.

Його стріли летіли куди завгодно, тільки не в ціль. Вони кволо падали у траву, ламались, або ж взагалі не злітали в повітря.

— «Знову мимо!» — глузував Брен, старший хлопець з ринку. — «Краще б ти ковадло тягав, а не лука!»

— «Лучник із гілки!» — додав хтось, і всі сміялися.

Елнор стояв, стискаючи пальці в кулак. Усередині кипіло, але він мовчав. Відповідати образою було легко, але він мріяв про більше.

Тільки двоє не сміялися.

Торін — хлопець з коротким русявим волоссям, завжди усміхнений, з ножем за поясом, який сам собі зробив з уламка металу. В ньому жила веселість, але й вірність. Його легко було назвати братом.

І Келан — стриманий, серйозний, син старого крамаря. Міг годинами мовчати, але коли говорив — його слухали всі. Розумний, уважний, мовчазний, з глибокими очима, у яких вже жила дорослість.

— «Ти ще влучиш, Елнор,» — сказав Келан одного разу, коли той, сердитий, кинув свій лук у кущі. — «І не раз. Просто не сьогодні».

— «Але зате завтра,» — додав Торін, — «і, можливо, в око троля!»

Вони були поруч. Завжди. І це давало Елнору сили.

                                                              У лісі, де починався шлях

Щоб уникнути поглядів, кепкувань і сорому, Елнор почав тікати в ліс. Щоранку, ще до світанку, коли над Кембрінном тільки згущувалась блакитна мла, він одягав стару куртку, чорний плащ без каптура — мамина робота — і, з луком на плечі, вирушав у гущавину.

Ліс був інакшим, ніж місто. Там панувала тиша, але не мертва — жива, дихаюча. Вітер шелестів кронами дерев, мов нашіптував старі легенди. Пташки спостерігали за ним з гілок, мов духи лісу. Навіть світло пробивалося через листя повільно, мов боялося потривожити.

Серед дерев Елнор відчував, що він — частина чогось більшого. Він став не хлопцем із невлучними стрілами, а мисливцем, тренованим і зосередженим.