Розділ 5. Збори на екскурсію до відсталих регіонів

Сказати, що поява Симони, котра взагалі «відпочивала» надихнула Маринку означає не сказати нічого. Стрепенувшись, дівчина яскраво посміхнулася.

– О, Симонко, привіт!

Привітання від дуже старої знайомої надійшло надзвичайно вчасно, бо Симона вже була готова перейти до виламування дверей. На щастя, вона вчасно згадала, що двері взагалі їй не належать, та й чаклувати тут не варто. Вони й так вже забезпечили Зорю неприємностями.

Хоча не те, щоб те особливо непокоїло саму Зорю. Скривившись, дівчина вже відверто роздратовано поглянула на несподівану гостю. Здається з ввічливістю час було завершувати, та її випередила Симона. Здувши з лоба пасмо світлого волосся, вона рвучко розвернулася.

– Е-е-е… Привіт. Шалено рада, та ти трохи невчасно.

Стиха гмикнувши, Зоря повільно потерла кінчик носа. О, давно вже вона не бачила головну пліткарку селища розгубленою. До пасивного невдоволення Зорі Маринка вже давно звикла, а ось до того, що дивакувата однокласниця відростила зубки – ні.

– То може я пізніше зайду? – намагаючись приховати розчарування, спробувала вона промацати ґрунт.

Ще б пак, такий ласий шматок інформації, ще й несподівана поява трьох цікавих чоловіків у їх маленькому селищі. Не дивно, що така піранья волала зціпити зуби якомога міцніше бодай на хвості здобичі. Нажаль, здобич виявилася напрочуд прудкою та швидко мотнула хвостом. Голос подала вже Зоря, у котрої остаточно здали нерви.

– Пізніше нас не буде, тому якось іншим разом.

І перш ніж гостя встигла хоч щось сказати, Симона гаряче підтримала подругу і швидко кивнула.

– Так, Маринко, давай до зустрічі. Була рада побачити та почути!

Скоромовкою промовивши це, дівчина кинула швидкий та трохи здивований погляд вже на подругу, котрий та проігнорувала. Та і що в переглядання грати, якщо на души скреблися кішки, клекотали індики та вили вовки. Представницю останніх Зоря обережно погладила проміж вух і зробила крок вперед, щоб не тільки проводити гостю, а й упевнитися, що ворота закриті й ніхто більше не зазирне на вогник.

За цією тяжкою та невдячною працею Зоря якраз отримувала декілька хвилин на те, щоб опанувати себе. У неї все ще була можливість тишком-нишком дати драпа та залишити чарівників самим розбиратися з їх проблемами, та зупиняли її два моменти.

Симона та Ларис. Перша була її подругою, другий дав зрозуміти, що знайде її всюди. І великого благородства у думках Зорі не було, що дратувало та злило. Вона вже віддала, що могла подрузі, її щасливому майбутньому, то чому вона знову повинна у це вплутуватися!

Не слухаючи лепет Маринки, Зоря упевнено попрямувала до воріт. Та не полишала відчайдушної надії виграти ще щось з цього візиту, але відсторонені відповіді не до ладу загубили всі можливості для того, щоб роздобути ще бодай крихту інформації. Навіть на вже відверто невдоволене прощання, коли вона опинилася за парканом, Зоря лише відсторонено кивнула.

Трохи повозившись із замком, дівчина все ж повернулася до подруги.

Та нікуди не ділася. Тільки перенесла з-під вікна дощечку, щоб вкласти її на сходинці й тільки після того сісти. Вірна теж нікуди не ділася облаштувалася поряд з дівчиною, вклавши голову на її коліна. Обидві робили вигляд, що зовсім не чекають з нетерпінням Зорю і в обох те виходило вкрай кепсько.

Хвіст вовчиці раз по раз нервово сіпався, а вуха то нашорошувалися, то притискалися до голови. Не менш красномовно виглядала і Симона, руки котрої з нервовою частотою гладили м’яке хутро, а погляд раз у раз ковзав до подруги.

Глибоко зітхнувши, Зоря повільна провела долонею по волоссю, стягуючи резинку з розпатланого хвостика. Скривила губи, потопталася на місці та все ж пішла до будинку, не оминаючи калюж. Тканина легких літніх кросівок миттю промокла, та то було найменшою з її проблем зараз.

Дощечка скрипнула по бетону тераси, крізь штани у шкіру вп’ялася якась з колючок не відшліфованої деревини і знову запанувала тиша. Починати розмову не спішила ні одна з дівчат. Симона не могла підібрати слів, котрі б звучали справедливо та переконливо. Порятунок чужого майбутнього, допомога старій подрузі, усе те звучало до біса егоїстично. Звалилася як сніг на голову, а тепер ще і тягне за собою. Вона й сама ще чудово пам’ятала, як їй важко було призвичаїтися до нового світу, та в неї були сили, той світ став для неї домом. Зорю ж заманювали туди як гастрабайтера на нетривалу шабашку.

Думки Зорі були більш відсторонені та далекі. Літнім днем вона знову відчула осінню прохолоду. Тоді теж йшов дощ. Було холодно, страшно й прикро. Діти не мали робити доленосних виборів, вони були до того не готові. То чому ж їй не пощастило тоді і не щастить знову?

– Сім-Сім, я не хочу… Я не хочу рятувати чужі світи, бути героїнею і все таке. Я ж не Сірко, не народний, не міфологічний герої, навіть не якийся там суперменчик. Я не хочу.

Зазвичай такий спокійний та впевнений, голос Зорі раптом здригнувся. В ньому пролунала туга та втома, котрі змусили Симона стрепенутися та різко скинути голову. За весь цей час вони так і не встигли поговорити по душам і ось зараз чути дитяче прізвисько виявилося майже нестерпно. Закусивши губу, вона до болі стиснула долоні так, що нігті уп’ялися в шкіру.

– Зірочко, я не хотіла б навіть починати цю розмову. Я була рада тебе побачити, сподівалася, що це буде просто зустріч, адже ти моя краща, єдина подруга. Я не хотіла, щоб все так вийшло.

– Але вийшло, – видихнула Зоря та низько опустила голову.

Вийшло безглуздо, як зазвичай взагалі трапляється все в житті.

– Від мого рішення взагалі-то не багато чого залежить насправді. Не поїду так повезуть, – продовжила дівчина і в голосі пролунала гостра насмішка.

Гостра та влучна, наче стріла, котра змісила чарівницю почервоніти. Вона надто добре знала друзів, щоб розуміти, що Зоря права. Шкода, що і подруга встигла зрозуміти, що вони з себе представляють.

– Вибач, я винна, – тихо прошепотіла вона і також опустила голову. – Якби я тоді не…