Розділ 4. Як правильно просити пробачення

За закритими дверима кімнати, де зібралися всі її гості, було підозріло тихо. Лише час від часу звідти доносилися розрізнені вигуки Симони. Чоловіки були більш стриманими у проявах емоцій та розмовляли доволі тихо. Не шепотіли та за бажанням можна було б послухати, що там за балачки ведуться, але Зоря ніколи не любила гріти вуха, а зараз взагалі хотілося якомога швидше покинути цей дім.

Ледь не покотившись сходами після того, як перевдягнулася, дівчина здавлено вилаялася скрізь стиснуті зуби та схопилася за баляси. Геть, геть, геть звідси! У своїй хаті вона більше не відчувала себе в безпеці!

Це було алогічно і варто було б прочинити двері до кімнати та ще раз, більш спокійно поговорити з гостями, та зараз вона була неспроможна заспокоїтися. Вона до сказу сильно потребувала свіжого повітря та перезавантаження мозку.

Затримавшись всього на мить, дівчина схилилася, щоб натягнути кросівки. У скронях в ту ж мить запульсувала кров, за шумом якої вона не помітила тихих м’яких кроків. Підступного диверсанта дівчина виявила запізно, у ту мить, коли її несподівано штовхнули під зад. Ойкнувши, Зоря ледь встигла виставити руки вперед, щоб не заїхати носом у стіну. Обурено стрепенувшись, вона озирнулася на хутряну негідницю.

Вірна у відповідь тихо заскімлила та притиснула вуха до голови.

– Ось не треба тут! Не шкода мені вашого рудого гівнюка і ваш світ! Так, я отака погана… Мене б хто пожалів. Якого біса я всіх розумію, слухаю, жалію, а коли я раз за разом потрапляю у якусь чергову дупу, то я раптом відразу стаю зобов’язаною всім! Зобов’язаною допомагати, бути сильною, та ще купу всього, неначе у мене в комплекті з синіми лосинами червоне спіднє за робочу форму!

Обурено пробурмотіла вона і роздратовано штовхнула вхідні двері. Вовчиця, скориставшись можливістю, відразу ж прослизнула на вулицю за Зорею, але кидатися полювати на Барабошку не стала. До великого полегшення останнього, котрий на час гостювання несподіваної компанії добровільно переселився до вольєра, котрим раніше відверто нехтував. Замість того вовчиця знову обтерлася об ноги Зорі.

Скривившись, дівчина опустила погляд до хутряної маківки.

– Ну що ти ото робиш… – зморщивши носа, дівчина зажмурилась на мить.

Сердитися на Вірну було неправильно і безсердечно, та і не хотілося. Чим вона завинила? Нічим. Ба більше, вчинила найкращим чином, чого не скажеш про винуватців стану Зорі. Може їй також варто було б віднестися з більшим розумінням до ситуації, слів, та невже важко було хоча б трохи почекати! Вона не великий воїн, герой чи майстер з третім розрядом порятунку світу, вона звичайна дівчина, котру то все до біса приголомшило!

Сердито підібгавши губи, вона з роздратуванням пхнула миском кросівка камінець, котрий якось залетів на терасу. Той описав коротку дугу та с плескотом впав точнісінько у центр калюжі, посеред котрої вже плавав збитий лист ліщини. Чи-то під час зливи зірвало, чи може браві воїни збили під час тренування.

Зітхнувши, дівчина опустила голову та повільно підняла руку, щоб обережно торкнутися хутра вовчиці. Вірна у ту ж мить ткнулася лобастою головою у долоню, вимагаючи, щоб її почухали за вушком. І взагалі, то господар у неї нервовий та, здається, ревнивий, а вона не має нічого проти почухування та уваги від малознайомої особистості.

Біле з сірим відблиском хутро виявилося неймовірно густим та таким м’яким, що вовчицю захотілося взагалі обійняти та ткнутися носом у неї, як у м’яку іграшку. Близькість теплої живої істоти, котра проявила увагу до неї почала заспокоювати. Тривожні м’ячики думок почали заспокоюватися. Справа, звично, була кепською, рудий їй все ще не подобався, та істерики й скандали справі точно не допоможуть.

То було першою більш-менш спокійною думкою, за якою потягнувся навіть привид сорому. Та то все ще був привид, котрого виявилося замало, щоб негайно розвернутися та піти просити вибачення. Та й той привид остаточно розвіявся, коли раптом рипнули прочинені ворота.

За всіма цими гостями, бідами та несподіванками, Зоря якось зовсім забула, що вона все ще живе у невеликому селищі. В селищі, де всі всіх знають. Особливо однокласниці однокласниць, котрим всіма правдами та неправдами намагаються набитися в друзі, щоб прознати щось цікаве про особисте її життя.

– Зорько, привіт!

Життєрадісний вигук змусив Зоряну стрепенутися й трохи роздратовано скинути голову. У воротах стояла невисока худорлява дівчина. З коротко стриженим волоссям, котре зараз трохи вилося від вологи, вона завжди чимось нагадувала Зорі ласку. Можливо маленькими чорними очима, котрі зараз короткозоро мружила, а можливо клятою всепроникністю.

– В мене що чиясь корова до двору забрела? Марино, я Зоряна, якщо ти забула, – трохи грубувато кинула дівчина.

Поганий настрій, котрий відігнала було Вірна, знову обволік свідомість. Кожного разу, коли однокласниця заглядала до неї на теревені, початок розмови проходив однаково. Та й сама розмова, власне, також. Після того, як Зоря ввічливо і не дуже відбивала спроби сунути носа в її особисте життя, вони декілька хвилин обмінювалися нічого не значущими фразами про погоду, після чого Маринка вимушена була забиратися геть. Декілька раз, правда їй вдавалося загнати Зорю в кут, та згадувати ті випадки вона не любила.

Тоді вона була зла, розгублена та засмучена. Майже як зараз.

Можливо, аби Зоряна була більш наполегливою чи грубою, те паломництво до її таємниць припинилося б вже давно, та інколи такі візити були навіть кумедними. Під настрій, дівчині подобалося час від часу водити гостю за носа, але сьогодні настрій був точно не тим.

– Ой, ну вибач, яка ти ото серйозна весь час! – не перестаючи посміхатися, відмахнулася Марина і, причинивши ворота, пройшла до двору.

Принишкла було Вірна, напружилася під рукою Зоряни. Вовчиці нахаба не сподобалася. А можливо то була реакція на переміну настрою Зорі.

– Марино, ти невчасно, – глибоко зітхнувши, повільно промовила дівчина.