Розділ 1. Минуле стукає в двері

Звикнути до безпечних та спокійних ночей виявилося не так просто, як гадалося Зоряні. Дзвінке дзявкотіння знадвору змусило її спочатку різко зірватися з постілі, а ось прокинутися тільки коли вже спуститися з другого поверху. Може довелося б і пізніше, та на заваді став ящик з добривами для квітів. Той самий, котрий одна дурепа забула прибрати на місце після пересадки кактусів. Заряд адреналіну прокотився від прибитого мізинця уверх по тілу й знайшов вихід у вербальній оцінці ситуації та своїх же розумових здібностей.

Струснувши патлатою головою, дівчина пошкутильгала до вікна, котре якраз виходило на терасу та внутрішній двір. Голосний дзявкіт не затихав, що мало надихнуло дівчину.

Невдоволено підібгавши губи, Зоряна все ж обережно відвела в сторону фіранку, щоб сунути носа в густе переплетіння гілок хойї. В обличчя миттю потрапило соковите суцвіття, котре залоскотало нюх недоречно приємним медово-ванільним ароматом.

Ледве не чихнувши, Зоряна обережно, відвела в сторону і його.

«Не зламати б…» – відсторонено подумала дівчина та окинула поглядом двір, осяяний яскравим світлом повного місяця.

Останнє неприємно здивувало. Після того, що трапилося більше десяти років тому вона зненавиділа цей плямистий сяючий млинець.

– Клята повня…

Голос прозвучав трохи хрипко з напівсна. Джерело дзявкотіння – дрібного рудого поганця, котрий не припиняв галасувати під воротами помітити вдалось відразу. І все. Тільки його.

– От гівно нероздавлене!

Незважаючи на роздратування у голосі, на душі стало трохи спокійніше. Не в перший раз хутряний негідник влаштовував брудну істерику через сусідського котиська, котрий підло топтався по його законним володінням.

Видихнувши, дівчина подалася назад. Тут розмова буде коротка й влучного кидка віника буде цілком достатньо для встановлення миру на окремо взятому подвір’ї.

Втім, розслабилася вона зарано.

Зоряна ще не встигла остаточно виплутатися із заростів хойї та липких обіймів фіранки, як рудий дзвіночок раптом перестав дзявкотіти та якось особливо налякано запищав. Від несподіванки господиня песика першої миті злегка напружилась, а другої відверто оторопіла.

Ворота, котрі вона власноруч закривала на ключ, раптом прочинилися. І вона б не остовпіла так сильно, аби на захисті її подвір’я стояла цільна металева брама. Така, за якою цілком могла сховатися ціла банда злодіїв, зайнята колективним підбором відмичок, та було одне «але». Ажурне переплетіння металу не могло приховати навіть злодія дистрофіка, котрий би навкарачки ламав замок. Знадвору не було нікого. Ворота просто прочинилися.

Серце на мить завмерло в грудях Зоряни, перш ніж важко стукнути до пекучого болю. Тілом прокотилася спершу хвиля холоду, котру догнав уже жар.

 «Трясця, як знала, що рано з рушницею...»

Думка так і залишилася незавершеною. У яскравому світлі повні повітря в її подвір’ї, якраз біля пухнастих гілок ліщини, котрі звисали з плетеної огорожі, раптом здригнулося. Пішло маревом, неначе у спекотний день і наче зім’яте простирадло піднялося, щоб нізвідки вийшла невисока людина у якомусь дивному балахоні з великим капюшоном.

Цього разу про хойю Зоряна вже не згадувала. Різко подавшись уперед, зминаючи стебла, дівчина уп’ялася поглядом у ту фігуру. Тим же химерним способом слідом за нею з’явилися ще троє, навіть троє з половиною, та на них дівчина уваги вже не звертала.

У голові раптом стало пусто до дзвінкої тиші, здригнулися руки.

– Не може бути…

На якусь мить дівчина відчула як перехоплює горло, наче змішалось минуле й сьогодення. Тієї клятої ночі теж була повня. Та різниця все ж була.

Тоді вона проводжала майбутнє. Проводжала, поховала й затерла і зовсім не очікувала, що колись його доведеться зустріти знову. Особливо тепер.

Жалібно хрупнула одна з гілок квітки, що нарешті привело Зоряну до тями. Сахнувшись вікна, дівчина на мить завмерла, перш ніж повільно та глибоко вдихнути п’янкий аромат квітучого в’юна. Хвилинку все ж довелось витратити, та перший спалах дитячої паніки вдалося задавити.

Минуле, майбутнє, чого вона так розхвилювалася? Після того, що вона перенесла, то лише невелика пригода. Більше тій пригоді їй віддати та платити нічим, тому не варто було й хвилюватися. Так лише, зустріч майбутнього, котре не сталося та старої знайомої.

Подумки проговорюючи це, Зоряна майже змусила себе заспокоїтися і майже змусила себе у те повірила.

Майже.

Врешті-решт, будь-яка проблема в житті – чудовий сюжет для нової книжки.

– Я все ще не вірю, що тобі вдалося вмовити нас на це божевілля!

В голосі молодого чоловіка вже не було чути навіть роздратування. Все воно залишилося в попередніх десяти повторюваннях цієї фрази. Зараз в його словах не було вже ні протесту, ні гніву. Тільки всесвітня туга від несправедливості світу та осуд. Останнього було особливо багато!

Осуд оточував високу фігуру наче другий плащ, поверх того, котрий вже був накинутий на широкі плечі. Осуд раз по раз спалахував у погляді зелених очей, у невдоволеному виразі тонких губ. Осуд демонстрував зверхньо задертий ніс з горбинкою, різкі рухи. Навіть волосся, зібране в коротку косицю волало від осуду. Принаймні хвостик розпатлався максимально осудливо.

Не розділяла його настрою тільки світла вовчиця, молода й цікава, котру доводилося раз по раз стримувати, щоб вона не вистрибнула з міжсвіту передчасно. І це було ще одним моментом, котрий шалено дратував чоловіка.

Іншим разом Симона може навіть відчула б провину перед другом, та сьогодні лише наморщила носика та відмахнулася. Страждав від того, що вони з близнюками пішли до нього в опозицію Есшат уже довго, чим встиг приїстися.

Та і не відчувала вона такої вже великої провини. Вона запропонувала гарну ідею, а що та ідея то її потаємна мрія… Ну, так вже збіглося. Не тільки ж владним особам маніпулювати простими чарівниками та перевертнями заради своїх забаганок!