Частина 3 Фортеця Кістяний Штиль

Його звільнили зі Шраму без церемоній. У документах зазначили: загинув під час обвалу. Тіло не знайдено.

Йому показали папірець із печаткою. То була чиста формальність.

— Вітаємо, — сказав один із тіней. — Ти мертвий.

Його вивели на поверхню вночі. Холодне повітря різало легені. Справжній вітер здавався надто гучним для того, хто майже не відчував його більшу половину десятиліття. Небо було неприродно широким.

Він не дивився довго. Бо знав, що це була не свобода, його переводили в справжнє логово асасінів.

Фортеця Кістяний Штиль росла в скелі далеко на півночі, де вітер співає в порожніх бійницях, а магія відчувається як статична електрика на кінчиках пальців.

Корвін стояв біля воріт і вперше за багато років не відчував страху. Шрам став його кузнею. А це місце стане йому арсеналом.

Він розумів, що там, у глибині шахт, він убив людину. Тут же йому доведеться вбивати значно більше. І, можливо, когось із бузковими очима.

Скеля розходилася тріщиною, вузькою, як поріз. Його та ще дкількох новоприбулих провели саме туди  між двома кам’яними ребрами, що змикалися над головою. Вітер проходив крізь ущелину й виводив протяжний звук, схожий на подих сплячого звіра. Там був вхід в приміщення.

Всередині не було факелів. Світло народжувалося з тонких жил, що проходили по стінах — блідо-сині лінії, ніби нерви в камені. Вони пульсували ледь помітно і Корвін відчув, як Морок під шкірою відгукнувся — не вороже, а уважно.

Фортеця була вирізана не різцями. Вона виглядала так, ніби її випалили зсередини. Стіни — гладкі, хвилясті. Стелі були високі, з тріщинами, що нагадували павутиння. У повітрі пахло холодом і старим металом.

— Всі твої знайомі думають, що ти згнив у шахтах, — сказав наставник, який зустрів його біля внутрішнього двору.

Він не назвався. Тут узагалі ніхто не називався. Чоловік був високий, худий, з обличчям без віку. З сірими очима, в них не було блиску, як і в рівному голосі.

Наставник витяг тонкий обруч із темного металу. Корвін не здригнувся, коли холод торкнувся шиї. Нашийник зімкнувся без замка. Метал сам затягнувся, ніби шкіра. І в ту ж мить він відчув це — тонку нитку в грудях. Невидиму, але реальну. Наче серце підчепили гачком.

— Це не кайдани, — сказав наставник спокійно. — Це гарантія. Твоє життя тепер пов’язане з волею Ордену. Якщо ти зрадиш — не встигнеш навіть пошкодувати.

Метал був холодним. Але справжній холод прийшов ізсередини.

— Нехай так і залишається. Твоє попереднє життя мертве. Тепер ти тінь, яка належить Короні.

Корвін підняв погляд і не заперечував, але й не погоджувався. Він просто запам’ятовував.

Коли з нього зняли шахтні кайдани, тіло повелося вперед. Він зовсім не очікував цього. Залізо роками тримало його внизу і вага була звичною. Вона визначала центр тяжіння.

Але зненацька її не стало і хлопець відчув себе порожнім. Небезпечне відчуття.

Його провели до спільної зали. Суцільний кам’яний простір, що не мав перегородок. Уздовж стін розміщувались низькі настили з шліфованого каменю. Ніяких матраців. Ніяких подушок. Замість дверей — важкі завіси зі шкіри, темні й жорсткі. Вони поглинали звук.

У залі вже знаходилось шестеро. Двоє старших — їх можна було впізнати по татуюваннях, що заходили на шию. Чорні лінії, схожі на коріння, проступали під шкірою.

Четверо ж були новенькими.

Худорлява дівчина з коротко стриженим волоссям. Обличчя було гостре, а очі насторожені.
Рудий хлопець із обпеченими руками. Темношкірий юнак із шрамом через губу.
І останній — дуже спокійний.

Ніхто не дивився довго. Тут погляди не затримувались.

— Немає імен, — пролунав інший голос.

Він вийшов із тіні так, ніби матеріалізувався з неї. Обличчя справді нагадувало потріскану маску — шкіра вкрита старими рубцями, що перетиналися в хаотичному порядку.

— Є лише інструменти. І якщо ти затупишся — тебе переплавлять без попередження.

Його погляд зупинився на Корвіні на секунду довше.

— Камінь із шахти. Подивимось, чи не тріснеш ти на морозі.

Перший день почався без оголошення.

Корвін прокинувся не від звуку, а від відчуття. Нашийник коротко стиснувся, як пульс і всі піднялися одночасно. Ніхто не запитував чому. Їх вивели на внутрішній карниз, що нависав над прірвою. Внизу стелився туман і чорніли скелі. Вгорі висіло все ще темне небо.

Вода з гірського джерела текла просто зі стіни. Вона була надзвичайно крижана.

— Дихання — це перша зброя, — сказав наставник. — Якщо ти не контролюєш серце, то Морок контролює тебе.

Їх змусили занурювати руки, потім обличчя, потім стояти босими у воді. Холод пронизував кістки, вони боліли і нили нестерпно. Корвін відчув, як тіло намагається прискорити пульс. Паніка — природна реакція.Але він згадав шахти. Відсутність повітря і постійний тиск. І змусив серце сповільнитися.

Морок у грудях рухнув вниз, ніби слухаючи.

Поруч хтось задихнувся. Рудий хлопець. Нашийник на його шиї спалахнув коротким імпульсом. Юнак зціпив зуби, але більше не порушував ритм.Тут дисципліна була не через страх. Її дотримувались через біль.

Перші місяці йому не давали зброї.

— Ти не маєш права тримати клинок, поки сам не став клинком, — сказав Майстер Шрамів.

Їх змушували ходити по натягнутих нитках над ущелиною. У руках — чаші з ртуттю. Ртуть тремтіла від найменшого коливання. і Корвін падав.

Не вниз, туди падати було не можна. Нитки були натягнуті над кам’яною підлогою, але падіння означало почати знову. Раз за разом, це було виховання «Тіньового кроку».

— Ти незграбний, як віслюк на льоду, — холодно сказав наставник.

Корвін нічого не відповів. У шахтах його незграбність була маскою. Тут вона стала тягарем. Він почав аналізувати кожен крок. П’яти. Вага. Подих. Пауза між цими подихами.Згадав момент перед обвалом. Ту паузу між звуками.

І раптом зрозумів: рух — це теж пауза між падіннями. Крок за кроком. Ртуть нарешті перестала тремтіти.