Частина 2 Каторжня Шрам

Сонце в «Шрамі» було рідкісним і небажаним гостем. Воно з’являлося лише на годину, коли піднімалося над розломом і заглядало в глибоку прірву розлому, освітлюючи тисячі фігурок у сірих робах, що порпалися в камінні, наче мурахи. Але навіть тоді воно не гріло. Справжнім володарем тут був холод і магічний пил. Той осідав на губах гірким присмаком і скрипів на зубах. Після кількох годин у забої кашель ставав глухим і мокрим, а мокротиння темним.

Корвін потрапив сюди в кайданах, разом із купою інших в’язнів: від справжніх убивць до тих, кому просто не пощастило вкрасти не в ту людину. У першу ніч їх поставили в ряд і змусили роздягтися до пояса — перевіряли, чи немає прихованих амулетів. Поки інші вили від несправедливості або забивалися в кути від страху, Кор мовчав. Його золоті очі, які колись світилися цікавістю, тепер нагадували застиглу смолу.

Прокидалися ще до світанку — якщо тут узагалі можна було говорити про світанок. Залізне било било по рейці — коротко, різко, безжально. В бараці смерділо потом, старою кров’ю і вологими ганчірками, що слугували ковдрами.

Сніданок був жахливим: рідка сіра каша, в якій іноді траплялися камінці, що пахла пліснявою, та кухоль гарячої води, яка мала віддалений присмак чаю. Деякі в’язні тримали ложки при собі як скарб. За метал тут могли вбити.

— Рухайся, щуре, — штовхнув його в плече наглядач, масивний чоловік із механічним протезом замість руки, який гучно клацав при кожному русі. Він з’являвся завжди раптово і любив бити не по обличчю, а по ребрах. Щоб не лишалося слідів, але боліло довше. — Тут твої аристократичні манери нікому тут не потрібні. Бери кайло і в забій, бо я тебе сам тут зараз заб’ю.Норма — дванадцять кошів. Менше — мінус пайка.

Корвін не відповів, а тільки взяв кайло. Перші тижні воно здавалося важчим за нього самого. Долоні розривалися до крові, шкіра сходила шарами. Він падав, перечіплявся через рейки вагонеток, губив лампу. Початкова незграбність, що призвела до смерті Тобі, тут каралася строго фізично.Один раз — за розбитий світильник. Другий за те, що вивіз замало руди. Третій — просто тому, що був повільнішим за інших.

У «Шрамі» повільність прирівнювалася до саботажу.

Він почав вивчати «Шрам». Він помітив, що чорний морок лягає жилами, як коріння дерева. Що камінь перед обвалом дає легкий тріск — майже нечутний, де камінь м’якший, а де стіна дихає, готовим вибухнути від одного невірного удару.

І одного дня, йоо=го уважність врятувала йому життя.

— Назад, — тихо сказав він одного дня в’язню поруч, молодому хлопцеві з розбитим носом.

Але той не послухав і через мить стеля сипонула камінням. Хлопець лишився без ноги.

Після цього до нього почали дослухатись. Не з поваги. З розрахунку.

На нижніх рівнях видобували чорний морок — густу субстанцію, яка світилася зсередини тьмяним фіолетом. Її збирали в металеві контейнери з рунами стримування. Якщо контейнер тріскав — вибухало все.

Двоє за місяць згоріли зсередини, коли пил осів у легенях занадто глибоко. Магічна лихоманка починалася з тремтіння пальців і закінчувалася чорними прожилками під шкірою.

Кор кашляв, як усі. Але не горів.Його тіло худло, витягувалося, ставало жилавим. Руки міцнішали. Рухи — точнішими. Він більше не перечіплявся. У темряві орієнтувався краще, ніж новачки з лампами.

Розсіяність померла разом із Тобі.

У бараці існувала своя ієрархія. Найсильніші спали ближче до печі. Слабші — біля входу, де тягнуло холодом. За зайву пайку били. За чужу ковдру — різали.

Кор не ліз у конфлікти. Він міняв знання на захист.

— Там не бий, — тихо казав він. — Порожнина.

І за це його не чіпали.

Іноді  не чіпали, але це працювало не завжди.

Вечорами він сидів біля стіни й малював пальцем, змоченим у мазуті. Обличчя матері. Тобі. А потім — Селестіала. Останнє він малював найчастіше, щоб не забути ту байдужість, яка викинула його сюди. Лінії ставали чіткішими з кожним разом.

— Чому ти мовчиш? — запитав його якось один старий в'язень на ім'я Барт, сивий в’язень із прямою спиною. Колись він був військовим лікарем. Руки його й досі рухалися точно, коли перев’язував чиїсь рани клаптем сорочки. — Кажуть, ти колись солов'єм співав на ринку.

Корвін глянув на нього. Його обличчя вже почало втрачати дитячу м'якість, вилиці загострилися, а очі стали холоднішими.

У бараці хтось кашляв кров’ю. Хтось тихо стогнав уві сні.

— Слова тут нічого не важать, — сказав він нарешті. — Камінь важить. Морок важить. Норма важить. Слова — ні. Вони не повертають мертвих і не розбивають кайдани.

Барт уважно подивився на нього.

— А ненависть?

Кор провів по стіні ще одну лінію — холодну, чітку.

— Вона теж важить, — тихо відповів він. — Вона тримає рівновагу.

У «Шрамі» дні не рахували. Їх переживали.

І Кор переживав.

Після першого року в «Шрамі» Корвін перестав задихатися на третій хвилині спуску в недра. Тіло навчилося жити в кисневому боргу, бо йому дали тільки одну умову: адаптуйся або згний.

Шкіра на долонях стала товстою, мов кора. Плечі розширилися. Очі навчилися бачити там, де інші бачили тільки чорну масу породи.

Але це не те, що привернуло увагу.

Одного разу в нижньому тунелі завібрувала стеля. Ледь чутно. Інші не почули. Вони сперечалися через пайку. Корвін завмер.

Він не чув звук. Він відчув паузу між.

— Назад, — тихо сказав він сусідові.

Той відмахнувся. Все ж, тут часто траплались надто самонадіяни особи.

Через двадцять секунд обвалилося півпроходу.

Але на відміну від попереднього разу — цього разу в темряві за ним спостерігали не наглядачі.

У «Шрамі» існувало те, про що не говорили вголос, внутрішня ієрархія. «Тіні». Таємна група в’язнів — колишні диверсанти, ті, кого офіційно стратили. І ті, кого держава не могла показати живими — але й не могла дозволити собі втратити,бо насправді використовувала для брудної роботи.