Частина 1 Під Крижаним Піком

Нижнє місто дихало важко. Повітря тут було густим від диму, а магія не сяяла, вона текла іржавими трубами, як паливо, яке крутило шестерні алхімічних заводів. Ранок починався зі звичного: кашлю сусіда за стіною й металевого скреготу десь унизу, де запускали парові помпи.

Корвін розплющив очі — яскраві, бурштинові  й одразу примружився від яскравого світла, що пробивалося крізь дірку в даху. Йому було дев’ятнадцять і останні п’ять років він прокидався в цьому брудному і майже розваленому сараї.

Попри порожній шлунок, він першим ділом взявся перетрушувати свою солому. Батько, який колись був архіваріусом у далекій південній провінції, завжди казав: «Бідність — це стан гаманця, Корвіне, а не стан душі». Після пожежі в Елізіумі від нього лишилися тільки ці слова. Тому Корвін ретельно вирівнював свою мішковину, намагаючись зберегти хоча б ілюзію порядку там, де панував хаос злиднів. Хоча б собі брехав, що він бодай щось може контролювати.

Корвін не розрахував і вскочив надто різко — голова запаморочилась, як часто йому доводилось їсти? За щастя було, якщо хоча б раз на день.

Він невпевнено намацав ногою трухляву драбину, зачепився старою курткою за цвях і ледь не полетів шкереберть вниз, в останню мить вхопившись за балку.

— Чорт же ж... — буркнув, роздивляючись нову дірку на рукаві. Розсіяність була його вічною супутницею, особливо коли в животі гуляв вітер. А тепер ще й в рукаві.

— Корвіне! Ти там ще живий у своєму гнізді? — знизу гукав малий Тобі.

Це був маленький худий хлопчисько, що жив у тому ж сараї. Насправді, якщо задуматись, то там багато хто жив. Такі ж обездолені і зневірені, як і всі інші в цьому задимленому місті.

Юнак визирнув, намагаючись натягнути на обличчя свою фірмову посмішку.

— Та живіший за всіх! Просто вирішив сьогодні спуститись з шиком, — Кор нарешті спустився, ледь не перечепившись через власні чоботи на останній сходинці. — Як справи, малий? Чистиш чоботи панам з Верхнього міста?

— Та ну їх, — Тобі шмигнув носом. — Всі кажуть, що тхне машинним маслом. А чим воно має тхнути, якщо ми в Нижньому місті?

Корвін розсміявся закидаючи голову назад. В його сміху ще була та дитяча легкість, яку життя поки не встигло розтоптати.

— Наступного разу скажи їм, що це ексклюзивний аромат «Сталь і Попіл». За це треба брати вдвічі більше! — він дістав із кишені зачерствілий шматок хліба, який вчора виміняв на чистку димоходу. — Тримай, якраз для такого чудового молодого підприємця.

Того дня він тинявся на площі біля підніжжя Крижаного Піка. Замок височів над містом, ніби належав іншій реальності. Там не було кіптяви, лише чиста магія й блиск. Корвін підпирав спиною холодну стіну, розглядаючи перехожих. Він любив це місто, попри його бруд та сморід, а також не дуже привітних жителів. Він вірив, що колись поїде звідси на південь, де, за розповідями батька, рослини не помирали від диму, а небо було таким же, як...

Він завмер.

З бічної вулички, де магічні двигуни стихали, виїхав вершник. Селестіал у Нижньому місті був — як подія. Його не знали як людину, але ім’я чув кожен. Той, що тільки нещодавно повернувся до міста після довгого навчання та останньої війни. Про нього ходять чутки: кажуть, він знищив вищого демона одним поглядом на минулій війні; кажуть, він спадкоємець роду, що побудував замок Крижаний Пік. У Нижньому місті його ім’я шепочуть із заздрістю. Корвін знав його заочно, бо Селестіал — це все те, чим Корвін ніколи не стане.

Він був старший за Корвіна всього на п'ять років, та ця різниця здавалася прірвою в ціле життя. Маг тримався легко, майже недбало на розкішному білому коні — рідкісна краса для цих місць. Той ступав обережно, чистий, вичесаний, з блискучою збруєю. Було видно, що вершник обожнює свою тварину і насолоджувався контактом з конем, ледь помітно нахиляючись до його вуха, шепочучи щось заспокійливе. Він його відчував на рівні магічного зв’язку, тож було достатньо ледь помітного руху корпусом або думки, щоб тварина рушила.

Але його очі... коли він підняв голову, Корвін побачив холодне бузкове світіння. Це була магія руйнування, яка не знала жалю і поступок.

— Звільни дорогу, хлопче, — кинув Селестіал. Його голос був мелодійним, але в ньому відчувалася сталь воїна, що пройшов крізь пекло війни з демонами.

Корвін, зачудований красою коня і незвичним кольором очей вершника, на мить забарився, він і сам не помітив, як підійшов ближче, щоб розгледіти таке біле чудо і витончену вишивку на плащі аристократа. І перегородив шлях.

— Перепрошую, мілорде, — Корвін відступив запізно. Нога зісковзнула і він опинився майже під копитами. — Я просто... ніколи не бачив такої доглянутої тварини в нашому задимленому темному краю.

Селестіал зупинив коня в сантиметрі від Кора. Його бузкові очі звузилися, скануючи обірванця з бурштиновими очима. Він дивився на нього так, ніби перед ним був пил.

— Твої компліменти коня не нагодують, — холодно відрізав Лест. — Дивись під ноги.

Корвін залишився стояти серед площі, витираючи з обличчя крихти бруду. Усередині ще жеврів звичний оптимізм, але тепер у ньому з’явилася тріщина несправедливості.

Іноді розсіяність рятувала його, дозволяла не думати. Але спогади все одно повертались. Юнак пам’ятав інше життя. Він пам’ятав сонячні кімнати батьківського будинку в теплій провінції Елізіум, де повітря пахло не мазутом, а лавандою та старим пергаментом. Батько, витончений чоловік із тонкими пальцями, що завжди були заплямовані чорнилом, навчив сина читати раніше, ніж той навчився правильно тримати ніж. Вони належали до касти освічених службовців: тих, хто тримав у руках нитки історії та законів.

Спогади про маму були чимось на кшталт коштовного каменя, який він діставав із глибин пам’яті лише тоді, коли холод ставав зовсім бісючим. Її звали Айлін. Вона не була магом, але в її руках усе оживало: чи то квітка в горщику, чи то черствий шматок хліба, який вона перетворювала на запашну вечерю з травами. Вона пахла липовим цвітом і сонцем — запахами, яких у Нижньому місті просто не могло існувати.