ЗАКІНЧЕННЯ

Минуло багато років відтоді, як Мстислав покинув рідне село, залишаючи за спиною руїни хати відьми та могили тих, кого він кохав і кого втратив. Він жив життям козака – повним небезпек, битв, походів. Він бачив смерть очима сотні разів, але його життя не обривалося. Він став сильним, загартованим воїном, але рани на його душі так і не загоїлися повністю. Спогади про Марусю, про Лізу, про Гриця, про Марину, про Василину – всі вони жили в його серці, боліли, нагадували про минуле. Він так і не знайшов повного спокою, якого шукав. Аж до останнього свого дня.

Старий козак Мстислав лежав на холодній, вологій землі, обвіяний прохолодним вечірнім вітром, що ніс із собою знайомий, рідний запах степових трав, запах його дитинства. Він лежав на березі Ворскли, річки його дитинства, яка тихо несла свої води, віддзеркалюючи безкрайнє зоряне небо. Його очі, що колись бачили стільки битв, стільки радощів, стільки горя, стільки чудес та жахів, тепер були назавжди заплющені. Сива борода покоїлася на грудях. Тіло було виморене довгим життям, сповненим втрат та боротьби. В останню мить, коли душа поволі покидала тіло, він відчув спокій. Спокій, глибокий і всеохоплюючий, який ніколи раніше, протягом усього свого бурхливого, сповненого болю життя, не знаходив. Його душа, нарешті, вільна від земних уз, від болю, від втрат, від спогадів, від боротьби, змогла знайти той мир, того спокою, якого так довго, так відчайдушно шукала.

Раптом, коли останні відлуння життя затихли, з темряви, що згустилася над берегом річки, виступила фігура. Жінка, одягнена в чорне, мов сама ніч, мов втілення темряви, поволі підійшла до тіла померлого козака. Її постать була висока і струнка, її обличчя було приховане глибоким капюшоном, що не давав розгледіти риси. Але з-під капюшона визирали великі, сяючі, мов дві далекі зірки, очі, що дивилися на Мстислава з якоюсь неземною глибиною. Це була Забираюча, таємнича сутність, про яку розповідали в легендах, та, що приходить за душою померлого, аби провести її в інший світ.

Вона зупинилася біля тіла Мстислава і схилила голову, віддаючи шану його довгому, важкому життю, сповненому випробувань, боротьби зі злом, втрат та пошуків. В її погляді, що дивився на померлого козака, не було ні жалю, ні осуду, ні співчуття, лише глибока, віковічна повага до того шляху, який пройшов цей старий воїн.

Потім, не вимовивши жодного слова, не видавши жодного звуку, вона простягнула свою бліду руку і обережно торкнулася чола Мстислава. В ту ж мить навколо неї, навколо тіла козака, з'явилося яскраве, сліпуче світло, що розігнало темряву ночі. І вона, Забираюча, разом з душею старого козака, що звільнилася від земних пут, зникла в нічній темряві, розчинившись у повітрі, вирушивши в інший світ, у вічність.

Здавалося, сама природа відчула відхід Мстислава, завершення його довгого шляху. Вітер, що досі обвівав тіло, стих, замовк. А річка Ворскла, що була свідком його дитинства, його молодості, його життя, ніби оплакуючи втрату, зашепотіла тихіше, несучи свої води далі, до моря, до вічності. На місці, де ще мить тому лежав старий козак, залишилася лише прохолодна ранкова роса, що почала осідати на траву, та ледь вловимий, знайомий, рідний аромат степових трав, що нагадував про життя, яке було. І про спокій, який, нарешті, прийшов.