ГЛАВА 10 ПОКАРАННЯ ЗА ГРІХИ

.Вже минув ранок. Сонце піднялося вище, освітлюючи село, але його світло здавалося холодним і чужим. Мстислав, змучений безсонною ніччю, проведеною в тривожних пошуках Марини, та пережитим горем за Грицем, повертався додому. Його очі були втомлені, запалі, червоні від недосипання та сліз, а ноги важкі, ніби налиті свинцем. Він і далі не міг викреслити з голови образ зниклої Марини, уявляючи найгірші сценарії, і ця невизначеність мучила його.

Раптом, коли він завертав за ріг хати, з-за тину вибіг хлопчина, Симон, сусідський син, його обличчя було розгублене, перелякане, очі широко розкриті від жаху.

– Мстиславе! – закричав він, його голос зривався на крик, він задихався від бігу та страху. – Швидше! Твоя сестра, Ліза…

Хлопець на мить замовк, не в змозі договорити, лише важко дихав, показуючи рукою кудись убік. Мстислав, відчуваючи, як серце завмирає від жаху, від цього недоброго передчуття, що раптом стало страшною реальністю, схопив хлопця за плечі.

– Що?! Що сталося з Лізою?! Говори! – запитав він, його голос був різким, сповненим страху та вимоги.

– Її вбили, – прошепотів Симон, його маленьке обличчя було бліде, як крейда, а очі повні жаху. – Знайшли її на вулиці недалеко від хати. Мертву…

Світ навколо Мстислава раптом потемнів, загув. Ніби хтось вибив у нього землю з-під ніг, забрав повітря. Ліза? Мертва? Його Ліза? Не вірячи в те, що чує, не чекаючи більше нічого, він кинувся бігти. Бігти туди, куди вказував хлопець. Туди, де лежала його сестра. Його ноги, що ще мить тому були важкими від утоми, тепер несли його вперед з неймовірною швидкістю.

Він забіг до хати, своєї хати, де вже зібралися сусіди, їхні обличчя були сповнені скорботи та жаху. І там, на лаві, вкрита чистим полотняним простирадлом, лежала вона. Його сестра. Ліза.

Обережно, тремтячою рукою відкинувши простирадло, Мстислав побачив страшну картину. На шиї Лізи, на ніжній шкірі, зияла глибока, страшна рана, нанесена гострою шаблею. Кров вже висохла, але жах, який випромінювала ця картина, біль, що застиг на обличчі сестри, не зменшився ні на йоту. Це було звіряче вбивство.

Горе, раптове, нищівне, охопило Мстислава з такою силою, що він ледь не втратив свідомість. Він упав на коліна біля тіла сестри, притиснувшись чолом до її холодної руки, і почав гірко, надривно ридати. Здавалося, світ обрушився на нього. Він втратив Гриця, втратив любов до Марусі, зникла Марина. А тепер втратив і Лізу. Єдину рідну людину, що залишилася.

У хату поволі заходили сусіди, жінки з хустками на головах, чоловіки з похмурими обличчями. Серед них була і пані Оксана, мати Марини, її обличчя було бліде, очі заплакані. Побачивши мертву Лізу, вона теж розплакалася, подвоюючи загальну скорботу.

Мстислав сидів біля тіла сестри, його очі, червоні та опухлі від плачу, були сповнені невимовного горя, що розривало його зсередини. Сусіди підходили, висловлювали слова співчуття, тихо шепотіли про біду, але їхні слова не могли загоїти глибоку, кровоточиву рану в його душі. З кожною хвилиною біль не вщухав, а посилювався, переростаючи в нестерпну лють, в жагу помсти. Хто це зробив? Хто посмів забрати його сестру?

Коли сусіди поволі розійшлися, залишивши Мстислава наодинці з тілом сестри, його охопила справжня буря емоцій. Біль, гнів, відчай, ненависть – все змішалося в один моторошний клубок. Він дивився на обличчя Лізи, на страшну рану на шиї, і в його уяві виникало обличчя вбивці. Невідоме, але ненависне. Хтось, хто забрав у нього останню рідну душу. Він уявляв собі обличчя вбивці, відчуваючи нестерпне, нищівне бажання помститися. І раптом, мов блискавка, в думках промайнуло ім’я. Іван. Іван Іскра. Козак, з яким у нього давно були натягнуті стосунки, суперництво за Марусю, недавня бійка. Іван, який звинувачував Лізу в чаклунстві, в смерті Гриця. Можливо, це саме він скоїв цей страшний злочин? Можливо, його ненависть до Лізи, його горе за Грицем зробили його вбивцею?

З цими думками, з цією страшною підозрою, що переросла у впевненість, Мстислав різко, з якоюсь надприродною силою, схопився за шаблю, що висіла на стіні над ліжком. Ту саму шаблю, що була свідком його боротьби з мертвяком. І, не роздумуючи більше ні хвилини, вибіг з хати. Його кроки були швидкими, рішучими, сповненими сліпої люті. В голові лунали лише одне ім’я – Іван. Він ішов мстити. За Гриця. За Марусю. За Марину. І за Лізу. За всіх, кого втратив. Шлях до хати Іскри здавався Мстиславу нескінченним, мов дорога до пекла. З кожним кроком його лють посилювалася, наростала, мов снігова лавина. Він уявляв, як зустрінеться з вбивцею віч-на-віч і помститься за смерть сестри. Кров за кров. Життя за життя.

Керуючись сліпою люттю та бажанням негайної розплати, Мстислав, з шаблею в руці, що здавалася продовженням його власної волі, рушив до хати Івана Іскри. День близився до середини, сонце стояло високо, забарвлюючи небо в криваві кольори, що здавалися зловісним знаменням. Коли Мстислав підійшов до хати Іскри, що стояла трохи осторонь від інших, обнесена плетеним тином, його серце колотилося в грудях, як скажений птах, що б'ється об клітку. У голові не було жодної думки, лише ім’я — Іван — і прагнення помсти. Він підійшов до дверей, не стукаючи, різко смикнув за клямку. Двері, на диво, виявилися не замкненими і невдовзі зі скрипом відчинились. На порозі стояв сам Іван, його обличчя, змарніле від горя та безсонної ночі, виражало здивування, побачивши перед собою розлюченого Мстислава, з шаблею напоготові.

– Іване! – промовив Мстислав хрипким, зламаним від горя голосом, його очі горіли люттю. – Ти! Ти вбив мою сестру?! Це ти зробив?!

Іван відсахнувся, його очі широко розкрилися від подиву, а потім на обличчі з'явилося обурення.

– Що?! Що ти несеш?! – вигукнув він, його голос був різким, він підняв руки, ніби захищаючись. – Я?! Я не робив нічого поганого! Це не я!

Але Мстислав йому не вірив. Біль, лють, підозра, що переросла у впевненість, затьмарили його розум. В його очах читалася лише сліпа жага помсти. Не слухаючи більше ні слова, не роздумуючи ні миті, він, з криком, кинувся на Івана з шаблею в руках, мов тигр, що кидається на здобич.