ГЛАВА 10 ПОКАРАННЯ ЗА ГРІХИ

Вже минув ранок, коли Мстислав, змучений безсонною ніччю та тривогою, повертався додому. Його очі були втомлені, а ноги важкі. Він і далі не міг викреслити з голови образ зниклої Марини, уявляючи найгірші сценарії.
Раптом, з-за рогу вибіг хлопчина, Симон, з розгубленим обличчям.
– Мстиславе! – закричав він, задихаючись. – Твоя сестра...
Хлопець на мить замовк, не в змозі договорити. Мстислав, відчуваючи, як серце завмирає від жаху, запитав:
– Що сталося з Лізою?
– Її вбили, – прошепотів Симон. – Знайшли її на вулиці, мертву.
Світ навколо Мстислава потемнів. Ніби хтось вибив у нього землю з-під ніг. Не вірячи в те, що чує, він кинувся до хати. І там, на лаві, вкрита простирадлом, лежала його сестра.
Обережно відкинувши простирадло, Мстислав побачив страшну картину. На шиї Лізи зияла свіжа рана від шаблі. Кров вже висохла, але жах, який випромінювала ця картина, не зменшився ні на йоту.
Горе охопило Мстислава з такою силою, що він ледь не втратив свідомість. Він упав на коліна біля тіла сестри і почав гірко ридати. Здавалося, світ обрушився на нього.
У хату забігла мати Марини. Побачивши мертву Лізу, вона теж розплакалася.
Мстислав сидів біля тіла сестри, його очі були сповнені невимовного горя. Сусіди приходили, висловлювали співчуття, але їхні слова не могли загоїти рану в його душі. З кожною хвилиною біль посилювався, переростаючи в лють і жагу помсти.
Коли сусіди розійшлися, залишивши Мстислава наодинці з тілом сестри, його охопила справжня буря емоцій. Він уявляв собі обличчя вбивці, відчуваючи нестерпне бажання помститися. В думках промайнуло ім’я Івана Іскри, козака, з яким у нього давно були натягнуті стосунки. Можливо, це саме він скоїв цей злочин?
З цими думками Мстислав схопився за шаблю, що висіла над ліжком, і вибіг з хати. Його кроки були рішучими і впевненими. В голові лунали лише одне ім’я – Іван.
Шлях до хати Іскри здавався Мстиславу нескінченним. З кожним кроком його лють посилювалася. Він уявляв, як зустрінеться з вбивцею віч-на-віч і помститься за смерть сестри.
Коли Мстислав підійшов до хати Іскри, його серце колотилося в грудях як скажений птах. Він постукав у двері, і невдовзі вони відчинились. На порозі стояв сам Іван, здивовано дивлячись на розлюченого Мстислава.
– Іване, – промовив Мстислав хрипким голосом, – ти вбив мою сестру?
Іван відсахнувся.
– Що ти несеш? Я не робив нічого поганого!
Але Мстислав йому не вірив. В його очах читалася лише жага помсти. Не довго думаючи, він кинувся на Івана з шаблею в руках.
Іван, який ще секунду тому стояв перед Мстиславом здивованим і беззбройним, раптово змінився. Його очі, колись спокійні і блакитні, потемніли, набувши кольору воронячого крила. У його рухах з’явилася дивна грація і сила, не властива звичайній людині. Здавалося, що в нього вселилася якась нечиста сила.
Бій розпочався раптово і жорстоко. Іван, озброївшись шаблею, з якою воював у походах, атакував Мстислава з нелюдською швидкістю. Мстислав відбивався як міг, але сили були явно нерівні. Іван був старший і досвідченіший, а тепер ще й володів надприродною силою.
Проте, лють Мстислава була настільки велика, що він не відчував болю. Кожен удар, кожна рана тільки розпалювали в ньому бажання помститися. І ось, в одному з випадкових рухів, Мстиславу вдалося завдати смертельного удару. Іван завалився на землю, мертвий.
Але бій ще не закінчився. З темряви, з-за хати, на Івана кинувся великий чорний ворон. Птах сідав на плече вбитого і каркав злякано. І раптом, мертве тіло Івана почало рухатися. Його очі знову потемніли, а руки стиснули шаблю. Здавалося, що темні сили, які вселилися в нього, не хотіли відпускати свою жертву.
Мстислав завмер від жаху. Він не міг повірити своїм очам. Мертвий ворог піднявся на ноги і знову кинувся на нього. Бій тривав, але тепер Мстислав боровся не тільки з людиною, а й з якимись невідомими силами зла.
Сонце стояло високо в небі, пекучими променями висвітлюючи криваву арену, якою перетворилося колись тихе подвір’я. Мстислав, забруднений піском і потом, відступив на кілька кроків, дивлячись на свого противника з невірою. Тіло Івана, пронизане його шаблею, рухалося з неймовірною швидкістю та силою. Очі, що мить тому згасли, тепер світилися тьмяним, неживим вогнем.
Знову розпочався поєдинок, але цього разу він був зовсім іншим. Мстислав відчував, що б'ється не з людиною, а з якоюсь темною силою, що вселилася в тіло його ворога. Кожен удар Івана був точним і смертоносним. Шабля, немов жива, витанцьовувала в його руках, відбиваючи сонячне світло.
Мстислав відбивався як міг, але сили його танули на очах. Він розумів, що так довго протриматися не зможе. Потрібно було щось робити, і швидко. Він озирнувся навколо, шукаючи хоч чогось, що могло б йому допомогти. Його погляд зупинився на дерев’яній колоді, що лежала неподалік.
Зібравши останні сили, Мстислав підхопив колоду і з усієї сили вдарив нею по руці Івана, вибиваючи з неї шаблю. Беззбройний, Іван все ще був небезпечний. Він кинувся на Мстислава з голими руками, але той був готовий. Ухилившись від удару, Мстислав встромив шаблю в груди противника. Тіло Івана завмерло, а потім повільно опустилося на землю.
Мстислав стояв, дивлячись на мертве тіло, і важко дихав. Він переміг, але ціна перемоги була занадто висока. Він втратив сестру, а тепер ще й вбив людину, нехай і не зовсім звичайну. В його душі точилася боротьба між почуттям помсти і жалем.
Раптом, з-за хати з’явився старий отець. Його очі були сповнені мудрості і співчуття. Він підійшов до тіла Івана і, прочитавши молитву, почав виконувати обряд відспівування.
– Ця душа заплямована гріхом, – промовив отець, хрестячи мертвого. – Але навіть у смерті є надія на покаяння.
Під час молитви, з вуст мертвого Івана вирвався хрипкий шепіт: “Баба Мотря… відьма…”. Потім тіло завмерло, і отець оголосив, що душа Івана нарешті знайшла спокій.
Мстислав стояв, вражений почутим. Ім’я баби Мотрі пролунало як грім серед ясного неба. Він розумів, що ця історія ще далеко не закінчена.
×××
Мстислав повернувся до хати, де лежало тіло його сестри, з відчуттям порожнечі всередині. Він переміг, але перемога ця була гіркою. Вбивство, навіть якщо воно було вимушене, лягло тяжким каменем на його душу. Чи мав він право судити і карати? Чи не було це лише черговою жертвою в цій страшній грі темних сил?
Ці питання не давали йому спокою. Він згадував очі своєї сестри, її мрії та надії, які так жорстоко обірвалися. І разом з тим, перед його внутрішнім поглядом поставав образ Івана, спотворений нечистою силою, і його власні руки, забруднені кров’ю.
Весь вечір Мстислав провів біля тіла Лізи. Разом з сусідами, стримуючи сльози, вони готували її до похорону. Одягнули в білу сукню, яку дівчина мріяла одягнути на весілля. Кожен жест був сповнений болю і скорботи. Мати Марини так і не знайшла свою дочку, її відсутність додала ще більше туги до загальної атмосфери.
Коли всі формальності були завершені, Мстислав залишився наодинці з сестрою. Він погладив її по волоссю, ніби намагаючись повернути її до життя.
"Вибач мені, сестро," – прошепотів він, відчуваючи, як його серце розривається від болю.
Наступного дня село потонуло в жалобі. Дзвони сумно сповіщали про смерть двох молодих життів, обірваних в розквіті сил. Похорон Лізи був сповнений сліз і гірких слів прозагублену молодість. Дівчина була одягнена в білу сукню, як і мріяла, але на її обличчі лежав відбиток страждань і передчасної смерті.
Мстислав стояв біля могили сестри, відчуваючи себе самотнім і винним. Він бачив у поглядах деяких односельців прихований докір. Особливо відчутно було вороже ставлення родичів Івана Іскри. Вони шепотілися між собою, кидаючи погрозливі погляди на Мстислава. Він розумів, що вони вважають його вбивцею і мріють про помсту.
Коли труну з тілом Лізи опустили в могилу, і над нею пролунали останні слова молитви, Мстислав відчув, що за ним спостерігають. Повільно обернувшись, він побачив великого чорного ворона, який кружляв над кладовищем. Птах був незвичайний: його очі світилися холодним вогнем, а пір’я переливалося різними відтінками чорного. Ворон кілька разів облетів могилу Лізи, ніби прощаючись, а потім зник у далечині.
Мстислав замислився. Цей ворон нагадав йому про події попередньої ночі, про бій з Іваном і про ті таємничі сили, які стояли за всім цим. Чи був це просто збіг, чи, можливо, ворон був посланцем з того світу?
У той момент, коли Мстислав заглибився у свої думки, до нього підійшов отець. Він поклав руку на плече молодого чоловіка.
– Сину мій, – сказав він тихим голосом, – помста – це шлях у нікуди. Спробуй знайти в собі сили пробачити і відпустити. Тільки так ти зможеш знайти спокій.
Мстислав кивнув, але в його серці все ще вирувала боротьба. Він розумів, що отець має рацію, але відпустити минуле було надто важко.
×××
Вечір огорнув село, несучи з собою ще більшу скорботу. Звістка про смерть Марусі Чурай, яка наклала на себе руки, сколихнула всіх. Мстислав, почувши цю новину, ледь не збожеволів, він кохав Марусю... Мстислав був впевнений, що до смерті дівчини причетна баба Мотря. Ця відьма, здається, плела свою темну павутину, затягуючи в неї все більше невинних людей.
Зібравши всю свою волю в кулак, Мстислав вирушив до церкви. Він попросив священика освятити його шаблю, переконаний в тому, що ця зброя допоможе йому в боротьбі зі злом. Священик, бачачи відчай в очах молодого чоловіка, погодився провести обряд. Під час освячення, Мстислав відчував, як шабля наповнюється невидимою силою, здатною протистояти темним чарам.
Освятивши зброю, Мстислав вирушив до хати баби Мотрі. Його серце билося як скажене. Він знав, що цей похід може стати останнім у його житті, але він був готовий на все, щоб покласти край цій зловісній історії.
Коли Мстислав підійшов до хати відьми, він побачив, що двері відчинені. Серце його завмерло. Він обережно зайшов всередину. Хата була захаращена, на стінах висіли дивні символи, а в кутку стояв котел, в якому булькало якесь темне зілля.
Мстислав озирнувся навколо, намагаючись знайти якусь підказку, що допомогла б йому розгадати таємницю баби Мотрі. Раптом, його погляд зупинився на старому скрині. Він підійшов до нього і відчинив кришку. У скрині лежали старі книги, сушені трави, а також невеликий дерев'яний ящик. Мстислав відкрив ящик і побачив там старий перстень із чорним каменем.
Саме в цей момент він почув за спиною шепіт. Обернувшись, Мстислав побачив бабу Мотру, яка стояла в темному кутку кімнати. Її очі світилися нездоровим блиском.
– Ти прийшов, Мстиславе, – промовила вона хрипким голосом. – Ти хотів помститися, і ось ти тут. Але знай, що ти не зможеш мене перемогти.
Мстислав стиснув в руці освячену шаблю.
– Я прийшов покласти край твоїм злочинам, – відповів він рішуче. – Ти згубила всіх, кого я любив.
І розпочалася смертельна сутичка між молодим чоловіком, озброєним вірою і освяченою зброєю, та старою відьмою, яка володіла темною силою.
Баба Мотря, відчувши наближення неминучого, почала відчайдушно захищатися. З її пальців виривалися блискавки, кімната наповнилась густим димом, а стіни почали тріскатися. Мстислав, стиснувши в руці освячену шаблю, відбивався як міг. Кожен удар відьми був сповнений злоби і ненависті, але молодий чоловік, сповнений жаги помсти, не здавався.
З кожним ударом шабля Мстислава ставала все яскравішою, відбиваючи світло, що ніби виходило з неї самої. Чари баби Мотрі, незважаючи на всю їхню силу, не могли пробити цей світлий щит. Здавалося, що саме світло віри захищає Мстислава.
– Ти марно намагаєшся, юначе, – прохрипіла відьма, її голос звучав глухо і віддалено. – Я згубила не тільки твоїх близьких, а й багатьох інших. Твою маму, Лізу, Марину, Василину, Марусю, Гриця, Івана. Я – смерть цього села!
Слова баби Мотрі пролунали в кімнаті, як грім серед ясного неба. Мстислав ніби провалився в прірву відчаю. Він і уявити собі не міг, що ця стара жінка здатна на такі злочини. Вона вбила не лише його сестру, а й безліч інших невинних людей. Здавалося, що все його життя було однією великою брехнею.
Гнів і біль, які він відчував, були настільки сильними, що здавалося, вони могли зруйнувати все навколо. Мстислав кинувся на відьму з подвоєною силою. Його удари ставали все точнішими і сильнішими. Баба Мотря, відчуваючи наближення смерті, відчайдушно чинила опір.
Коли шабля Мстислава впилася в тіло баби Мотрі, відьма відчула, як її сили починають слабшати. В очах її спалахнув відчай. Зрозумівши, що програє бій, вона вимовила стародавні слова, які пролунали як хрипкий шепіт, і її зовнішність почала змінюватися.
Шкіра баби Мотрі стала сірою і лускатою, ніби зміїною. Її очі поглибилися і світилися яскравим червоним вогнем. З рота висунувся довгий, розщеплений язик, а нігті перетворилися на гострі кігті. З її спини виросли величезні крила, що нагадували шкірясті перетинки кажана.
Волосся баби Мотрі стало довгим і чорним, як смола, і звисало по плечах, переплітаючись з павутиною. Її зріст різко збільшився, а тіло стало м'язистим і сильним. Вона більше не нагадувала стару жінку, а стала жахливим демоном, вирваним з найглибших глибин пекла.
Голос її змінився до невпізнання. Тепер він звучав як гуркіт грому, змішаний з шипінням змії.
– Ти думав, що переможеш мене? – проревіла вона, її голос відлунював у порожній кімнаті. – Я – вічна, і ти не зможеш мене знищити!
З цими словами демон кинувся на Мстислава. Її рухи були швидкими і непередбачуваними, як у дикого звіра. Кігті іклами блищали в темряві, а крила створювали потужний вихор.
Мстислав, побачивши таке перевтілення свого ворога, відчув, як його серце завмерло від страху. Але він швидко опанував себе і знову кинувся в бій. Він знав, що це його останній шанс.
Бій був запеклим. Демон, зі своїми надлюдськими силами і швидкістю, наносив Мстиславу страшні рани. Кігті розривали його одяг, а ікла залишали глибокі сліди на тілі. Мстислав відбивався як лев, але сили його танули на очах.
Шабля, освячена в церкві, виблискувала в темряві, відбиваючи мерехтливе світло. Кожен удар Мстислава був сповнений відчаю і рішучості. Він згадував своїх рідних, яких вбила ця мерзенна істота, і це давало йому нові сили.
Демон ревів від люті, намагаючись розірвати Мстислава на шматки. Її крила створювали потужний вихор, який піднімав в повітря пил і уламки. Кімната перетворилася на справжнє пекло.
Але Мстислав не здавався. Він знав, що якщо він програє цей бій, то з ним загине все село. Зібравши останні сили, він зробив ривок вперед і вдарив шаблею прямо в серце демона.
Метал пробив гнилу плоть, і демон видала пронизливий крик. Вона почала розпадатися на частини, як стара гнила колода. Мстислав, не даючи собі перепочинку, підбіг до бездиханного тіла і відрубав демону голову одним точним рухом.
Коли пил осів, кімната була сповнена смердючого запаху гниття. Мстислав стояв посеред руїн, дивлячись на безголове тіло демона. Він відчував себе виснаженим і переможеним, але водночас і неймовірно щасливим. Він зробив це. Він вбив монстра, який забрав у нього все найдорожче.
Вийшовши з хати, Мстислав рушив додому. Він був настільки виснажений, що ледь переставляв ноги. Але він знав, що повинен повернутися до своєї хати.
Коли він трохи відійшов від хати відьми, то побачив жінку в чорному одязі. Вона була висока і струнка, а її обличчя було схоже на маску. Жінка стояла нерухомо, ніби статуя, і дивилася на Мстислава поглядом, в якому не було емоцій.
– Забираюча, – промовила вона низьким, хрипливим голосом і злегка поклонилася.
Мстислав ніколи раніше не чув про таку жінку.
– Баба Мотря отримала розплату за свої гріхи, – продовжила вона, не відводячи погляду від демона. – Її душа назавжди залишиться в пеклі.
З цими словами жінка зникла так само раптово, як і з’явилася. Мстислав стояв на місці, не розуміючи, що щойно сталося. Він ніколи не забуде цю ніч. Ніколи не забуде жахів, які йому довелося пережити. Але він також ніколи не забуде і своєї перемоги.
Мстислав, виснажений і сповнений горя, повернувся додому. Сонце вже піднімалося над горизонтом, золотими променями розсіюючи темряву ночі. Він знав, що його життя ніколи не буде таким, як раніше. Все, що йому колись було дороге, було втрачено.
Зібравши останні сили, Мстислав відправився до матері Марини. Він розповів їй все, що сталося минулої ночі, про перетворення баби Мотрі на демона і про свою перемогу. Жінка, почувши про смерть доньки, впала на коліна і розридалася. Її горе було таким сильним, що Мстиславу стало ще гірше.
Тим часом, козаки, дізнавшись про події минулої ночі, вирушили до хати баби Мотрі. Разом із ними був і місцевий священик. Оглянувши руїни, вони знайшли місце, де земля була свіжорозрита. Після кількох годин копання, вони натрапили на тіло Марини. Дівчина лежала в землі, закутана в простирадло. Священик прочитав молитву і благословив тіло.