ГЛАВА 9 СУБОТА

Після того як Іван, змучений, але сповнений тихої рішучості підтримувати її, пішов додому, залишивши її під опікою матері, Маруся відчула себе, мов у пастці. Пастці з власного горя, звинувачень та нерозуміння. З одного боку, вона втратила кохану людину, біль від цієї втрати розривав серце на шматки. З іншого – на неї, Марусю Чурай, піснярку, красуню, навісили страшний ярлик отруйниці, вбивці. Село, яке ще нещодавно співало її пісень, тепер відвернулося, звинувачувало, проклинали. І найстрашніше – мати. Мати, яка завжди була її опорою, її захистом, її світом. Мати, не вірячи в невинність доньки, можливо, піддавшись нашимчуванням сусідів, їхнім злим словам, їхнім безпідставним підозрам, що стали для неї страшною правдою, почала звинувачувати її в найжахливішому злочині.

Мати зустріла її на порозі хати, її обличчя, зазвичай лагідне, тепер було спотворене гнівом, болем та обуренням. Очі, червоні від плачу за Грицем, за її змарнованою надією на щасливе майбутнє доньки, дивилися на Марусю з докором та підозрою. Слова матері, гострі, немов отруйні стріли, сипалися на Марусю, пронизуючи серце, завдаючи нового, нестерпного болю поверх існуючого. Вона, Маруся, яка завжди була для матері втіхою, її гордістю, її опорою в самотньому житті, раптом стала об'єктом її гніву і підозр. Кожне слово, сказане з болем, кожний погляд, сповнений звинувачення, нагадували їй про її вчинене зло, яке вона, за іронією долі, планувала не так, як сталося.

Маруся стояла, не в силах вимовити ані слова на свій захист. Гірко плакала, відчуваючи, як сльози безперервно котяться по її щоках, залишаючи мокрі сліди на вишитім рушнику, яким вона марно намагалася їх витерти. Вона думала про Гриця, про їхнє щасливе минуле, про їхнє кохання, про те, як вони мріяли про спільне майбутнє, про хату, про дітей, про старість разом. Тепер усе це здавалося таким далеким, нереальним, загубленим назавжди.

Мати, не в змозі стримати гнів, що душив її, не витримавши болю та обурення, підняла руку і з усієї сили вдарила Марусю по обличчю. Сильний, несподіваний удар, мов ляпас долі, відлунням відгукнувся в її душі, додавши ще більше болю до того, що вона вже відчувала. Це був удар не тільки по тілу, а й по душі, удар, що означав остаточне відречення, відмову від неї. Маруся, мов підкошена, впала на холодну долівку, притиснувши коліна до грудей, згорнувшись у клубок. Вона не плакала. Сльози раптом висохли. Вона просто лежала, нерухомо, мов камінь, її душа, здавалося, покинула тіло, не в силах більше терпіти біль.

У той момент, лежачи на підлозі, відчуваючи біль від удару та біль душевний, Маруся відчула себе абсолютно безпорадною, зломленою, покинутою всіма. Вона була звинувачена у вбивстві, її коханий чоловік був мертвий, а мати, найрідніша людина, замість того щоб підтримати її, захистити, відвернулася, звинуватила, вдарила. Здавалося, весь світ обрушився на її маленькі плечі, розчавив її, і вона не бачила жодного променя надії, жодного виходу з цієї темряви. Вона була в пастці свого горя, своєї провини та чужих звинувачень.

Маруся, відчуваючи себе розчавленою вагою неправдивих звинувачень, що лягли на неї, мов важкий камінь, та материнської жорстокості, що вдарила болючіше за будь-які слова, вирішила втекти. Втекти від усього цього – від болю, від звинувачень, від осуду, від самого життя, яке стало нестерпним. Вона знала одне місце, де могла знайти хоч якийсь прихисток, хоч якийсь спокій – могилу Гриця. Там, серед тихих сосен, що шуміли свою вічну пісню, та шепоту вітру, що блукав між хрестами, вона могла б побути наодинці зі своїми думками, зі своїм горем, зі своєю любов'ю.

Зібравши останні крихти духу, останні сили, Маруся піднялася з холодної долівки, на якій лежала, і, не озираючись на матір, вийшла з хати. Сонце вже сідало за обрій, забарвлюючи небо в багряні та фіолетові кольори, що здавалися відбитком її власного болю. Вона рухалася повільно, мов уві сні, кожен крок давався їй з великими труднощами, мов вона несла на собі весь тягар світу. Очі були порожні, обличчя бліде, а в душі – лише біль та порожнеча.

Нарешті вона дісталася до кладовища, що стояло на пагорбі за селом, оповите присмерком та тишею. Знайшовши свіжу, ще неприм'яту могилу Гриця, що виділялася серед старих хрестів, Маруся опустилася на коліна. Притулилася чолом до холодної, сирої землі, шукаючи в ній розради, шукаючи тепла, якого вже не було. Сльози, гарячі і солоні, безперервно котилися по її щоках, залишаючи мокрі сліди на землі, що пахла свіжістю та смертю. Вона шепотіла його ім’я, згадуючи всі щасливі моменти, проведені разом – їхні зустрічі, розмови, мрії, їхнє кохання.

– Грицю. Грицю мій, соколе ясний, – шепотіла вона, її голос був зламаний горем, вона притискалася до землі, ніби намагаючись бути ближче до нього. – Чому все так сталося? Чому я маю терпіти такі страждання? Чому ти мене покинув? Хіба я цього заслуговувала?

Вона розповідала йому про все, що з нею сталося – про звинувачення, про осуд села, про зраду матері, про свій біль, про свою провину. Їй хотілося, щоб він її почув, щоб він знав, що вона ніколи, ніколи його не забуде.

– Я ніколи не зможу тебе забути, Грицю, – промовила вона крізь сльози, відчуваючи нестерпний біль у грудях. – Ти завжди будеш у моєму серці. Прости мене, прости за все. Прости…

Ніч огорнула кладовище густим, непроглядним покривалом темряви, що лягла на землю, мов важка чорна тканина. Лише місяць, високо в небі, схожий на бліде, байдуже око, та розсип холодних зірок, що тьмяно мерехтіли на чорному оксамиті неба, стежили з висоти за розпачем Марусі Чурай. Вона сиділа біля свіжої могили Гриця, що ще пахла сирою землею і свіжими квітами, принесеними людьми – маками, волошками, барвінком. Її маленьке тіло тремтіло від холоду, що проникав крізь тонкий одяг, і відчаю, що пронизував душу, мов гострий спис, не даючи дихнути. Сльози, гарячі і солоні, мов перлини, безперервно котилися по її щоках, змішуючись із чорною землею, що вкривала могилу її коханого.