ГЛАВА 9 СУБОТА

Після того як Іван пішов додому,Маруся відчула себе в пастці. З одного боку, вона втратила кохану людину, з іншого – на неї повісили ярлик отруйниці. Мати, не вірячи в невинність доньки, але піддавшись нашіптуванням сусідів, почала звинувачувати її в найжахливішому злочині.
Слова матері, як отруйні стріли, пронизували серце Марусі. Вона, яка завжди була для матері опорою і втіхою, раптом стала об'єктом її гніву і підозр. Кожне слово, кожен погляд матері нагадували їй про її вчинене зло, яке вона не так планувала. Маруся гірко плакала, відчуваючи себе самотньою і непотрібною.
Сльози котилися по її щоках, залишаючи мокрі сліди на вишитім рушнику, яким вона витирала обличчя. Вона думала про Гриця, про їхнє щасливе минуле, про те, як вони мріяли про спільне майбутнє. Тепер усе це здавалося таким далеким і недосяжним.
Мати, не в змозі стримати гнів, підняла руку і вдарила Марусю. Сильний удар відлунням відгукнувся в її душі, додавши ще більше болю до того, що вона вже відчувала. Маруся впала на підлогу, притиснувши коліна до грудей. Вона не плакала, а просто лежала, нерухомо, ніби камінь.
У той момент Маруся відчула себе абсолютно безпорадною. Вона була звинувачена у вбивстві, її коханий чоловік був мертвий, а мати, замість того щоб підтримати її, відвернулася. Здавалося, весь світ обрушився на її плечі, і вона не бачила жодного променя надії.
Маруся, відчуваючи себе розчавленою вагою неправдивих звинувачень та материнської жорстокості, вирішила втекти від усього цього. Вона знала одне місце, де могла знайти хоч якийсь спокій – могилу Гриця. Там, серед тихих сосен і шепоту вітру, вона могла б побути наодинці зі своїми думками, зі своїм горем.
Зібравшись з духом, Маруся вийшла з хати. Сонце вже сідало, забарвлюючи небо в багряні та фіолетові кольори. Вона рухалася повільно, немов уві сні, кожен крок давався їй з великими труднощами.
Нарешті вона дісталася до кладовища. Знайшовши могилу Гриця, Маруся опустилася на коліна і притулилася чолом до холодної землі. Сльози котилися по її щоках, залишаючи мокрі сліди на землі. Вона шепотіла його ім’я, згадуючи всі щасливі моменти, проведені разом.
"Грицю, мій любий, чому все так сталося? Чому я маю терпіти такі страждання? Хіба я цього заслуговувала?" – шепотіла вона, відчуваючи, як її серце розривається на шматки.
Вона розповідала йому про все, що з нею сталося, про звинувачення, про зраду матері. Їй хотілося, щоб він її почув, щоб він знав, що вона ніколи його не забуде.
"Я ніколи не зможу тебе забути, Грицю. Ти завжди будеш у моєму серці. Прости мене за все," – промовила вона, відчуваючи нестерпний біль.
Тінь дерева, що стояло над могилою, поглинула Марусю в свій темний обійм. Свіжа могила здавалася їй дзеркалом, в якому відбивалося спотворене обличчя коханого. Грицько посміхався, кликав її за собою. Здавалося, його очі сяяли неземним світлом, манячи в безодню спогадів.
Серце Марусі розривалося на шматки. Вона хотіла вірити, що це все лише сон, але голос розуму тонув у потоці емоцій. Здавалося, кожен шелест листя, кожен подих вітру – це шепіт Гриця. Вона не могла встояти перед цією спокусою, перед цією ілюзією щастя. Із останніх сил Маруся підвелася і рушила слідом за ним углиб лісу.
Ніч опустилася на ліс, як чорна хустка. Зорі, немов холодні очі, дивились на блукаючу Марусю. Вона була одна, оточена тишею, яку порушував лише стукіт власного серця. Здавалося, сам ліс намагався її заспокоїти, але його шепіт лише посилював її тривогу.
Грицько стояв перед нею, посміхаючись. Його образ був розмитий, як у тумані. Вона кинулася до нього, але він розчинився в повітрі. Маруся закричала від розпачу і впала на землю, пригорнувши до себе коліна. Сльози котилися по її обличчю, змішуючись із брудом. Вона більше не могла розрізнити, де реальність, а де вигадка.
Маруся продовжувала блукати лісом, кожен крок здався їй вічністю. Тінь дерев танцювала дивним вальсом, відкидаючи на землю химерні тіні. Вітер шепотів їй на вухо, і здавалося, що це голос Гриця, який кличе її далі.
Раптом, крізь густу поросль, вона побачила слабке світло. Це була стара, дерев'яна хатина, скрита серед високих трав. Дах її був прогнилий, вікна забиті дошками. Незважаючи на пізню годину і відчуття страху, що охопило Марусю, вона підійшла ближче.
Ключ, що висів на мотузці біля дверей, легко повернувся в замку. Всередині панувала повна темрява. Маруся обережно намацала стіну і знайшла завісу. Відтягнувши її, вона потрапила в невелику кімнату. Посеред кімнати стояв стіл, завалений старими книгами та паперами. Біля вікна стояв стілець, а на ньому лежав щоденник, обгорнутий пожовклим папером.
Серце Марусі завмерло. Вона розгорнула щоденник. Скрипучий голос Гриця ніби лунав у її вухах, коли вона читала його сповідь. Він писав про своє кохання до неї, про свої страхи і сумніви. Він зізнався, що боявся не виправдати її очікувань і тому віддалився. Він не хотів зраджувати Марусі з Лізою.
З кожним рядком, що Маруся читала, біль у її серці стихав. Вона нарешті зрозуміла, що Гриць кохав її так само сильно, як і вона його. А його смерть була трагічною випадковістю. Сльози котилися по її обличчю, але це були вже сльози полегшення і прийняття.
Маруся зачитувалася рядками щоденника, ніби шукаючи у них відповіді на всі свої запитання. Коли остання сторінка була перегорнута, вона відчула порожнечу. І хоча біль від втрати вже не був таким гострим, все ще залишалася якась недомовленість.
Встаючи з місця, Маруся помітила, що вікно хатини стало яскравішим. Здавалося, ніби сонце зазирнуло в кімнату, хоча на дворі панувала глибока ніч. Повернувшись до вікна, вона побачила його – Гриця. Він стояв на тому самому місці, де вона бачила його вперше, і кликав її за собою. Цього разу він махав рукою і вказував на високий пагорб, що виднічався за лісом.
Маруся не могла пояснити собі, що відбувається. Розум підказував їй, що це все нереально, але серце знову починало вірити. Здавалося, що Гриць кличе її не просто так, а до якогось вирішального моменту. Зібравши всю свою волю в кулак, вона вийшла з хатини і рушила слідом за ним.
Ліс став густішим, тіні довші, а тиша гнітючішою. Кожен крок давався Марусі все важче, але вона продовжувала йти вперед, ніби зачарована. Нарешті, вона вийшла на невелику галявину, посеред якої стояв той самий пагорб. З вершини відкривався чудовий вид на село і навколишні поля.
Коли Маруся піднялася на пагорб, Гриць стояв там, обернувшись до неї. Його обличчя сяяло якимось неземним світлом. Він простягнув до неї руки і тихо промовив: "Іди до мене, Марусю".
Серце Марусі завмирало від передчуття. Вона зробила крок назустріч Грицю, а він, ніби відчуваючи її наближення, відступив ще на крок. Дівчина рушила слідом, не відриваючи від нього погляду. Її кроки ставали все впевненішими, а відстань між ними все меншою.
Коли Маруся майже наздогнала Гриця, він раптом зник. На мить перед її очима спалахнуло яскраве світло, а потім все потонуло в темряві. Озирнувшись навколо, Маруся не побачила нікого. Вона була зовсім одна на вершині пагорба.
Відчуття нереальності того, що відбувається, почало наростати. Дівчина зробила крок вперед, потім ще один. І раптом відчула, що земля під ногами стає пухкою. Перелякано, вона спробувала відступити, але було вже пізно.
Край обриву був прихований густою травою. Маруся не помітила, як опинилася на самому краю. Останнє, що вона побачила, були зірки, що мерехтіли над її головою. Потім настала темрява.
Тіло Марусі лежало на дні яру, нерухоме і холодне. Місячне світло, пробиваючись крізь густе листя дерев, освітлювало її спокійне обличчя. Здавалося, що вона нарешті знайшла той спокій, який так довго шукала.
Над яром, на тлі нічного неба, з'явилася чорна точка. Вона повільно збільшувалася в розмірах, перетворюючись на великого ворона. Птах кружляв над тілом Марусі, видаючи хрипкі, каркаючі звуки. Його чорне пір'я блищало в місячному світлі, а гострі кігті здавалися готовими в будь-яку мить вчепитися в бездиханне тіло.
Ворон сидів на гілці старого дуба, що ріс на краю яру, і спостерігав за дівчиною. Його червоні очі, здавалося, світилися зсередини, наповнені якоюсь зловісною мудрістю. Кожен його рух, кожен звук, що виривався з його дзьоба, наповнював повітря атмосферою таємниці і смерті.
Здавалося, що ворон був не просто птахом, а якимось темним вісником, що прилетів забрати душу загиблої дівчини. Його присутність робила цю трагічну сцену ще більш похмурою і моторошною.
×××
Тіло Марусі спочивало на дні яру, а над ним кружляв чорний ворон, ніби сторож її вічного сну. Місячне світло, пробиваючись крізь густе листя дерев, освітлювало її спокійне обличчя. Здавалося, що вона нарешті знайшла той мир у собі, якого так довго шукала.
І в ту ж мить, як останнє тепло покинуло її тіло, над яром з'явилися дві тендітні фігури. Це були привиди Василини та Марини, найкращих подруг Марусі. Вони тихо спустилися до тіла своєї загиблої подруги і почали оплакувати її.
"Ой, Марусю, сестричко мила, чому ти так рано померла?" – шепотіла Василина, торкаючись холодних рук подруги.
Марина, схлипуючи, додала: "Надіюсь твоя душа отримає спокій"
Привиди сиділи біля тіла Марусі до самого ранку, співаючи сумні пісні. Їхні голоси, сповнені туги і відчаю, розносилися луною по лісу, навіваючи на все живе почуття печалі.
Так закінчилося трагічне життя Марусі, вона так і не дізналася що в ту ж ніч померла її противниця за кохання до Гриця - Ліза.
×××
Сонце сідало за обрій, залишаючи після себе полотно багряних і золотистих фарб. У корчмі, де панувала приглушена атмосфера та запах хмільного пива, сидів Іван Іскра. Його похмурий погляд був спрямований у порожнечу, а на обличчі відбивався відчай.
У горлі першіло, від пива голова кружляла, але думки не давали спокою. Вони клубочилися в його свідомості, мов дикий вітер, розкидаючи уламки спогадів та розпачу. Здавалося, кожен ковток гіркого напою лише глибше занурював його у вир сумнівів та докорів.
Раптом, з глибин пам’яті виринуло знайоме шепотіння, ніби хтось промовив його ім’я. Іван насторожився, прислухаючись до тиші. Здавалося, що голос належав бабі Мотрі, старій відьмі.
"Це все через неї, Іване," - прошепотів голос, наповнюючи кімнату холодом. - "Через Лізу. Це вона винувата в смерті Гриця і в усіх бідах Марусі Чурай."
Слова баби Мотрі прозвучали в його свідомості як грім серед ясного неба. Здавалося, що саме зараз він почув правду, яку не хотів бачити. Образ Лізи, поставав перед ним у новому, похмурому світлі. Він бачив її не такою, якою пам’ятав, а хитрою, злісною жінкою, яка руйнувала його життя.
Іван закрив очі, намагаючись відкинути ці думки, але вони настирливо лізли в голову, як змії в нору. Він знову і знову повторював собі слова баби Мотрі, шукаючи в них підтвердження своїм підозрам.
У той момент Іван відчував себе самотнім і покинутим усіма. Здавалося, що весь світ змовився проти нього, а доля приготувала йому лише страждання. Він не міг збагнути, як така молода дівчина могла приховувати таку підступність.
Іван провів руку по волоссю, намагаючись зібратися з думками. Але чим більше він намагався, тим глибше занурювався в омут відчаю. Він розумів, що повинен щось змінити, але не знав, з чого почати.
Тінь від корчми подовжилася, поглинувши Івана в темряву що наступала. Світло згасало, залишаючи лише тьмяні обриси довколишніх будинків. Чоловік вийшов на вулицю, хитаючись на п'яних ногах. Холодний вечірній вітер обвівав його обличчя, намагаючись прогнати п'янкий туман з голови, але марно.
Кожен крок давався Івану з великими труднощами. Ноги самі несли його вперед, немов маріонетку на нитках. У голові лунав дзвін, а перед очима танцювали різнокольорові плями. Здавалося, що земля рухається під ним, то піднімаючись, то опускаючись.
Він згадав слова баби Мотри, які лунали в його вухах, наче насмішку. Здавалося, що стара відьма плела навколо нього мережива темних чар, спокушаючи його на злочин. Іван відчував, як його розум мучиться, розривається на частини. З одного боку, він розумів, що не має права вірити в ці дивні історії, з іншого – його серце палало жагою помсти.
Коли Іван підійшов до своєї хати, темрява всередині здалася йому ще густішою. Він нащупав рукою стіну і повільно просувався вперед, намагаючись не впасти. У кімнаті було темно і холодно. Іван знайшов свічку і запалив її. Тінь від полум’я танцювала на стінах, створюючи химерні візерунки.
Погляд Івана зупинився на шаблі, що висіла на стіні. Це була його вірна шабля, символ честі і мужності молодого козака. Але зараз вона здавалася йому інструментом помсти. Серце Івана завмирало від огиди до самого себе, але він не міг нічого вдіяти. Його воля була паралізована темними силами, що захопили його розум.
З шаблею в руці Іван вийшов з хати і рушив у напрямку дому Лізи. Кожен крок давався йому все важче, але він йшов вперед, не озираючись. Здавалося, що його ноги самі несуть його до мети.
Коли він підійшов до хати Лізи, його серце завмерло. Він підняв шаблю і замахнувся. Але в останню мить щось його зупинило. Можливо, це був голос розуму, що пробирався крізь туман п’яних думок. Можливо, це була тінь сумніву, що промайнула в його душі.
Іван застиг на місці, не в змозі зрушити з ніг. Шабля, ще важка від недавнього наміру, випала з його рук і впала в траву з глухим дзенькотом. Серце молотило в грудях, як божевільний голуб. Він намагався зрозуміти, що тільки-но сталося, але його мозок відмовлявся працювати.
І раптом, з хати вийшла Ліза. Місячне світло осяяло її обличчя, на якому читався смуток і розпач. Вона рухалася повільно, немов уві сні, і її очі були спрямовані в одну точку. Дівчина вийшла на дорогу і попрямувала вперед.
Іван затамував подих. Він сховився в густих кущах, спостерігаючи за Лізою. Серце його стискалося від жалю і докорів. Він розумів, що зробив помилку, але вже було пізно щось змінити.
Ліза йшла все далі і далі, не озираючись. Здалеку було видно, як вона витирала сльози. Іван не міг більше спостерігати за її стражданнями. Він виліз з кущів і почав крастися за нею.
З кожним кроком його охоплювала все більша темрява. Здавалося, що якась зла сила затягує його в безодню. Розум його затуманився, а в душі запанувала порожнеча. Він вже не відчував нічого, крім жаги помсти.
Коли Ліза зупинилась, щоб перевести подих, Іван підкрався до неї ззаду. Серце його билося в горлі, але він не міг зупинитися. Він підняв шаблю і з усієї сили вдарив.
Ліза навіть не встигла закричати. Вона безвольно опустилася на землю, а з її рани хлинула кров. Іван стояв над нею, дивлячись на своє жахливе діло. Йому здавалося, що це не він здійснив цей злочин, а якась чужа сила, що захопила його тіло.
Він опустився на коліна біля тіла Лізи і закрив очі. Світ обертався перед ним, а в вухах лунав гул. Все злилося в один безладний кошмар.
Здавалося, що вічність минула, перш ніж Іван підвівся. Він стояв, як уві сні, і не міг збагнути, що сталося. Потім, як у тумані, він повернувся додому і ліг спати.
Іван лежав у своєму ліжку, тіло його було мокре від поту, а серце виривалося з грудей. Сни мучили його жахливими образами: він бачив мертву Лізу, що дивилася на нього з докором, а над нею кружляв чорний ворон.
Ранок зустрічав Івана похмурим небом і холодним вітром. Він вставав з ліжка, ніби уві сні, і з жахом згадував події минулої ночі. Світло дня не могло розвіяти темряву, що оселилася в його душі.
Тим часом, над місцем, де лежала мертва Ліза, кружляв великий чорний ворон. Він каркнув кілька разів, його голос лунав над полем як прокляття. Потім, махнувши крилами, він полетів далі, залишивши після себе лише тишу і холод.
Ліза померла тієї ж ночі, що і її противниця Маруся Чурай. Дві молоді дівчини, об’єднані ненавистю і ревнощами, знайшли вічний спокій в один і той же день. Їхні історії переплелися в один трагічний клубок, залишивши після себе слід болю і розпачу.
×××
Світанок ледве торкнувся верхів дерев, а біля хатини баби Мотри вже панував безумний карнавал. Стара відьма, зморщена та злий, як смола, скакала навколо вогнища, в якому догорали останні головешки. Її очі, що світилися нездоровим блиском, були спрямовані на два темні силуети, що лежали біля її ніг. Це були тіні Лізи та Марусі, двох молодих жінок, яких вона погубила в цю темну ніч.
Вітер розвівав її сиве волосся, створюючи навколо відьми ореол темряви. З її вуст виривалися шалені вигуки і прокляття, звернені до нічних зірок. Вона сміялася, як божевільна, пританцьовуючи навколо вогнища. Кожен її рух був сповнений злої сили, що виривалася з глибин її злого серця.
Раптом, з темряви з'явився чорний ворон. Він кружляв над головою відьми, каркаючи погрозливо. Його чорні очі, здавалося, бачили все, що відбувалося. Баба Мотря зупинилася і подивилася на птаха. Її погляд був сповнений ненависті та страху.
"Зникни!" - прошипіла вона, піднявши згорнуті руки до неба.
Ворон каркнув у відповідь і зник у темряві. Але його образ ще довго стояв перед очима відьми, нагадуючи про те, що навіть у її світі є сили, які вона не в змозі контролювати.
×××
Сонце котилося за обрій, залишаючи після себе полотно з багряних і золотистих барв. Мстислав, обвішаний росою, вийшов з комори, де порався з косою. Його міцні руки вже встигли натомитися від цілоденної роботи на полі. Повітря було прохолодне і напоєне ароматом свіжо скошеної трави.
Зайшовши до хати, побачив свою сестру Лізу, що сиділа біля вікна і гірко плакала. Вчора поховали Гриця, її коханого, і біль від втрати ще не вщух. Мстислав обережно погладив її по волоссю.
– Не плач, сестричко, – мовив він тихим голосом. – Гриць хоч і пішов, та пам'ять про нього завжди буде жити в наших серцях.
Ліза похитала головою, але сльози все одно котилися по її щоках. Мстислав знав, що загоїти цю рану буде нелегко, але він завжди буде поруч, щоб підтримати її.
Не встиг він заспокоїти сестру, як до хати зайшла пані Оксана, мати Марини. Її обличчя було бліде і сповнене тривоги.
– Мстиславе, – промовила вона тремтячим голосом, – Марини немає вдома вже цілу добу. Може, ти щось знаєш?
Серце Мстислава стиснулося. Він любив Марину, як рідну сестру, і думка про те, що з нею могло статися, наповнювала його жахом.
– Ні, пані Оксано, я нічого не знаю, – відповів він, хитаючи головою. – Але ми зараз підемо і шукатимемо її.
Вони вийшли з хати і рушили в напрямку лісу. Мстислав озирався навколо, намагаючись помітити хоч якийсь слід. Ліс стояв тихий і похмурий, тіні дерев лягали на землю довгими смугами. Вони обійшли все село, запитали у сусідів, але ніхто нічого не бачив.
Вже смеркалося, коли вони повернулися додому, втомлені і розчаровані. Мстислав ліг на копицю сіна у дворі і заснув, не помітивши, як його обличчя змочилося сльозами. Йому снилася Марина, яка кликала його на допомогу.
Прокинувся Мстислав від того, що хтось його трусив за плече. Це була мати Марини.
– Мстиславе, – прошепотіла вона, – я маю погане передчуття.
– Не хвилюйся, пані Оксано, – відповів він, намагаючись її заспокоїти. – Ми знайдемо Марину.
І вони знову вирушили на пошуки, сповнені рішучості і надії.