ГЛАВА 8 П'ЯТНИЦЯ

Сонце, немов розпечена мідна монета, висіло над селом. Повітря було нап'яте від спеки та скорботи. З хати Гриця Бобренка виносили домовину. Молоде життя обірвалося раптово, немов згасла свічка.
На чолі процесії йшли найближчі родичі та друзі покійного. Батько Гриця, сивий чоловік з простреленими очима, ледве тримався на ногах. Мати, сутула жінка з білим плащем, що закривав обличчя, гірко ридала. Її схлипування розносилися над селом, змішуючись зі стогонами вітру в кронах дерев.
Поряд з батьками йшов Іван Іскра, колись найкращий друг Гриця. Його обличчя було спотворене сумішшю горя і якоїсь дивної спокійності. Він ніби прийняв смерть товариша як неминучу долю. Поруч з ним, горблячись під вагою власного горя, ішла Ліза. Її очі, колись такі ясні і веселі, тепер були потьмарені сльозами. Вона незграбно витирала їх подолом сорочки, але сльози все одно котилися по її щоках, мов струмочки.
За ними, мов тіні, йшли Мстислав і Марина. Мстислав дивився на Лізу з болем і докором. Він не міг пробачити їй того, що вона зробила. А Марина, яка кохала Мстислава, йшла з опущеними очима, стискаючи в руках вишитий рушник. Вона не вимовляла ні слова, але в її погляді читалася глибока туга і розпач.
Село вийшло назустріч процесії. Жінки схлипували, чоловіки хитали головами. Діти, не розуміючи до кінця, що відбувається, трималися за руки своїх батьків. Всі вони сумували за молодим козаком, який загинув у розквіті сил.
Похоронна процесія повільно рухалася до кладовища, залишаючи за собою смуток і тишу. Сонце почало сідати, забарвлюючи небо в багряні тони. Здавалося, сама природа сумувала разом з людьми.
Сонце, вже високо висіло над горизонтом, заливало кладовище похмурим сяйвом. Тиша, порушена лише схлипуваннями рідних та друзів, огортала присутніх. Могила, свіжоскопана і неприродно чорна на тлі зеленої трави, чекала на свого постояльця. Домовину з тілом Гриця обережно опустили вглиб землі, супроводжуючи цю дію хриплими співами.
Жінки, одягнені в чорне, кидали жмені землі на кришку труни, мовчки прощаючись із молодим життям, що обірвалося надто рано. Чоловіки стояли похмуро, опустивши голови. Іван Іскра, немов заворожений, дивився на могилу, намагаючись знайти в собі сили пережити цю втрату.
Раптом, з-за кущів вибігла постать. Це була Маруся Чурай. Її очі, сповнені відчаю і розпачу, були спрямовані на домовину. Вона кинулася вперед, не зважаючи на погляди оточуючих. Її плач, гострий і пронизливий, розрізав тишу, що панувала над кладовищем.
– Грицю, Грицю мій! – кричала вона, б'ючись об землю. – Пробач мені! Я не хотіла цього!
Люди відступили, з подивом та огидою дивлячись на неї. Її слова підтверджували найгірші підозри. Всі розуміли, що саме вона стала причиною смерті Гриця. Ревнощі до Лізи, бажання володіти коханим будь-якою ціною – все це призвело до трагічної розв’язки.
– Геть від нього, отруйнице! – пролунав голос однієї з жінок. – Ти занапастила його!
– Так, так! – підхопили інші. – Геть звідси!
Маруся, не зважаючи на крики і погрози, продовжувала битися об землю, благаючи про прощення. Її плач змішався з гнівом і ненавистю оточуючих. Вона стала вигнанцем, від якого всі відвернулися.
Мстислав, спостерігаючи за цією сценою, відчував змішані почуття. З одного боку, він співчував Марусі, адже розумів, як важко їй жити з тягарем вини. З іншого боку, він не міг пробачити їй того, що вона зробила.
Поховавши Гриця, люди розійшлися по домівках, несучи в серці смуток і гнів. Історія кохання, що перетворилася на трагедію, залишила глибокий слід у їхніх душах. А Маруся Чурай залишилася на самоті, проклята всіма і сама собою.
×××
Ніч огорнула кладовище густим покривалом темряви. Лише місяць, схожий на блідий очей, стежив за розпачем Марусі Чурай. Вона сиділа біля свіжої могили, її тіло тремтіло від холоду і відчаю. Сльози, як перлини, котилися по її щоках, змішуючись із землею, що вкривала могилу.
Вона згадувала їхню першу зустріч, їхні спільні мрії, їхнє кохання. Тепер все це здавалося таким далеким і недосяжним. Гриць був для неї всім світом, а тепер його не було. Вона відчувала себе самотньою, як ніколи раніше.
Вітер гойдав гілки дерев, шепочучи сумні мелодії. Здавалося, сама природа співчувала її горю. Маруся підняла голову до неба, шукаючи в нічній темряві хоч крихти розради. Але небо залишалось байдужим до її благань.
Вона згадувала, як вони з Грицем гуляли лісом, збирали квіти, мріяли про майбутнє. А тепер вона одна, серед холодних могил. Її серце було розбите на тисячі уламків, і вона не знала, як склеїти їх знову.
Маруся почала повторювати його ім'я, шепочучи його так тихо, що здавалося, тільки вітер міг почути. Її голос тремтів від болю, а слова, вимовлені крізь сльози, були сповнені відчаю.
"Грицю, Грицю мій," – шепотіла вона, "чому ти мене покинув? Хто тепер мене пожаліє?"
Вона відчула, як щось холодне торкнулося її руки. Це була травинка, що росла на могилі. Вона стиснула її в долоні, ніби шукаючи в ній якусь втіху. Але марно.
Ранок зустрічав Марусю сльозами роси. Сонце, що піднімалося над горизонтом, освітило її бліде, втомлене обличчя. Вона все ще сиділа біля могили, немов прикована до неї невидимими кайданами.
Її одяг був весь у землі, волосся розпатлане, а очі почервоніли від плачу. Вона виглядала жалюгідно, але в той же час була такою сильною в своїй скорботі.
Маруся усвідомлювала, що їй потрібно піднятися і рухатися далі. Але як жити далі без Гриця? Як забути про все те, що було між ними? Вона не знала відповідей на ці питання.
І в той же час, вона відчувала, що не має права на відчай. Вона повинна жити далі, хоча б заради його пам'яті.
Сонце ледь починало підніматися над горизонтом, заливаючи кладовище блідим світлом. Роса, як сльози, блищала на траві, відбиваючи промені світила. На тлі цього сумного пейзажу, немов висічена з білого мармуру, сиділа Маруся. Її обличчя, спотворене горем, було блідим, як віск. Очі, колись ясні і веселі, тепер були похмурими і порожніми.
Раптом, з-за кущів вийшла постать. Це був Іван Іскра, колись найкращий друг Гриця. Його очі були затуманені вином, але він відразу помітив Марусю. Серце його стиснулося від жалю. Він підійшов до неї і обережно поклав руку на плече.
– Маруся, – прошепотів він хрипким голосом, – що ти тут робиш?
Вона не відповіла, лише похитала головою. Іван зрозумів все без слів. Він ніжно підняв її на руки і поніс додому. Маруся, як бездушна лялька, дозволила йому нести себе.
Дорога додому здалася Івану нескінченною. Він ніс на руках свою кохану, відчуваючи всю її безпорадність і відчай. Серце його розривалося на шматки від жалю. Він розумів, що ніколи не зможе замінити Гриця в її серці, але хотів бути поруч, щоб підтримати її в цю важку хвилину.
Коли вони підійшли до хати Маруси, Іван обережно поклав її на ліжко. Вона лежала, нерухомо дивлячись у стелю. Іван приніс їй води і допоміг напитися. Потім він сів поруч і просто мовчав, тримаючи її за руку.
Маруся почала плакати, тихо і гірко. Сльози котилися по її щоках, мов струмочки. Іван гладив її по волоссю, намагаючись заспокоїти. Він розумів, що зараз слова будуть зайвими. Головне – бути поруч і просто слухати.
Іван відчував, як її тіло тремтить від холоду і відчаю. Він обійняв її міцніше і пригорнув до себе. В цю мить він зрозумів, що ніколи не відпустить її. Він буде завжди поруч, щоб підтримати її, щоб зігріти її своєю любов'ю.
Так вони просиділи кілька годин після світанку. Іван не спав ні хвилини, боявся пропустити той момент, коли Марусі стане гірше. А вона плакала, виливаючи на нього весь свій біль і відчай.
Коли нарешті наближався обід, Іван залишив кохану на опіку її матері. Маруся заснула. Іван обережно встав і вийшов з хати. Він стояв на порозі і дивився на схід. Сонце піднімалося над горизонтом, несячи з собою новий день. Але для Івана і Марусі нічого не змінилося. Їхнє життя було назавжди змінено трагедією.
×××
Світанок ледь торкнувся землі, коли Ліза вже була на ногах. Її очі були набрякли від плачу, а серце стискалося від болю. Сьогодні прощалися з Грицем, її Грицем. Сьогодні вона мала попрощатися з коханням свого життя. Вона не могла повірити, що його більше немає.
Ліза допомагала батькам Гриця готуватися до похорону. Її руки тремтіли, коли вона розкладала рушники на домовину. Вона намагалася бути сильною, але сльози все одно котилися по її щоках. Вона не могла збагнути, як таке могло статися. Вчора вони сміялися, планували майбутнє, а сьогодні його вже не було.
Коли процесія рушила до цвинтаря, Ліза йшла поряд з батьками Гриця. Поруч крокував Іван Іскра, кидаючи на неї косі погляди. Він бачив, як вона страждає, і йому було її шкода. Але водночас він не міг пробачити їй того, що вона зробила.
На кладовищі панувала тиша, порушувана лише плачем рідних і друзів покійного. Ліза стояла біля відкритої могили і дивилася на домовину. Її серце розривалося від болю. Вона хотіла кричати, просити, щоб все повернулося назад. Але вона нічого не могла зробити.
Раптом, з-за кущів вибігла Маруся. Вона кинулася до могили і почала кричати. Ліза не могла на це дивитися. Вона відчула, як її нудить. Їй здавалося, що зараз вона просто впаде і більше не підніметься.
Ліза тихо вислизнула з натовпу і пішла геть. Вона не могла більше перебувати там. Їй було соромно за те, що вона зробила, але водночас їй було так боляче, що вона просто не могла більше терпіти.
Ліза йшла по безлюдній дорозі, не помічаючи нічого навколо. Вона думала про Гриця, про їхнє кохання, про те, як все могло б бути інакше. Її ноги несли її вперед, немов самі по собі. Вона не знала, куди йде, просто хотіла бути одна.
Коли Ліза нарешті зупинилася, вона опинилася біля старого дуба. Сівши під ним, вона опустила голову на коліна і розплакалась. Сльози котилися по її обличчю, змиваючи грим і залишаючи на шкірі білі сліди. Вона плакала довго і гірко, поки не відчула, що в її душі залишилася лише порожнеча.
Ліза згадала про бабку Мотрю, ту таємничу жінку, яка навчила її привороту. Може, саме вона знає щось більше про смерть Гриця? Адже баба Мотря не була просто знахаркою, вона була відьмою, і в її силах було багато чого.
Зібравши всю свою волю в кулак, Ліза вирушила до хатинки бабки Мотри. Шлях здався їй нескінченним. Серце стукало в грудях, як божевільний голуб. Коли вона наважилася постукати у двері, її зустріла та сама, спокійна усмішка старої відьми.
"О, це ти", - промовила баба Мотря, поглядаючи на Лізу з-під насуплених брів. "Щось трапилося?"
Ліза не стала ходити навколо та відразу задала питання, яке її мучило: "Бабко, ви знаєте, хто отруїв Гриця?"
Стара відьма помовчавши, відповіла: "А ти що думаєш, дівчинко? Ти ж сама знаєш, що в цьому світі все повертається бумерангом. Ти хотіла мати те, що не належить тобі, і ось результат".
Слова бабки Мотри прозвучали як грім серед ясного неба. Ліза зрозуміла, що вона мала на увазі. Вона сама викликала цю трагедію, своїми бажаннями і вчинками.
"Але ж я не хотіла, щоб він помер", - прошепотіла Ліза, сльози котилися по її щоках.
"Хотіла, хотіла", - повторила баба Мотря. "Ти хотіла забрати його в Марусі, а тепер плачеш. Так не буває, дівчинко."
Ліза відчула, як у неї відбирають останні сили. Вона зрозуміла, що вона сама винна у всьому, що сталося. І хоч як би їй хотілося вірити в інше, правда була жорстокою.
"Що мені робити?" - запитала вона, голос її був ледь чутний.
"Жити далі", - відповіла баба Мотря. "Це все, що ти можеш зробити. Покаятися в своїх гріхах і почати нове життя".
Ліза вийшла з хатинки бабки Мотри, відчуваючи себе порожньою всередині. Вона зрозуміла, що їй належить довгий шлях до вибачення і спокою. Але вона була готова до цього, адже іншого виходу у неї не було.
×××
Марина, серце якої тремтіло від хвилювання та прихованих почуттів до Мстислава, не могла більше стримувати своєї цікавості. Вона стежила за кожним кроком Лізи, аж поки та не вийшла з  хатинки баби Мотрі. Це стало останньою краплею. Набравшись невідомо звідки хоробрості, Марина різко відчинила скрипучі двері і ввірвалася всередину.
Похмура хатина, наповнена дивним запахом трав та старовини, зустріла її прохолодою. У глибині кімнати, біля миготливого вогню, сиділа баба Мотря. Її очі, схожі на дві темні безодні, спокійно спостерігали за несподіваною гостею.
Не вагаючись, Марина кинулася до старої відьми з докорами та звинуваченнями. Її голос тремтів від напруги, але вона намагалася звучати впевнено.
– Ти справжня відьма! – кричала вона, розмахуючи руками. – Ти обианула мою подругу, Марусю! Ти причина смерті Гриця...
Баба Мотря спокійно слухала її тираду, а потім, усміхнувшись крізь зморшки, промовила хрипливим голосом:
– Дівчинко, не лізь туди, куди тебе не кличуть. Пам'ятаєш, що сталося з Василиною? Вона сунула свого носа куди не треба, і ось результат.
Марина відмахнулася від попередження.
– Я тебе не боюся! – випалила вона. – Ти не зможеш мене налякати своїми казочками!
Не встигла вона договорити, як раптом відчула, що її тіло ніби вкопали в землю. Кожна м'яз, кожна кістка відмовилися їй служити. Вона спробувала поворухнути пальцем, але навіть це виявилося не під силу. З жахом спостерігала, як її тіло поступово втрачало чутливість.
Очі баби Мотрі сяяли злим блиском. Повільно вона підвелася з крісла і підійшла до паралізованої Марини.
– Ти сама накликала на себе біду, дівчинко, – прошепотіла відьма, нахиляючись над нею. – Запам'ятай мій урок.
І з цими словами, баба Мотря повернулася до вогню, залишаючи Марину безпорадно лежати на підлозі.
Баба Мотря, постать, вбрана в темряву століть, нависла над безпорадною Мариною. Її очі, дві безодні, що поглинали світло, наповнилися зловісним задоволенням. Руки, що висіли вздовж тіла, немов гілки старого дуба, поволі піднялися до обличчя дівчини.
Марина, немов муха, ув’язнена в смолі, відчувала, як життя поволі витікає з неї. Кожна клітинка тіла напружувалася в останній, марній спробі протистояти неминучому. Серце колотилося в грудях, намагаючись вдихнути в себе хоч краплю повітря, але дихання ставало все важчим.
Повільно, немов кінь, що веде плуг по мерзлій землі, баба Мотря почала вимовляти слова, що звучали немов заклинання. Її голос, хрипкий і глухий, нагадував шепіт вітру серед голих гілок. З кожним словом тінь, що лежала на Марині, ставала густішою, холоднішою.
Раптом, кімната наповнилась дивним світлом, зеленим і мерехтливим, наче вогні Пекла. Світло це пронизувало тіло Марини, викликаючи нестерпний біль. Вона закричала, але звук застряг у горлі, перетворившись на хрипкий стогін.
Коли світло зникло, в кімнаті запанувала мертва тиша. Тільки дихання баби Мотрі, спокійне і рівне, порушувало цю тишу. Вона подивилася на Марину, впевнена, що її справа зроблена. Але дівчина, хоч і була бліда як крейда, все ще дихала.
Зненацька, очі Марини широко розкрилися. В них був не страх, а гнів. З останніх сил вона вимовила ім’я Мстислава. Голова Марини безвольно впала на груди. Її життя згасло, як свічка на вітрі.
Очі Баби Мотри сяяли злим блиском, подібним до відблисків вогню в пічці, коли в ній розпалюється полум’я. Зморщені губи скривилися в злісній усмішці, оголюючи пожовклі, гострі, як кігті, зуби. Вона почувалася всемогутньою, як богиня смерті, що керує долями людей. Кожне нове життя, яке вона забирала, було для неї черговою перемогою над світом, черговим доказом її влади.
Стара відьма сиділа на порозі своєї хижі, закинувши голову догори і з насолодою вдихаючи нічне повітря, просочене запахом гнилі та розпаду. Вітер розвівав її сиве волосся, роблячи її схожою на міфічну фурію. Вона бачила перед собою своїх жертв: Василина, Гриць, Марина, і тепер черга мала дістатися Мстиславу, Лізі та Марусі Чурай.
Зло, яке вона творила, було її паливом, її життєвою силою. Вона відчувала, як воно пульсує в її жилах, як розливається по всьому тілу, наповнюючи його темною енергією. З кожним новим злом вона ставала все сильнішою, все могутнішою.
Баба Мотря уявляла, як Мстислав і Ліза будуть благати її про пощаду, як їхні очі будуть наповнені жахом і відчаєм. Але вона не збиралася їх слухати. Її серце було кам'яним, а душа сповнена ненависті. Вона вирішила, що вони зазнають тієї ж долі, що й їхні батьки.
А Маруся Чурай... Її талант був для старої відьми нестерпним. Вона заздрила її молоді, її красоті, її чистому коханню. Тому Маруся також мала померти. І не просто померти, а зазнати мук і страждань.
Баба Мотря піднялася з порога і увійшла до хати. Вона запалила свічку, і її тінь почала танцювати на стінах, нагадуючи страшних чудовиськ. Стара відьма витягла зі скрині старий, потертий шкіряний зошит. Це був її щоденник, в якому вона описувала всі свої злочини. Вона провела пальцем по сторінках, зупинившись на порожній сторінці. Повільно, з насолодою, вона почала писати нові імена в цей список смерті.
І коли вона закінчила, вона подивилася на свічку, що тремтіла на столі, і посміхнулася. Її очі світилися злим передчуттям. Нова ніч обіцяла бути довгою і кривавою.
Баба Мотря, постать, що навіювала жах і повагу одночасно, стояла над бездиханним тілом Марини. Її зморшкувате обличчя, освітлене мерехтливим світлом свічки, нагадувало викривлену маску злоби. Вона вимовила слова, що звучали як шепіт змії, і жестами, що нагадували дивні танці, почала виконувати стародавній ритуал.
Її костилясті пальці торкнулися холодного чола Марини, а потім поволі почали водити по повітрю, ніби малюючи невидимі кола. З кожним рухом, з кожним промовивленим словом, темрява в хаті густішала, а повітря наповнювалось відчуттям наближення чогось потойбічного.
У той же час, у душі Івана Іскри починалися дивні зміни. Спочатку це було легке занепокоєння, яке поступово переросло в параноїдальну підозру. Він почав бачити у всьому підступ і зраду. Образ Лізи поступово перетворювався на огидний карикатурний образ.
Здавалося, що кожне її слово, кожен її погляд містили в собі прихований зміст, який мав на меті його знищити. Реальність розмивалась, а на її місці з'являлися жахливі бачення, в яких Ліза поставала як його найлютіший ворог.
Розум Івана був отруєний навіюваннями баби Мотри, як чиста вода отруюється смертельною отрутою. Він більше не міг відрізнити правду від брехні, реальність від вигадки. Все його буття було підпорядковане одній меті – знищити Лізу, ту, яка виновата в смерті Гриця та бідах Марусі.
×××.
Над хатою Баби Мотрі кружляв ворон. Не простий ворон, а містична істота, в очах якої світилося зловісне пророцтво. Його чорне пір’я сяяло в місячному світлі, немов панцир, а крила розкидалися настільки широко, що затінювали собою весь двір. Птаха обвівав холодний вітер, немов він був сам вістником смерті. Крик його був хриплим і протяжним, нагадуючи стогін душі, що застрягла між світами.
Зненацька ворон змахнув крилами і полетів у напрямку села. Його тінь ковзала по землі, навіваючи на мешканців тривогу. Птах кружляв над хатою Мстислава та Лізи, десь глибоко в душі молоді зародилося почуття небезпеки. Ворон каркав, ніби вимовляючи їхні імена, а потім, не затримуючись надовго, полетів далі.
Наступною зупинкою ворона стала хата Марусі Чурай. Вона, відчуваючи на собі погляд птаха, здригнулася. Її серце завмерло в очікуванні чогось страшного. Ворон кружляв над її хатою, ніби вибираючи найкращий момент для удару.
І, нарешті, птах полетів до хати Івана Іскри. Хоробрий козак, почувши каркання ворона, вийшов на поріг. Він дивився на птаха з недовірою і злегка посміхався. Але в глибині душі він розумів, що ця зустріч не випадкова. Ворон кружляв над козаком, ніби викликаючи його на бій.
І тоді сталось несподіване. Ворон раптом злетів високо в небо і зник у темряві ночі. Але його образ ще довго стояв перед очима мешканців села, нагадуючи про небезпеку, що нависла над ними.
Ніч огорнула землю чорним покривалом, а річка Ворскла, немов змія, вилася серед темних лісів. Її води, спокійні вдень, тепер хвилювалися, переливаючись сріблом під місячним сяйвом. Саме в цю годину, коли світло і тінь переплітались у дивний танець, з глибин річки піднімалися русалки.
Вони були прекрасні і страшні водночас. Їхнє довге, розпущене волосся, мокре від води, спадало на плечі, огортаючи тіла, як морські водорості. Очі, колись такі ясні і бездонні, тепер світилися тьмяним, зеленим вогнем. Губи, вимальовані ніжною усмішкою, приховували заздрість і ненависть до людського роду.
Русалки випливали з води одна за одною, їхні голоси зливались у мелодійну, але водночас сумну пісню. Вона була сповнена туги за втраченим коханням, за життям, яке обірвалось надто рано. Але в цій пісні чулися й інші ноти – передчуття біди, тривоги і смерті.
Вони танцювали на поверхні води, їхні тіла вигинались у граціозних рухах, але в кожному русі відчувалась якась дика, нестримна сила. Здавалося, що вони готуються до чогось страшного, до якогось великого лиха.
І раптом, ніби за сигналом, всі русалки замовкли. Їхні очі спрямувались у бік села, де стояли хати Мстислава, Лізи, Марусі Чурай та Івана Іскри. У їхніх поглядах читалася злорадісна посмішка. Вони знали, що незабаром ці жертви будуть їхніми. І тоді розпочнеться справжнє свято смерті, яке триватиме до самого світанку.
А річка Ворскла, ніби жива істота, відгукувалась на їхній таємний ритуал. Її води вирували все сильніше, нагадуючи про небезпеку, що нависла над селом. І здавалося, що саме річка була їхнім спільником у цій страшній грі.
×××
Мстислав сидів у хаті, обличчям до темного вікна. Хлопець відчував себе порожнім, ніби з нього викачали всю життєву силу. Його радісні мрії, які він плекав протягом довгих років, розбилися об жорстоку реальність. Він колись давно уявляв, як після смерті Гриця Маруся нарешті зверне на нього увагу, як вони будуть разом, щасливі та кохані. Але тепер, коли його суперник був поза грою, Мстислав раптом зрозумів, що нічого не змінилося. Серце Марусі належало іншому, і він був для неї лише тіньою, нездатною зігріти її душу.
Йому було важко спостерігати за її горем. Він уявляв, як вона сидить біля вікна, занурена у свої думки, як її очі наповнюються сльозами, як вона шепоче ім'я Гриця. Це викликало в його душі суперечливі почуття: з одного боку, він співчував їй, а з іншого – відчував пекучу заздрість. Чому саме вона мала право на таке глибоке почуття, а він мусив терпіти муки нерозділеного кохання?
Мстислав усвідомлював, що його почуття були егоїстичними і безглуздими. Але що він міг вдіяти? Кохання – це не те, що можна просто так вимкнути чи ввімкнути за бажанням. Воно панувало над ним, як буря, руйнуючи все на своєму шляху.
Він хотів би зникнути, розчинитися в повітрі, щоб більше не відчувати цього болю. Але водночас він не міг уявити свого життя без Марусі. Вона стала його одержимістю, його мукою і його радістю одночасно.