ГЛАВА 8 П'ЯТНИЦЯ

Сонце, немов розпечена мідна монета, висіло високо над селом, нещадно палячи землю та душі людей. Повітря було важке, нап'яте від спеки, що тиснула додолу, та глибокої, спільної скорботи, що оповила кожну хату, кожен куток. З хати Гриця Бобренка, де ще вранці прощалися з померлим, виносили домовину – просту, дерев'яну, збиту на швидку руку. Молоде життя, що тільки-но мало розквітнути, обірвалося раптово, несподівано, немов згасла свічка від різкого подиху вітру.

На чолі скорботної процесії, що поволі рухалася від хати, йшли найближчі родичі та друзі покійного, несучи домовину на плечах. Батько Гриця, сивий чоловік з обличчям, спотвореним невимовним горем, з очима, що здавалися простреленими болем, ледве тримався на ногах, підтримуваний сусідами. Мати, сутула, зігнута під вагою своєї біди жінка, йшла слідом, її обличчя було закрите білим плащем-наміткою, що був обов’язковим елементом жалобного вбрання. Її гіркі, надривні схлипування розносилися над селом, змішуючись зі стогонами вітру в кронах дерев, що супроводжували цей сумний похід.

Поряд з батьками, з опущеною головою, йшов Іван Іскра, колись найкращий друг Гриця, побратим. Його обличчя, змарніле від безсонної ночі та пережитого, було спотворене сумішшю глибокого горя за втраченим товаришем та якоїсь дивної, внутрішньої спокійності, мов він прийняв смерть товариша як неминучу долю, як розплату за щось. Поруч з ним, горблячись під вагою власного горя, змучена плачем та переживаннями, ішла Ліза. Її очі, колись такі ясні і веселі, сповнені життя та дівочих мрій, тепер були потьмарені сльозами, що не висихали. Вона незграбно, раз у раз, витирала їх подолом своєї темної спідниці або краєм хустки, але сльози все одно безперервно котилися по її щоках, залишаючи мокрі доріжки, мов струмочки на висохлій землі.

За ними, трохи віддалік, мов тіні, що слідують за живими, йшли Мстислав і Марина. Мстислав дивився на Лізу, на її горе, на її змарніле обличчя, з болем у серці та докором у душі. Він знав про її приворот, про її спробу маніпулювати Грицем, про її зізнання. І не міг, не міг пробачити їй цього. Навіть зараз, серед загального горя. А Марина, яка кохала Мстислава своєю тихою, відданою любов'ю, йшла поруч, з опущеними очима, стискаючи в руках вишитий рушник, який несли на похорон. Вона не вимовляла ні слова, але в її погляді, спрямованому вниз, читалася глибока туга, біль за втраченим життям Гриця та розпач від усвідомлення, наскільки складною та жорстокою може бути доля.

Село, ніби одне ціле, вийшло назустріч процесії, що рухалася центральною вулицею. Жінки, стоячи на порогах своїх хат або біля тинів, схлипували, ховаючи обличчя в хустки. Чоловіки, знявши шапки, стояли похмуро, хитали головами, висловлюючи співчуття. Діти, не розуміючи до кінця, що відбувається, чому дорослі такі сумні, трималися за руки своїх батьків, з цікавістю та страхом дивлячись на домовину. Всі вони сумували за молодим козаком, який загинув так раптово, в розквіті сил, залишаючи по собі лише біль та нерозкриту таємницю своєї смерті.

Похоронна процесія поволі рухалася до кладовища, що стояло на пагорбі за селом, залишаючи за собою смуток, тишу та важке передчуття. Сонце почало сідати за обрій, забарвлюючи небо в багряні та фіолетові тони, ніби сама природа сумувала разом з людьми, прощаючись з ще одним життям.

Коли процесія нарешті дісталася до старого сільського кладовища, обнесеного дерев'яним парканом, сонце вже високо висіло над горизонтом, заливаючи це місце вічного спокою похмурим, вечірнім сяйвом. Тиша, що панувала тут, була гнітючою, порушена лише тихим схлипуваннями рідних та друзів, що огортали присутніх. Могила, свіжоскопана і неприродно чорна на тлі зеленої трави, чекала на свого постояльця. Домовину з тілом Гриця обережно опустили вглиб землі, супроводжуючи цю останню дію хриплими співами священика та словами молитви.

Жінки, одягнені в чорне, стояли біля могили, ховаючи обличчя в хустки, і, за давнім звичаєм, кидали жмені землі на кришку труни, мовчки прощаючись із молодим життям, що обірвалося надто рано. Чоловіки стояли похмуро, опустивши голови, віддаючи останню шану товаришеві. Іван Іскра, мов заворожений, дивився на могилу, намагаючись знайти в собі сили пережити цю втрату, втрату друга, з яким у нього були такі складні стосунки.

Раптом, коли земля почала засипати домовину, з-за кущів, що росли біля паркану кладовища, вибігла постать. Це була Маруся Чурай. Її волосся було розпатлане, одяг зім’ятий, а на обличчі застиг вираз невимовного відчаю і розпачу. Її очі, червоні від плачу, були спрямовані на могилу, на яку насипали землю. Вона кинулася вперед, не зважаючи на погляди оточуючих, на їхнє здивування, їхнє осудження. Її плач, гострий і пронизливий, розрізав тишу, що панувала над кладовищем, мов лезо ножа.

– Грицю! Грицю мій! – кричала вона, падаючи на коліна біля могили, б'ючись об землю, об свіжу, чорну землю. – Прости мене! Я не хотіла цього! Це все через мене!

Люди відступили від могили, з подивом, шоком та огидою дивлячись на неї. Її слова, її поведінка, її відчайдушний плач – все це, здавалося, підтверджувало найгірші підозри, що вже облетіли село. Всі, хто чув, хто бачив, розуміли – саме вона, Маруся Чурай, стала причиною смерті Гриця. Її ревнощі до Лізи, її бажання володіти коханим за будь-яку ціну – все це призвело до такої жахливої, трагічної розв’язки.

– Геть від нього, отруйнице! — пролунав гнівний, різкий голос однієї з жінок, що стояли поруч, її обличчя було спотворене люттю. – Ти занапастила його! Згубила!

– Так, так! – підхопили інші голоси, наростаючи, мов гнівна хвиля. – Геть звідси! Не оскверняй його могилу! Відьма!

Маруся, не зважаючи на крики, погрози, на гнів та ненависть оточуючих, продовжувала битися об землю, плачучи, благаючи про прощення у Гриця, у Бога, у тих, хто її звинувачував. Її плач, сповнений болю, вини та відчаю, змішався з гнівом і ненавистю оточуючих, які бачили в ній вбивцю. Вона стала вигнанцем, від якої всі відвернулися, на яку показали пальцем. Самотня, серед могил, проклята живими.