ГЛАВА 7 ЧЕТВЕР

Сонце ледь визирало із-за обрію, коли Іван Іскра, з серцем, стиснутим від тривоги, ступив на поріг хати Марусі. Його обличчя було бліде, а очі наповнені страхом і невірою. Роса ще блищала на траві, а свіже ранкове повітря пахло квітами та свіжо скошеним сіном. Тільки спів пташок порушував тишу ранкового села. Одягнений у вишиту сорочку та широкі шаровари, Іван більше нагадував козака, ніж просто сільського парубка.

– Маруся, – прошепотів він, ледве стримуючи тремтіння голосу. Його голос звучав хрипко, немов у загартованого козака. – Гриць... він дуже хворий. Його отруїли.

Маруся, яка саме виносила глечик з молоком, завмерла на порозі. Молоко хлюпнуло, залишивши білу пляму на її вишитій сорочці. Вона відчула, як земля пішла з-під ніг. Обличчя її поблідло, а очі широко розкрилися від здивування та жаху.

– Що? – вимовила вона глухим голосом, не вірячи своїм вухам. Її голос був хрипким і переривчастим, немов вона щойно прокинулася. – Як таке могло статися?

Іван, не піднімаючи погляду, продовжив:

– Кажуть, що ти могла бути причетна до цього. Що ти хотіла позбутися його через ревність до Лізи.  Чи ти хотіла отруїти саме Лізу?

Ці слова пролунали в тиші ранкового ранку, наче грім серед ясного неба. Маруся відчула, як її охоплює гнів і безсилля. Вона не могла повірити в те, що хтось міг так підло звинуватити її. Вона опустила погляд на свої руки, які тремтіли від обурення. Нігті впиналися в долоні, залишаючи на них білі сліди.

– Це брехня! – викрикнула вона, її голос тремтів від обурення. – Я ніколи б не зробила такого! Ні Грицю, ні Лізі!

Іван підняв на неї погляд. В його очах читалася сум'яття і біль. Він хотів вірити їй, але чутки, що розповсюджувалися селом, засіли глибоко в його душі.

– Я не хочу вірити в це, Маруся, – промовив він тихо. Його голос був сповнений сумніву. – Але факти говорять самі за себе. Оксана, здається, чула, як ви з Грицем розмовляли. Вона стверджує, що ти говорила про отруту.

Маруся стиснула кулаки. Вона знала, що Оксана завжди її не любила. Іван, бачачи розпач в очах Марусі, зрозумів, що вона переживає не менше за нього. Його серце розривалося від болю, адже він не хотів вірити в те, що кохана здатна на такий вчинок. Але факти були фактами, і їх ігнорувати було неможливо.

– Маруся, – промовив він м’якше, намагаючись заспокоїти її, – я розумію, тобі зараз важко. Але скажи мені правду, як би там не було. Хтось хоче тебе підставити, і я хочу допомогти тобі розібратися в цій ситуації. Пам’ятай, я завжди буду на твоєму боці.

Маруся подивилася на Івана вдячними очима. Вона відчула, що не одна в цьому світі, що в неї є хоч би одна людина, яка вірить в її невинність. Вона розповіла йому все, що пам’ятала про свою розмову з Грицем. Про те, як вони сперечалися, про її заздрість до Лізи, але про отруту – ні слова.

– Я ніколи не хотіла нікого отруїти, – повторила вона знову. – Це все брехня! 

Іван слухав її уважно, намагаючись розібратися в цьому клубку інтриг. Він розумів, що в селі завжди знайдуться люди, які готові на будь-яку підлість, аби досягти своїх цілей.

– Не хвилюйся, Маруся, – сказав він, обійнявши її. – Ми обов’язково з’ясуємо, хто стоїть за цим. Я не дам тебе в образу.

Маруся, відчуваючи гостру потребу довести свою невинність, вирішила піти до Гриця. Вона хотіла розповісти йому все і попросити пробачення за непорозуміння. Іван, бажаючи підтримати кохану, вирішив супроводжувати її.

Коли вони підійшли до хати, де лежав хворий Гриць, двері відчинилися, і на порозі з'явилася Ліза. Її обличчя було бліде і сповнене злості. Очі горіли нездоровим блиском. Вона була явно невиспана і виглядала виснаженою. На ній була стара, вишита сорочка, яка колись належала її матері.

– Куди це ти зібралася, гадюко? – викрикнула Ліза, перегороджуючи Марусі шлях. Її голос був хрипким і грубим, немов у старої баби. – Не думай наближатися до Гриця!

Не чекаючи відповіді, Ліза кинулася на Марусю. Розпочалася жорстока бійка. Дві жінки, сповнені ненависті й ревнощів, штовхалися, смикались за волосся і обмінювалися ударами. Іван, побачивши це, кинувся розбороняти їх, але його зусилля були марними.

– Ти отруїла Гриця! – кричала Ліза, не перестаючи битися. – Ти завжди хотіла його забрати в мене!

– Це ти відьма! – відповідала Маруся, відштовхуючи Лізу. – Ти зачарувала Гриця своїми чорними чарами!

– Так, я його приворожила! – зізналася Ліза, не приховуючи своєї гордості. – Бо я люблю його, а ти – отруйна змія!

Ці слова пролунали наче грім серед ясного неба. Іван завмер, не вірячи своїм вухам. Виявляється, все це час Ліза маніпулювала Грицем, використовуючи темні сили.

– Ти... ти приворожила його? – прошепотів Іван, відчуваючи, як земля пішла з-під ніг.

– Так, – повторила Ліза, не відводячи погляду від Марусі. – Я зробила все, щоб він був зі мною. А ти... ти хотіла його вбити!

Маруся була шокована зізнанням Лізи. Вона відчула себе зрадженою і обманутою. Слова Василини і підозри виявилися правдою, як вона і підозрювала.

Іван стояв посередині, не знаючи, що робити. Він любив Марусю, але тепер розумів, що ця історія набагато складніша, ніж він думав.

Раптом, посеред галасливої бійки, двері хати відчинились і звідти вийшла Лідія, сільська травниця. Її обличчя було бліде, а очі наповнені смутком.

"Гриць помер," - тихо промовила вона, її голос ледь чутно перекривав галас.

Ці слова пролунали в тиші, як вирок. Бійка миттєво припинилась. Всі погляди звернулися на Лідію. Іван, Маруся і Ліза завмерли, не вірячи почутому.

Для Івана це було справжнім ударом. Гриць був не просто знайомий, а вірний друг у минулому. Вони разом проводили дитинство, разом мріяли про майбутнє. Тепер же його не стало. Іван відчував, як його серце стискається від болю. Він не міг повірити, що більше ніколи не побачить свого друга.

Маруся, яка ще кілька хвилин тому з люттю кидалася на Лізу, тепер стояла нерухомо, ніби її окамінили. З її очей котилися сльози. Вона любила Гриця, свого нареченого. І тепер, коли його не стало, вона відчувала себе винною у всьому, що сталося.