ГЛАВА 7 ЧЕТВЕР

Сонце ледь визирало із-за обрію, його перші несміливі промені розсікали залишки ранкового туману, що ще сріблястою пеленою стелився над селом. Роса, мов мільйони маленьких діамантів, блищала на високій траві, що росла біля тинів та на узбіччі дороги. Свіже, прохолодне ранкове повітря було насичене запахом квітів, вологої землі та свіжо скошеного сіна з ближніх левад. Тільки ледь чутний спів перших пташок, що прокинулися, та кукурікання далеких когутів порушували тишу ранкового села, яке поволі прокидалося після ночі.

У цю ранню годину, коли більшість селян ще спали, до біленої хати Марусі, прикрашеної мальованими візерунками на віконницях, поспішною ходою наблизився Іван Іскра. Його серце було стиснуте від важкої тривоги та невимовного болю, що не давали спокою всю ніч. Обличчя його було бліде, мов крейда, запалі від недосипання очі наповнені страхом і невірою в те, що могло статися. Одягнений у вишиту, хоч і трохи зім’яту після безсонної ночі сорочку та широкі козацькі шаровари, Іван більше нагадував молодого воїна, що приніс лиху вістку, ніж просто сільського парубка.

Він підійшов до дверей, що були ледь прочинені, і тихо покликав:

– Марусю! Ти вдома?

Маруся, яка саме поранася по господарству, виносила з хати глечик з парним молоком до льоху. Почувши голос Івана, вона зупинилася на порозі, здивована його раннім візитом.

– Іване? Що сталося? Чого так рано? – запитала вона, але, побачивши його обличчя, її голос обірвався.

– Маруся, – прошепотів він, його голос був хрипким, мов у загартованого в боях козака, що отримав тяжке поранення, ледь стримуючи тремтіння. – Гриць… він дуже хворий. Дуже. Йому зле. Кажуть, його отруїли.

Маруся, мов уражена громом, завмерла на порозі. Глечик з молоком вислизнув з її рук і з гуркотом розбився об дерев'яний поріг, молоко розлилося білою плямою на вишитій сорочці Івана, але ніхто цього не помітив. Вона відчула, як земля пішла з-під ніг, як світ захитався. Обличчя її пополотніло, а очі широко, аж неприродно, розкрилися від здивування, жаху та невіри в те, що вона чує.

– Що? – вимовила вона глухим, переривчастим голосом, мов людина, що щойно прокинулася від страшного сну. – Отруїли? Гриця? Як таке могло статися?! Хто?!

Іван, не піднімаючи погляду, дивлячись кудись собі під ноги, продовжив, його голос був тихий, але сповнений болю та сумнівів, що розривали його зсередини:

— Марусю Я мушу тобі сказати. Кажуть, в селі говорять, що ти могла бути причетна до цього. До його хвороби. Кажуть, що ти хотіла позбутися його через ревнощі до Лізи. Або… чи ти хотіла отруїти саме Лізу?

Ці слова, мов отруйні стріли, пролунали в тиші ранкового ранку, розтинаючи повітря. Маруся відчула, як її охоплює хвиля гніву, обурення та безсилля перед такою страшною, підлою брехнею. Вона не могла повірити в те, що хтось міг так підло, так жорстоко звинуватити її. Її, яка так палко кохала Гриця, яка так страждала через його зраду.

Вона опустила погляд на свої руки, які тремтіли від обурення, на стиснуті кулаки, в яких нігті впиналися в долоні, залишаючи на них білі сліди.

– Це брехня! Іване! Страшна брехня! – викрикнула вона, її голос тремтів від обурення, сліз, що підступили до горла. – Я ніколи б не зробила такого! Ні Грицю… ні Лізі! Це неправда! Хто це сказав?!

Іван нарешті підняв на неї погляд. В його очах читалася суміш сум’яття, болю та надії. Він хотів вірити їй. Хотів вірити кожному її слову. Але чутки, що розповсюджувалися селом, слова Оксани, що вона чула про отруту, про її розмову з Грицем, засіли глибоко в його душі, отруюючи його, мов та сама отрута.

– Я не хочу вірити в це, Маруся. Не хочу, повір, – промовив він тихо, його голос був сповнений сумніву та благання. – Але факти кажуть. Оксана, вона стверджує, що чула, як ви з Грицем розмовляли. І що ти говорила про отруту.

Маруся стиснула кулаки ще сильніше. Оксана. Так. Оксана завжди її не любила, завжди заздрила. Але ж вона дійсно говорила про зілля. Іван, бачачи розпач в очах Марусі, бачачи, як вона страждає від цих звинувачень, зрозумів – вона переживає не менше, а можливо й більше, ніж він. Його серце розривалося від болю, адже він не хотів, не міг повірити в те, що дівчина, яку він кохає, здатна на такий страшний вчинок. Але факти, почуті слова, здавалося, були проти неї.

– Маруся, – промовив він м’якше, зробивши крок до неї, намагаючись заспокоїти, покласти руку на плече, але так і не наважився. – Я розумію, тобі зараз дуже важко. Дуже боляче, але скажи мені правду. Всю правду. Як би там не було. Хтось хоче тебе підставити. Очорнити. І я хочу допомогти тобі розібратися в цій ситуації. Знайти того, хто це зробив. Хто пустив ці чутки. Пам’ятай, Марусю, я завжди буду на твоєму боці. Завжди.

Маруся подивилася на Івана очима, повними сліз, але водночас і вдячності. Вона відчула, що не одна в цьому світі, що в неї є хоч би одна людина, яка вірить їй, яка готова її підтримати в цю страшну мить. Вона, пересилюючи себе, розповіла йому все, що пам’ятала про свою розмову з Грицем на іменинах. Про те, як вони сперечалися, про її біль, про її заздрість до Лізи, про своє зізнання про зілля, яке вона мала при собі.

– Я мала зілля, так, – тихо сказала вона. – Але я ніколи не хотілаотруїти Гриця чи Лізу. Я хотіла сама померти. Це було зілля для мене. Але потім я дізналася про Лізу, про її чари і хотіла її зупинити цим зіллям. Але воно не подіяло. Я потім викинула його в річку. Я не хотіла нікому зла.

Вона знову заплакала, виливаючи весь свій біль та відчай. Іван слухав її уважно, в його очах з'явилося ще більше сум’яття, але й більше довіри. Він намагався розібратися в цьому клубку інтриг, підозр, недомовок, чарів. Він розумів, що в селі завжди знайдуться люди, які готові на будь-яку підлість, аби досягти своїх цілей, аби зруйнувати чуже щастя.

– Не хвилюйся, Маруся, – сказав він, нарешті наважившись обійняти її, пригорнувши до себе. Його обійми були міцними, сповнені захисту та підтримки. – Не плач. Ми обов’язково з’ясуємо хто стоїть за цим. Хто тебе обмовляє. І хто це зробив з Грицем. Я не дам тебе в образу. Нікому.