ГЛАВА 6 СЕРЕДА

Сонце, піднявшись вище над обрієм, пробивалося крізь густі крони розлогих верб та лип, що схилилися над криницею, освітлюючи стежку, що вела до цього жвавого місця. Криниця, з її високим дерев'яним "журавлем", що здіймався в небо, мов силует дивного птаха, була серцем села. Тут збиралися жінки по воду, дівчата ділилися новинами та секретами, а парубки шукали нагоди побачити своїх коханих. Повітря навколо було насичене запахом свіжої води, вологого дерева та пилу з дороги.

Цього ранку біля криниці випадково зустрілися двоє молодих козаків, Іван Іскра та Гриць Бобренко. Колись вони були нерозлучними друзями, побратимами, що ділили останній шматок хліба та прикривали один одного в сутичках. Але кохання до однієї дівчини – Марусі Чурай, першої красуні на селі, вклинилося між ними, мов гострий ніж, розірвавши міцні, здавалося б, непорушні узи дружби.

Іван, високий, ставний, з широкими плечима, стояв трохи віддалік, спираючись на довгу косу, якою, певно, щойно працював на леваді. Його обличчя було похмуре, насуплені брови сходилися на переніссі, а в очах, зазвичай ясних, читалася глибока образа та біль. Гриць, нижчий на зріст, але міцний, збитий, з виглядом впевненого в собі парубка, стояв на деякій відстані біля зрубу криниці, нервово поправляючи ремінь свого широкого шкіряного пояса. Його усмішка, що завжди була щирою, зараз здавалася натягнутою, а очі уникали зустрічі з прямим, докірливим поглядом Івана.

Напружене мовчання тягнулося кілька довгих, нестерпних секунд, наповнених лише скрипом "журавля" та далеким співом пташок. Ця тиша була більш промовистою за будь-які слова, вона кричала про прірву, що лягла між ними. Перш ніж мовчання стало зовсім нестерпним, Іван, відірвавшись від коси, промовив, його голос був низьким, глухим:

– Привіт, Грицю. Не очікував тебе тут побачити так рано.

Гриць здригнувся від несподіванки, хоч і бачив Івана. Спробував надати своєму голосу байдужості, що йому не надто вдалося.

– І я тебе, Іване. Здоров був. Чого дивуєшся? Я завжди тут, у селі. Поки що. Ти ж знаєш.

Вони мовчки стояли, дивлячись кудись убік, кожен думаючи про своє, про те, що не можна висловити словами. Іван згадував, як колись вони, ще зовсім юні, бігали до цієї ж криниці, гралися, як ділилися найпотаємнішими мріями про спільне майбутнє, про козацькі походи, про славу. Як обіцяли завжди стояти один за одного горою, допомагати в біді, ділити радість. А тепер… Тепер між ними лежала прірва, викопана їхнім спільним коханням до Марусі, прірва, яку, здавалося, не так просто, а може й неможливо подолати.

– Я не забув, Грицю, – нарешті промовив Іван, його голос став тихішим, але в ньому звучала гостра, неприхована біль, – що ти заручився з Марусею. Що вона тепер твоя наречена.

Гриць знітився, його натягнута посмішка зникла зовсім.

– Так, – тихо зізнався він, дивлячись собі під ноги. – Ми заручені вже багато місяців. Незабаром весілля.

Серце Івана боляче стиснулося від цих слів, мов у залізних лещатах. Весілля. Слово, що, здавалося, мало принести радість, зараз звучало для нього як вирок. Він хотів кричати, хотів запитати Гриця – чому? Чому ти зрадив нашу дружбу? Чому обрав її, а не мене? Чому наше братерство виявилося слабшим за дівочу вроду? Але слова застрягли в горлі, перетворившись на важкий, нездоланний ком.

– І все ж, Грицю, – продовжив Іван, намагаючись звучати спокійно, мов вода в криниці, але внутрішньо весь тремтячи, — я бачив тебе з Лізою. Вчора і позавчора, на вечорницях і біля річки.

Гриць раптом збліднув, мов стіна, а очі його широко розкрилися від подиву та страху. Він зрозумів. Іван бачив. Іван знає. Таємне стало явним.

– Це не те, що ти подумав, Іване, – пробелькотів він, затинаючись, намагаючись виправдатися, хоч і сам не знав, як.

– Те, чи не те! – голос Івана раптом став голосним, різким, сповненим гніву та образи. Він зробив крок назустріч Грицеві, його очі спалахнули. – Ти зрадив! Зрадив не тільки Марусю! Свою наречену! Ти зрадив і мене! Зрадив нашу дружбу! Наше братерство! Забув про все, що було між нами!

Гнів Івана, що накопичувався місяцями, роками, раптом вирвався назовні, мов вода з прорваної греблі. Він більше не міг стримуватися. Не думаючи ні про що, він схопив Гриця за вишитий комір сорочки і з усієї сили штовхнув його до землі, до пилюки. Почалася бійка. Жорстока, несподівана, сповнена люті та відчаю. Колишні друзі качалися по землі, били один одного кулаками, не шкодуючи сил, не шкодуючи давніх почуттів. Пилюка здіймалася в повітря, застеляючи сонце, а їхні стогони та крики привернули увагу інших козаків, що були неподалік. Кілька чоловіків, побачивши бійку, поспішили до криниці, аби розборонити їх.

Коли їх нарешті, з чималими зусиллями, розтягли в різні боки, Іван і Гриць стояли, важко дихаючи, закривавлені, з розірваним одягом, обличчя їхні були спотворені люттю, болем та образою. Бійка закінчилася, але між колишніми друзями, побратимами, тепер виникла така глибока, непримиренна ворожнеча, таку прірву, яку, здавалося, було неможливо, а може й не потрібно, подолати.

 – Побачимось на іменинах Уляни ввечері, – прохрипів Іван Іскра, дивлячись на Гриця очима, що палали гнівом, погрозливо похитуючи стиснутим кулаком. В його голосі звучала неприхована погроза.

Гриць відчув, як по спині його пробігає холодна хвиля. Він знав Івана. Знав, що той не жартує. Ця сварка, що почалася біля криниці, тепер набувала зовсім інших, значно серйозніших обертів. Іменини Уляни, що мали бути веселим святом, тепер обіцяли стати місцем їхньої остаточної, можливо, фатальної розв’язки. Гриць розумів, що вечір обіцяє бути напруженим і, можливо, навіть дуже небезпечним. Він поглянув на своїх друзів, що стояли поруч, мовчки, збентежено, після того, як розборонили його та Івана. Вони теж відчували напруження ситуації, передчуваючи біду. Уляна була доброю і гостинною дівчиною, і Гриць найменше хотів, аби її свято перетворилося на місце кривавої бійні. Але як уникнути зіткнення з Іваном? Він знав, що той не відступить. І що він сам, тепер вже ніколи не зможе уникнути розплати за свої вчинки.