ГЛАВА 6 СЕРЕДА

Сонце, пробиваючись крізь густі крони дерев, освітлювало стежку, що вела до криниці. Двоє молодих козаків, Іван Іскра та Гриць Бобренко, випадково зустрілися біля неї. Колись вони були нерозлучними друзями, але кохання до однієї дівчини – красуні Марусі Чурай – вклинилося між ними, розірвавши міцні узи дружби.

Іван, високий та стрункий, стояв, спираючись на край колодязя. Його обличчя було похмуре, в очах читалася глибока образа. Гриць, нижчий на зріст, але міцний та впевнений у собі, стояв на деякій відстані, поправляючи ремінь. Його посмішка була натягнутою, а очі уникали зустрічі з поглядом Івана.

Коли їхні погляди нарешті зіткнулися, між ними пробігла іскра напруження. Мовчання тягнулося кілька довгих секунд, перш ніж Іван промовив:

– Привіт, Грицю. Не очікував тебе тут побачити.

– І я тебе, Іване, – відповів Гриць, намагаючись звучати байдуже. – Я завжди тут, у селі.

Вони мовчки стояли, кожен думаючи про своє. Іван згадував, як вони з Грицем мріяли про спільне майбутнє, разом воювати проти ворогів України, як обіцяли завжди дружити та допомагати друг другу. А тепер... Тепер між ними лежала прірва, яку не так просто подолати.

– Я не забув, що ти заручився з Марусею, – нарешті промовив Іван, намагаючись приховати ревнощі.

– Так, – зізнався Гриць. – Ми заручені вже багато місяців.

Серце Івана стиснулося від болю. Він хотів запитати Гриця, чому той зрадив їхню дружбу, чому обрав Марусю, а не його. Але слова застрягли в горлі.

– І все ж, – продовжив Іван, намагаючись звучати спокійно, – я бачив тебе з Лізою. Вчора і позавчора.

Гриць збліднув. Він зрозумів, що Іван все знає.

– Це... це не те що ти подумав…, – пробурмотів він.

– Те, чи не те, але ти зрадив не тільки Марусю, але й мене. Ти зрадив нашу дружбу.

Гнів Івана наростав. Він більше не міг стримуватися. Він схопив Гриця за комір і штовхнув його до землі. Почалася бійка. Вони котилися по землі, б'ючи один одного кулаками. Інші козаки, побачивши бійку, кинулися рознімати їх.

Коли їх розтягли, Іван і Гриць стояли, дихаючи важко. Обличчя обох були вкриті кров’ю. Між колишніми друзями виникла така ворожнеча, яку було важко подолати.

– Побачимось на іменинах Уляни ввечері, - Іван Іскра вимовив ці слова, погрозливо похитуючи кулаком. Його очі спалахували гнівом. Гриць відчував, як по спині його пробігає холодна хвиля. Він знав, що Іван не жартує. Сварка тепер набувала все серйозніших обертів.

Іменини Уляни мали стати місцем розв’язки цього конфлікту. Гриць розумів, що вечір обіцяє бути напруженим і, можливо, навіть небезпечним. Він поглянув на своїх друзів, які стояли поруч, після того як розборонили його та Івана. Вони теж відчували напруження ситуації.

Уляна була доброю і гостинною дівчиною, і Гриць не хотів, щоб її свято перетворилося на бійку. Але як уникнути зіткнення з Іваном? Він знав, що той не відступить.

×××

Сонце ще не встигло добре прогріти землю, коли до невеликої хатинки Мстислава зайшла Марина. Її очі сяяли радістю, а на обличчі цвіла легка усмішка.

– Мстиславе, – почала вона, – ти вільний сьогодні? Хочу запросити тебе на тихе полювання. Погода обіцяє бути чудова, а в лісі вже повні кошики грибів чекають на нас!

Мстислав замислився. З одного боку, він розумів, що люди можуть неправильно трактувати їхню спільну прогулянку. Маруся, його нерозділене кохання, могла б запідозрити щось недобре. З іншого боку, він був заядлим грибником і не міг упустити таку чудову нагоду.

– Марино, – почав він, вагаючись, – я не знаю... Люди можуть щось подумати...

– Які люди? – засміялася Марина. – Ми просто підемо в ліс, як старі друзі. Хіба в цьому щось погане? Та й ти ж сам любиш гриби збирати!

Мстислав ще раз подивився на Марину. Її очі були настільки щирими, що він не зміг відмовити. До того ж, він вже встиг зробити всі домашні справи.

– Гаразд, – погодився він нарешті. – Підемо. Тільки швидко, щоб до обіду повернутися.

Марина радісно заплескала в долоні і побігла до хати переодягатися. Мстислав тим часом зібрав кошик і ніж. Погода дійсно була чудова – небо було ясним, а сонце приємно зігрівало.

Вони вийшли з хати і рушили до лісу. Шлях пролягав через невелике поле, вкрите росою. Повітря було наповнене пташиним співом. Мстислав дихав глибоко, насолоджуючись свіжістю ранку.

Коли вони увійшли в ліс, їх оточила тиша. Сонце пробивалося крізь густе листя, створюючи в траві мереживні візерунки. Ліс стояв спокійний і таємничий.

– Подивися, які краєвиди! – вигукнула Марина, зупинившись біля старого дуба.

Мстислав погодився. Ліс справді був прекрасний. Він відчував себе щасливим, що може провести цей день на природі разом з Мариною.

– А давай підемо в ту сторону, – запропонувала Марина, вказуючи на невелику галявину. – Там завжди багато грибів.

Мстислав кивнув і вони рушили далі. Шлях їх лежав через густий підлісок. Довелося пробиратися крізь гілляки і коріння дерев. Але незважаючи на всі труднощі, вони не втрачали бадьорості.

Нарешті вони дісталися до галявини. Сонце яскраво освітлювало її, створюючи відчуття тепла і затишку. Трава була м’якою і теплою під ногами.

– Ось же ж, маслюки! – вигукнула Марина, знайшовши цілу родину грибів.

Мстислав посміхнувся. Він любив цей момент – момент пошуку і знахідки. Здавалося, що ліс ділився з ними своїми скарбами.

Вони збирали гриби годинами, не помічаючи, як швидко минає час. Кошик швидко наповнювався різноманітними грибами: білими, підберезовиками, лисичками.

– Скільки ж ми назбирали! – здивувалася Марина, піднявши повний кошик.

– Та ще б пак! – відповів Мстислав. – Ліс сьогодні щедрий.

Раптовий шелест листя порушив тишу лісу. Перед здивованими очима Мстислава та Марини з-за дерева вийшла постать, оповита легким серпанком. Це була лісова мавка, її очі світилися неземним сяйвом, а довге волосся спадало каскадом по спині. Мстислав відразу впізнав її. Саме вона два роки тому намагалася його вбити, коли він повертався від річки. Пам’ять про той страшний вечір пробігла перед його очима. Марина, не розуміючи, що відбувається, сховалася за спину Мстислава, тремтячи від страху.