ГЛАВА 5 ВІВТОРОК

Сонце ледь піднялося з-за горизонту, прокрадаючись крізь завісу туману, що стелилась над селом. Маруся, наче сонячний промінь, пробилася крізь сон, відчуваючи прилив енергії та нетерпіння. Сьогодні був особливий день. Сьогодні вона зварить зілля, рецепт якого кілька днів тому дала їй загадкова баба Мотря.

Тихо вислизнувши з хати, Маруся прямувала до скрині, що стояла в кутку комори. Там, серед старих речей, лежали зібрані нею вчора та позавчора трави. Кожна травинка була обережно загорнута в полотняні мішечки та покладена в окрему скриньку. Маруся знала, що від того, наскільки точно вона дотримається рецепту, залежить успіх її задуму.

Зі скрині вона витягла всі необхідні інгредієнти. Кожна травинка мала свою силу, свою енергетику, і Маруся відчувала їхню таємничу силу, коли брала їх до рук.

Повернувшись до хати, дівчина розпалила вогонь у каміні. Полум’я відразу ж зігріло кімнату, створивши затишну атмосферу, наче вогнище в казці. Потім вона дістала старий глиняний горщик, який передавався в її роді з покоління в покоління. Саме в ньому вона вирішила зварити своє чарівне зілля. Мати Марусі, зазвичай така пильна, цього ранку була зайнята своїми справами по господарству і не помічала, чим займається її дочка.

Маруся обережно опустила в горщик подрібнені трави та коріння. Відразу ж кімната наповнилась ароматом лікувальних трав, змішаним з легким димком від багаття. Дівчина прошепотіла стародавнє заклинання, про яке їй розказала баба Мотря. Кожне слово виходило з глибини її душі, немов закляття.

Вариво кипіло, випускаючи димок, який піднімався до самого стелі. Маруся помішувала його дерев’яною ложкою, відчуваючи, як тепло розливається по її тілу. Вона уявляла, як зілля набуває магічної сили, як воно очищує її душу і допомагає їй подолати всі перешкоди.

Коли зілля було готове, Маруся зняла горщик з вогню і поставила його на підвіконня, щоб охололо. Вона відчувала, що створила щось особливе, щось, що змінить її життя.

І хоча мати Марусі так і не запитала, чим займається її дочка, дівчина відчувала, що цей день став початком чогось нового. Вона з нетерпінням чекала на момент, коли зможе використати зілля за призначенням.

×××

Сонце палило нещадно, перетворюючи вулицю на розпечену сковороду. Повітря тремтіло від спеки, а тіні від хат були короткими та чіткими. Маруся, обтерши піт зі чола, вислизнула з хати. Серце її стукало в такт прискореним крокам. Сьогодні вона має розкрити правду.

Вулиця, по якій вона йшла, була сповнена життя. Жінки в солом'яних капелюшках несли глечики з криниці, чоловіки відпочивали в тіні дерев, діти гасали по вулиці, обличчя їх були червоні від спеки. Собаки лежали розвалившись на порогах, важко дихаючи.

Маруся минала ряди дерев'яних хат, прикрашених різьбленими віконницями. З вікон линули аромати обіду, доносилися звуки дитячих сміхів і розмов. Кожна хата мала свою історію, свої таємниці. Деякі двері були відчинені настеж, щоб провітрити кімнати. Дівчина пригадувала розповіді своєї бабусі про козаків, які колись ходили цими вулицями. Здавалося, що духи минулого все ще блукають тут, спостерігаючи за людьми.

Несподівано, біля однієї з хат, Маруся помітила щось дивне. Двоє великих собак тягали в зубах якийсь предмет, загорнутий у темну тканину. Дівчина хотіла придивитися ближче, але страх паралізував її. Вона поспішила далі, до хати Мстислава. Серце її стукало в грудях, як птах у клітці.

Нарешті, вона дійшла до потрібної хати. Дерев'яна брама була відчинена настіж. Маруся обережно відчинила хвіртку і зайшла у двір. Спека стояла нестерпна, повітря було нерухоме.

Одразу ж за хвірткою, наче в жахливому сні, розкрилася картина, що леденіла кров у жилах. Недалеко від дверей, у високій траві, валялося спотворене тіло. Зірвані шматки плоті оголювали кістки, очі були вилуплені з орбіт, а з рота висіла мокра, гниюча нитка. Це був не чоловік, а жахливе видовище, що нагадувало ожилу ляльку, зібрану з уламків. Здавалося, що ця істота ще кілька митей тому рухалася, але тепер була безсилою, розсічена на частини.

Двері хати Мстислава були пошкоджені. Глибокі борозни, ніби кігті звіра, розірвали дерев'яну поверхню. Здавалося, що якась нелюдська сила намагалася проникнути всередину. Страх, гострий і холодний, пронизував Марусю. Швидко переступивши через поріг, вона опинилась в хаті.

Повітря було наповнене запахом затхлості і гниття. Світло крізь зашторене вікно падало слабкими плямами на підлогу, створюючи моторошні тіні. Серце молодиці колотилося в грудях, як збожеволілий голуб. Озираючись навколо, вона побачила Мстислава. Він лежав на ліжку, обличчя його було бліде, а повіки щільно заплющені. На його одязі були плями крові, але не його власної. Поруч на підлозі лежала шабля, її блискуче лезо було вкрите засохлою кров'ю.

Маруся підійшла ближче і обережно торкнулася його плеча. Мстислав не рухався. Вона покликала його по імені, але відповіддю була лише тиша. Страх змішався з відчаєм. Її друг... чи живий він? Чи став він такою ж жахливою істотою, як та, що лежала на дворі?

×××

Мстислав розплющив очі, відчуваючи легку ломоту в тілі. Перед ним, наче ангел-охоронець, постала постать Марусі. Її очі, ще з дитинства, як він пам'ятав, завжди спокійні і веселі, тепер виражали тривогу. Волосся, розпущене по плечах, спадало м'якими хвилями, обрамляючи обличчя, на якому читалося щире занепокоєння.

– Мстиславе, що з тобою? Ти блідий, як стіна! – її голос дзвенів у тиші кімнати, немов струна, що ось-ось лусне.

Мстислав посміхнувся, намагаючись заспокоїти кохану.

– Нічого страшного, Марусю. Вчора тут був неочікуваний гість і прийшлось його подолати, потім я до ранку був біля…промерз, коли охороняв ту, яку кохаю.Трохи підхопив нежить. Але вже все гаразд, поборов її.

Він піднявся на лікті, відчуваючи, як його щоки палахкотять від лихоманки. Маруся підійшла ближче, обережно торкнувшись його чола. Її дотик був такий ніжний і теплий, що серце Мстислава завмерло на мить. Як же він любив її!