ГЛАВА 5 ВІВТОРОК

.Сонце ледь піднялося з-за обрію, прокрадаючись крізь завісу туману, що білою кисеєю стелилася над селом. Перші промені не сміливо торкнулися солом’яних стріх хат, криниць із "журавлями", що мовчазно стояли над глибокими водами, та плетених тинів, які оперізували обійстя. Повітря було свіже, настояне на пахощах вологісної землі, ранкової м’яти та ледь вловимому димку з перших розтоплених печей. Когути перегукувалися на все горло, сповіщаючи про початок нового дня, а десь далеко, за вигоном, мукала корова, що поспішала на пашу.

Маруся, мов промінь сонця, що пробився крізь нічну темряву, скинула з себе тягар сну. Сьогоднішній ранок був особливим, сповнений таємниць та прихованої рішучості. Сьогодні вона зварить зілля, рецепт якого кілька днів тому, під покровом сутінок, прошепотіла їй загадкова баба Мотря. Думка про це надавала сил, хоч серце стискалося від тривоги перед невідомим.

Тихо, щоб не збудити неньку, яка ще спала на печі після важкої праці, Маруся вислизнула з хати. Пройшла через сіни, де пахло сушеним зіллям та вовною, і попрямувала до комори. Там, у прохолодному кутку, серед старого сільського реманенту – натрушених маківок, зв'язок цибулі, глиняних горщиків та дерев'яних діжок – стояла її скриня. Не та, що з візерунками, для святкового одягу та прикрас, а простіша, робоча.

Відчинивши скриню, обережно, ніби скарб, дістала зібрані нею трави. Кожна була дбайливо загорнута в окремий шматочок чистого полотна, перев’язаний ниткою. Тут була і бліда травичка зі сріблястими листочками, зірвана опівночі біля старого дуба на узліссі, і ніжна рожева лілія з болота, що дивно світилася у темряві, і трави, зірвані на кладовищі за селом. Все було вчора перетерто і чекало свого часу . Маруся знала – баба Мотря казала – що сила зілля криється не лише в самих травах, а й у часі їх збору та чистоті помислів. Кожна травинка промовляла до неї своєю прихованою силою, і Маруся відчувала цю енергетику, беручи їх до рук. Точність рецепту була понад усе, адже на кону стояло її майбутнє, а можливо, і чиєсь життя.

Повернувшись до хати, де ранковий холод ще тримав свої обійми, дівчина розпалила вогонь у печі. Сухі гілочки та тріски відразу ж спалахнули веселим полум’ям, наповнюючи світлицю теплом і затишком. Світло вогню затанцювало по білених стінах, освітлюючи мальовані квіти на комині та образи, що смирно дивилися з покуті. Маруся дістала старий, потрісканий від часу глиняний горщик, який пам'ятав ще її прабабусь. У ньому варили зілля, що лікувало недуги, і, як шептали, могло впливати на долю. Саме в цьому горщику вона вирішила зварити своє, особливе, зілля.

Ненька, зазвичай така пильна, цього ранку міцно спала, виморена важкою роботою. Вона збиралася на цілий день до сусіднього села, аби допомогти там по господарству за невелику плату. Тож Маруся мала час і простір для свого таємного дійства.

Обережно, тремтячими пальцями, Маруся опустила в горщик подрібнені трави та коріння. Запах відразу ж наповнив хату, терпкий, гіркуватий, з нотками лісової свіжості та чогось невловимо тривожного. Маруся пригадала слова баби Мотрі і тихо, майже беззвучно, прошепотіла стародавнє заклинання. Слова, що виходили з глибини її схвильованої душі, здавалося, впліталися у димок від варива, надаючи йому видимої форми.

Вариво зашипіло, на поверхні з’явилися бульбашки. Димок піднімався до стелі, клублячись під дерев’яними балками. Маруся повільно помішувала зілля дерев’яною ложкою, відчуваючи, як тепло від горщика розливається по її тілу, а разом з ним – якась дивна сила. Вона уявляла, як зілля набирає чарівної потужності, як воно стає ключем до її мети. Це зілля мало не очистити її душу, як вона спершу думала під впливом розпачу, а дати їй можливість дізнатись правду та, можливо, змінити свою долю і долю тих, кого вона кохає та ненавидить одночасно.

Коли зілля, змінивши колір з бурого на насичено-зелений, було готове, Маруся зняла горщик з вогню. Обережно поставила його на підвіконня, аби воно вихололо. Вона відчувала, що створила щось потужне, щось, що неодмінно змінить її життя. Нехай мати і не бачила, чим займалася її дочка, Маруся відчувала, що цей ранок став початком її нового шляху – шляху до правди і, можливо, до помсти. Вона з нетерпінням чекала нагоди випробувати силу свого варива.

×××

Сонце нещадно палило, висячи високо над розпеченим селом. Полуденна спека робила повітря тремтливим, спотворюючи обриси далеких левад та перетворюючи вулицю на справжню пательню. Тіні від хат, тинів та поодиноких дерев стали зовсім короткими та різкими. Маруся, обтерши піт, що стікав по скронях, обережно вислизнула з хати. Серце її стукало так швидко, що, здавалося, його стукіт чути на всю вулицю. Вона мала розкрити правду. Зараз або ніколи.

Вулиця, хоч і залита спекотним сонцем, була сповнена звичного сільського життя. Жінки у вишитих сорочках з широкими рукавами та барвистих плахтах, прикривши голови солом’яними брилями, несли на коромислах повні відра з криниці. Вода, певно, була прохолодною і дарувала хоч тимчасове полегшення. Чоловіки, зморені роботою в полі, відпочивали в тіні розлогих лип біля корчми, ліниво потягуючи квас чи пиво. Діти, незважаючи на спеку, гасали по запорошеній вулиці, їхні обличчя були червоні та спітнілі. Собаки, висунувши язики, важко дихаючи, лежали розвалившись на теплих порогах хат чи просто посеред дороги.

Маруся минала ряди дерев'яних хат-мазанок, білені стіни яких сліпили на сонці. Віконниці, прикрашені різьбленими візерунками, були відчинені навстіж, аби впустити хоч якусь прохолоду. З хат линули аромати щойно спеченого хліба, борщу з часником та кропом, печених яблук – запахи обіду, що збирали родини докупи. Доносилися звуки дитячого сміху, уривки розмов, дзенькіт посуду. Кожна хата мала свою історію, свою долю, свої таємниці, приховані за білими стінами та різьбленими віконницями. Маруся мимоволі пригадувала розповіді своєї бабусі про минулі часи, про козаків, які ходили цими вулицями до походів, про чумаків, що їздили по сіль, про дівчат, які чекали своїх суджених. Здавалося, що духи минулого все ще незримо блукають тут, спостерігаючи за життям нащадків.