ГЛАВА 4 ПОНЕДІЛОК

Роса, мов сльози неба на світанку, щедро вкривала високі, по пояс, трави на левадах. Прохолодне ранкове повітря, настояне на терпкому запаху полину, медяному солоді гречки та ледь вловимому димі з сільських хат, що вже прокинулися і розпалювали печі, проникало глибоко в легені, навіваючи спогади про тихіші, безтурботніші часи. Сонце, мов сором'язлива дівчина, що визирнула з-за дівочого вінка, помаленьку піднімалося з-за обрію, розфарбовуючи небо ніжними пастельними барвами – від перлясто-сірого до блідо-рожевого та золотавого. Але в цій вранішній красі, що обіцяла спекотний день, для Марусі була прихована глибока меланхолія, передчуття неминучого болю.

Вона стояла на земляній долівці перед порогом своєї хати, вдивляючись у ранкову росу, що намистинами стікала по потемнілих від часу віконних рамах. Кожна прозора краплина здавалася їй символом її власних непролитих сліз, що беззвучно котилися десь усередині, осипаючись на душу холодом. Вона пам'ятала, як колись, саме в цю пору, стояла тут, на цьому самому порозі, рука в руці з Грицем, дивлячись на схід сонця і мріючи про спільне майбутнє, про їхню власну хату, повну дитячого сміху. А тепер... Тепер залишилася лише гірка самота, розлука, що краяла серце, і спогади, що мучили душу гірше за будь-який недуг.

Вітер, що прокидався разом із селом, ніс із собою дзвінкі пісні птахів із сусідніх садів, але для Марусі вони звучали сумно, мов тужливий плач за втраченим щастям. Кожен шелест листя на старому клені біля воріт, кожен подих вітру, що лоскотав щоку, нагадував про ту порожнечу, що оселилася в її душі після від'їзду Гриця та болісних чуток. Світло ранкового сонця не могло зігріти її серця, що ніби покрилося кригою.

Шлях до сільського цвинтаря, що лежав за околицею, пролягав через старий гай. Дерева тут були густі, стовбури товсті, а гілки перепліталися високо над головою, утворюючи темний, заплутаний лабіринт. Кожне дерево-велетень здавалося їй мовчазним охоронцем таємниць, що віками зберігалися в цьому місці, про які знали лише земля та тіні. Тіні від гілок, химерні й рухливі, танцювали дикий танець на землі, створюючи незвичайні візерунки, що нагадували тіні невидимих істот, які пробиралися крізь густі чагарники. Вітер, проходячи крізь гілля, шепотів у кронах дерев якісь незрозумілі, моторошні історії, а його холодний подих нагадував дотик смерті. Шелест сухого листя під ногами супроводжував кожен крок Марусі, ніби шепіт загублених душ, що блукали між деревами.

Нарешті, крізь прогалину в деревах, з'явився цвинтар – мов острів забуття посеред світу живих. Кам’яні хрести, що похилилися та потемніли від часу, стояли нерівними рядами, ніби мовчазні свідки незліченних людських трагедій, що пронеслися над цим селом. Старі дерева з розлогими кронами, що нависали над могилами, скидалися на скорботних матерів, що вічно оплакували своїх дітей. Скрип гілок, що терлися об кам'яні хрести під поривами вітру, нагадував сумний гімн мертвим, що заснули вічним сном. Серце Марусі стиснулося від тривоги, що пронизала її до кісток, як раптовий нічний холод. Вона відчувала, як холодний подих смерті огортає її, ніби липка павутина, забираючи останні краплі душевного тепла. Це місце було сповнене якоїсь таємничої, незримої сили, що тягла її вглиб, обіцяючи розкрити страшні секрети минулого, що ховалися під землею. Волога земля під ногами, ще холодна після ночі, була твердою та від неї віяло запахом гниття та старовини.

Зілля, яке вона мала намір приготувати, за порадою баби Мотрі, було небезпечним і водночас таким привабливим у своїй обіцянці. Воно мало покласти край її стражданням, але для його сили потрібен був останній інгредієнт - особлива трава, що росла не просто так, а лише на цвинтарі, на самій межі світів – живих і мертвих.

Обережно ступаючи по вигорілій, низькій траві між могилами, Маруся рушила глибше вглиб цвинтаря. Тіні від похилених хрестів падали на землю, створюючи довгі, покручені смуги, що нагадували тіні від крил величезних, доісторичних птахів. В повітрі витав солодкуватий, нудотний запах гниття, змішаний із запахом вологої землі та якихось незнайомих цвинтарних квітів.

І ось вона! Та сама трава, про яку говорила баба Мотря! Її темно-зелене, майже чорне листя блищало на блідому сонці, а невеликі квіти мали насичений, зловісний фіолетовий колір. Маруся нахилилася, щоб зірвати кілька тонких стеблин, але раптом відчула, як немов хтось невидимий дивиться на неї з-за дерев. Озирнувшись, вона не побачила нікого живого чи мертвого, але відчуття пильної уваги, стеження не покидало її, змушуючи нервувати.

Зірвавши тремтячими руками потрібну кількість трави, Маруся поспішила, майже бігом, залишити цвинтар. Серце її билося в грудях швидко й нерівно, мов навіжений молот.

Ранковий туман, що ще не розсіявся повністю, огортав луг за цвинтарем легким серпанком, ніби намагаючись приховати її від світу, що звинувачував її. Серце стискалося від болю, а кожна клітинка тіла нагадувала про гірке розчарування та нерозділене кохання до Гриця. Вона йшла, а в голові крутилася думка про зілля, про його силу. Вона уявляла, як за допомогою цієї трави та чарівниці покладе край своїм стражданням, забуде все. Дорогою додому Маруся мріяла лише про один момент – коли біль нарешті відступить, коли душа знайде спокій.

Сонце вже піднялося вище, щедро освітлюючи сільське подвір'я, коли Маруся, втомлена після нічного купання та ранішнього походу на цвинтар, взялася поратися по господарству. На подвір'ї вже відчувався звичний запах диму з комина та свіжо скошеної вчора трави. Дівчина, переодягнувшись у стареньку буденну сорочку, розтопила піч, кинувши в челюсті жменю сухого листя та дрібних гілочок. Незабаром кімната наповнилася приємним теплом, що розливалося від нагрітих стін печі.

Мати Марусі теж не сиділа без діла. Вона сиділа на ослоні біля вікна за дерев'яною прядкою, її вправні, мозолясті пальці швидко й злагоджено перебирали вовняну нитку. Маруся, зітхнувши, взялася до своєї щоденної важкої праці. Сьогодні на неї чекало чимало справ: нагодувати курей, які вже нетерпляче кудкудакали під вікном, доїти корову у хліві, нарубати в'язку дров на завтра, принести води з криниці. Потім – випрати білизну в холодній річці та розвісити сушити на дерев'яний тин під сонцем.