ГЛАВА 4 ПОНЕДІЛОК

Роса, немов сльози неба, щедро вкривала високу траву. Прохолодне ранкове повітря, насичене запахом вологої землі та ледь вловимим димом з гарячих печей, проникало глибоко в легені, нагадуючи про минулі часи. Сонце, немов сором'язлива дівчина, помаленьку  визирало з-за обрію, забарвлюючи небо в пастельні тони. Але в цій красі була прихована певна меланхолія.

Маруся стояла на порозі своєї хати і дивилася на ранкову росу, що стікала по віконних рамах. Кожна крапля була для неї як символ її власних сліз, що беззвучно котилися по щоках. Пам'ятала, як колись, саме в цей час, вона стояла тут, рука в руці з коханим, мріючи про спільне майбутнє. А тепер... Тепер залишилася лише гірка розлука і спогади, що мучили серце.

Вітер ніс з собою пісню птахів, але для Марусі вона звучала сумно, як плач. Кожен шелест листя, кожен подих вітру нагадував про порожнечу, що оселилася в її душі. Світло ранкового сонця не могло зігріти її охолоджене серце. 

Шлях до цвинтаря пролягав через старий гай, що нагадував темний лабіринт. Кожне дерево здавалося їй охоронцем таємниць, що віками зберігалися в цьому місці. Тіні від гілок танцювали дикий танець на землі, створюючи химерні візерунки, мов тіні невидимих істот, що пробиралися крізь чагарники. Вітер шепотів у кронах, ніби розповідаючи страшні історії, а його подих нагадував холодний поцілунок смерті. Шелест сухого листя під ногами супроводжував кожен крок, як шепіт загублених душ.

Нарешті, цвинтар з’явився перед її очима, мов острів забуття посеред живого світу. Кам’яні хрести, потемнілі від часу, стояли рядами, ніби мовчазні свідки людських трагедій. Старі дерева, що нависали над ними, скидалися на скорботних матерів, що вічно оплакували своїх дітей. Скрип гілок, що труться об хрести, нагадував гімн мертвим. Серце Марусі стиснулося від тривоги, що пронизувала її до кісток. Вона відчувала, як холодний подих смерті огортає її, ніби павутина, і забирає останні краплі тепла. Це місце було сповнене таємничої сили, що тягла її вглиб, обіцяючи розкрити страшні секрети минулого. Волога земля під ногами була холодна, як льод, і від неї віяло запахом гниття та старовини.

Зілля, яке вона мала готувати, було небезпечним і водночас таким привабливим. Воно мало покласти край стражданням Марусі, але для цього потрібна була особлива трава, та, що росла лише на цвинтарі, на межі світів живих і мертвих.

Обережно ступаючи по вигорілій траві, Маруся рушила глибше в цвинтар. Тінь від хрестів падала на землю, створюючи довгі смуги, що нагадували тіні від крил величезних птахів. В повітрі витав солодкуватий запах гниття і вологої землі.

Ось вона, та сама трава! Її темно-зелене листя блищало на сонці, а квіти мали насичений фіолетовий колір. Маруся нахилилася, щоб зірвати кілька стеблин, але раптом відчула, як хтось дивиться на неї. Озирнувшись, вона не побачила нікого, але відчуття стеження не покидало її.

Зірвавши потрібну кількість трави, Маруся поспішила залишити цвинтар. Серце її билося як скажене.

Ранковий туман огортав луг легким серпанком, ніби хотів приховати її від світу. Серце стискалося від болю, кожна клітинка тіла нагадувала про нерозділене кохання до Гриця. Вона уявляла, як з його допомогою покладе край своїм стражданням. Дорогою додому Маруся мріяла лише про один момент – коли біль нарешті відступить.

Сонце ледь торкнулося верхівок дерев, а Маруся вже поралася по господарству, після повернення з цвинтаря. На подвір'ї пахло димом і свіжо скошеною травою. Дівчина розтопила піч, кинула в неї жменю сухого листя і дрібних гілочок, і незабаром кімната наповнилась  приємним теплом.

Мати Марусі теж була за працею. Вона сиділа за прялкою, її вправні пальці жваво перебирали вовняну нитку. Маруся, зітхнувши, взялася до роботи. Сьогодні на неї чекало чимало справ: нагодувати курей, доїти корову, нарубати дров, принести води з криниці. Потім – випрати білизну в річці та повісити сушити на тин.

Дівчина працювала старанно, хоча серце її було важким. Батько загинув багато років тому, і весь тягар господарства ліг на плечі її та матері. Маруся часто згадувала його добрі очі та тепле слово. Здавалося, що без нього світ став більш суворим і безжалісним.

Весь день минав у невпинній роботі. Маруся топила піч, пекла хліб, доїла корову, носила воду. Втомлена, вона сідала на поріг хати і дивилася на захід сонця. Небо було розфарбоване яскравими барвами, але в душі дівчини було порожньо. Вона мріяла про інше життя, про те, щоб мати більше часу для себе, щоб займатися чимось цікавим. Але поки що їй доводилося миритися з долею, яка випала на її частку.

Зайшовши у вечір до хати, Маруся запалила тьмяну свічку, відтінивши кімнату в сумні барви. Тіні танцювали на стінах, створюючи химерні образи, що нагадували їй про її тривожні думки. Місячне сяйво, проникаючи крізь віконне скло, малювало на стіні страшні тіні, що поволі змінювали свої обриси, немов живі. Побачивши що мати спить, вона висипала зібрані трави на старий дерев'яний стіл, обвішаний висушеними рослинами. Кожна з них мала свою історію, свою силу, яку Маруся так ретельно вивчала. Її пальці ковзали по шорстких стеблах, ніби шукаючи заспокоєння. Холодний метал ступки холодив її долоні, а вологість від розтертих рослин нагадувала про життя та смерть, що нерозривно пов’язані. Вона відчувала, як тепло від свічки проникає в її долоні, нагадуючи про минулі часи, коли світ здавався таким простим і зрозумілим. Але тепер все змінилося.

Кожна травинка, кожна крапля смоли, що витікала з розтертого листя, була для неї не просто рослиною, а символом її надії та відчаю. Вона відчувала, як їхня сила проникає в неї, наповнюючи її рішучістю. З кожним ударом ступки, з кожним глибоким вдихом аромату диких трав, вона наближалася до своєї мети. Зовні, за вікном, чулися нічні звуки: шелест листя, скрип гілок, віддалений гавкіт собаки. Ці звуки створювали відчуття повної ізоляції, ніби весь світ затамував подих, спостерігаючи за її діями. Повітря наповнилося запахом диких трав, який нагадував їй про безтурботне дитинство, коли вона вірила в чудеса. Але тепер чудеса здавались їй недосяжними, а світ – жорстоким і байдужим.