ГЛАВА 3 НЕДІЛЯ

Війна, немов розлютований звір, наситившись кров'ю та горем, на деякий час відступила від українських земель, залишивши по собі спустошені поля, згарища на місці зруйнованих хат та безліч розбитих людських сердець. Але для вцілілих жителів села повернення хоч і тимчасового миру, перепочинку від постійної загрози, стало справжнім святом, променем надії у темряві. З надією та тривогою виглядали вони своїх чоловіків, синів, братів, що йшли на війну. І ось, нарешті, на сільській дорозі з'явилися перші постаті вершників. Серед тих, хто повернувся до рідного села, хто ступив на знайому землю, були й двоє найулюбленіших, найшанованіших парубків – Іван Іскра та Гриць Бобренко, що поверталися живими з кривавої січі.

Іван, високий та міцний козак, з новим, ледь помітним рубцем над оком, що лише додавав його обличчю суворої мужності, зійшов з коня і ступив на знайому, рідну землю, ніби на святиню. Його погляд одразу ж, серед натовпу зустрічаючих, зупинився на Марусі. Серце його стислося від давнього, прихованого болю та невисловленої туги. Він кохав її таємно, безнадійно, мовчки спостерігаючи здалеку за її щирим, палким коханням до Гриця, за їхнім щастям.

Гриць, який до війни завжди був душею компанії, веселий та жартівливий, тепер виглядав задумливим, відстороненим, ніби щось тяжіло над ним, змінило його під час походу. Він зійшов з коня, його рухи були повільними, невпевненими. Він коротко, майже байдуже привітався з Марусею, яка кинулася йому назустріч, а потім одразу ж відвернувся, ніби її присутність його обтяжувала, була неприємною. Маруся, приголомшена такою несподіваною холодністю, такою різкою зміною в його поведінці, відступила на крок назад, не розуміючи, що відбувається. Її прекрасні очі одразу ж наповнилися сльозами образи та болю.

Село зустрічало своїх козаків як справжніх героїв, що повернулися з пекла війни. Люди раділи їхньому поверненню, обіймали, дякували за захист. Увечері, за старовинним звичаєм, коли село зібралося на майдані, розпалили велике багаття, що мало символізувати очищення та повернення до мирного життя. Козаки, сидячи біля вогню, розповідали дивовижні, місцями страшні історії про свої пригоди у походах, про битви, про втрати та перемоги, співали тужливих та героїчних пісень під зоряним небом. Але навіть у цьому гурті радісних, гамірних людей, серед співів та оповідей, Маруся відчувала себе самотньою, покинутою, не розуміючи причини Грицевої холодності.

Іван, сидячи трохи далі від гурту, біля багаття, спостерігав за Грицем та Марусею. Його серце розривалося від ревнощів, що мучили його стільки часу, та від болю, бачачи страждання Марусі. Він розумів, усвідомлював гірку правду: ніколи йому не бути з Марусею, її серце належало іншому. Але він не міг, не хотів миритися з тим, що вона страждає, що її кохання, яке здавалося таким міцним, може бути зруйноване.

Маруся, не витримавши більше цієї напруги, Грицевої байдужості, тихо відійшла від гамірного гурту. Вона знайшла затишне місце під розлогою, старою липою на краю майдану, де тінь ховала її від сторонніх поглядів, і дала волю сльозам. Її кохання до Гриця було таким сильним, таким щирим, таким глибоким, а відповіді на нього – такою несподіваною, такою болісною холодністю, байдужістю. Вона не розуміла, що сталося з Грицем за час його відсутності, чому він змінився так сильно, чому став таким відстороненим, майже чужим.

Дні минали за днями, перетворюючись на тижні, а тижні – на довгі, виснажливі місяці. Мир, що настав після війни, мав принести спокій та радість у кожну хату, але для Марусі він став справжнім випробуванням, часом болісної невизначеності. Гриць, її суджений, її коханий, якого вона так щиро, з такою надією чекала з війни, ставав дедалі байдужішим, дедалі відстороненішим. Його погляд, колись сповнений тепла, ніжності та любові, тепер ковзав по ній, ніби бачив незнайому, чужу людину, не затримуючись ані на мить. Він уникав її, уникав розмов, уникав будь-якої близькості.

Одного вечора, коли сонце вже хилилося до заходу, Маруся, прогулюючись самотньо берегом річки, побачила їх. Гриць та Ліза йшли поруч, обнявшись, про щось жваво розмовляючи та сміючись. Серце Марусі пронизало гостре, мов лезо ножа, відчуття ревнощів та болючої зради. Ліза, її подруга дитинства, колись її довірена особа, завжди була поруч, вони ділилися дівочими секретами у дитинстві.

Мстислав, молодший брат Лізи, стояв неподалік, біля старого човна, і спостерігав за всіма. Його погляд був спрямований на Марусю, на її бліде, засмучене обличчя. В його очах читалася якась дивна суміш давнього захоплення, невисловленого кохання та щирого, глибокого співчуття. Здавалося, він розумів біль, який вона відчувала, бачив її страждання і хотів би чимось допомогти.

Через кілька днів, випадково підслухавши розмову кількох жінок біля сільської криниці, що жваво обговорювали останні плітки, Маруся дізналася страшну, майже неймовірну правду. Жінки перешіптувались, ділячись "новинами", що Ліза, сестра Мстислава, нібито "приворожила" Гриця, використовуючи якісь давні, заборонені чари. Ці слова, повні пересудів та осуду, прозвучали в її вухах як грім серед ясного неба, вразили її до глибини душі. Вона не хотіла вірити в це, відкидала цю думку, як щось неможливе, але всі ознаки, всі незрозумілі зміни в поведінці Гриця, вказували на те, що в цих страшних словах може бути частка правди. Згадалися й дивні погляди Лізи, її заздрість, її натяки.

Маруся повернулася додому з розбитим серцем, з душею, пошматованою болем та сумнівами. Вона замкнулася в своїй кімнаті, відгородившись від усього світу, і довго, гірко плакала, даючи волю емоціям. Все, у що вона вірила, все, про що мріяла – її кохання, її заручини, її майбутнє з Грицем – розбилося на дрібні, гострі шматочки, що боляче впиналися в душу. Її кохання було зраджено, її довіра – розтоптана, а мрії – зруйновані. Вона відчувала себе абсолютно самотньою, покинутою всім світом, нікому не потрібною. Здавалося, ніколи більше в її житті не буде радості, не буде щастя, не буде світла.