ГЛАВА 2 ВІНЧАННЯ ТА ВІЙНА

Час, немов пісок крізь пальці, невблаганно вислизав із жмені днів. Минуло більше року відтоді, як хижі вовки у темному лісі безжально забрали у Мстислава Василину, його вірну подругу, дівчину, яка могла б стати судженою. Її скромна могила, що тепер ховалася під зеленим килимом свіжої трави та польових квітів, стала для нього місцем тихого паломництва. Іноді він приходив сюди, аби хоч на мить відчути її ледь вловиму присутність, прошепотіти слова, які не встиг сказати за життя. Але навіть біля могили Василини, схиляючись над холодним каменем, перед його внутрішнім зором поставало зовсім інше обличчя – обличчя Марусі Чурай.

Він дбайливо клав на могилу барвисті маки – ті самі, що колись нагадували йому про рум’янець на щоках Василини. Поруч клав білі ромашки – символ її чистоти та невинності, та жовті нарциси, які вони колись збирали разом на весняних левадах. Але кожна квітка, кожен дотик до холодного, мокрого від роси каменю, нагадував йому не тільки про невідворотність втрати і біль розлуки, а й про те, як сильно він сумує, як порожньо стало на душі без її світла. Проте, попри всю свою скорботу за Василиною, Мстислав не міг, хоч як намагався, вигнати з думок образ Марусі.

Її пісні, химерні та незбагненні, сповнені глибокої туги та нерозділеного кохання, лунали в його голові невпинною мелодією, що не давала спокою ні вдень, ні вночі. Він знову і знову бачив її очі, що сяяли незрівнянною, майже неземною красою. Чув її сміх – легкий, мов дзвіночок, що бринить на вітрі, дзвінкий та незабутній. І хоча здоровий глузд підказував, що Маруся – це вже минуле, що їхні шляхи розійшлися, його серце, вперте й непокірне, продовжувало битися в унісон з її образом, жило надією, яка згасала щодня.

З кожним днем його почуття до Марусі ставали дедалі глибшими, заплутанішими, болючішими. Він відчував себе розірваним навпіл: з одного боку – тиха, ніжна прив'язаність, майже дружня любов до покійної Василини, а з іншого – нестримний, всепоглинаючий потяг до живої, такої бажаної й такої недосяжної Марусі. Він ненавидів себе за ці почуття, за свою слабкість, за те, що не міг відпустити минуле, але вдіяти з собою нічого не міг.

Стоячи над могилою Василини, його серце крававило, розривалося на дрібні шматочки від внутрішнього болю. Він палко хотів забути про Марусю, викреслити її з пам'яті, проклясти за те, що її образ, мов зла мара, відволікає його від скорботи за вірною подругою. Але кожне його бажання було марним. Образ Марусі, як невідступний привид, слідував за ним скрізь, не даючи спокою ні вдень, ні вночі, мучив його душу. І тоді Мстислав остаточно зрозумів: він у полоні своїх почуттів, міцно заплутався в їхньому павутинні, як муха. Він не міг вирватися з цього болісного, кошмарного сну. І чи зможе коли-небудь? На жаль, ні.

×××

Сонячні промені, ще теплі від денного пригріву, танцювали на річковій воді, розсипаючись тисячами золотистих бризок. Молоді дівчата, вбрані у святкові вишиванки, дзвінко співали купальських пісень, що лунали над тихою Ворсклою. Їхні вправні руки спритно плели вінки з найзапашніших польових трав та квітів. Кожна вплетена квітка мала своє, особливе значення – символ надії, кохання чи побажання щасливої долі. Кожен вузлик був не просто сплетенням, а маленьким заклинанням, що мало допомогти знайти судженого. Коли вінки були готові, дівчата вийшли на берег річки. Шепочучи старовинні загадки, вони обережно пустили свої квіткові обереги на воду. Легкий вечірній вітерець підхопив їх, ніс далеко, до невідомих берегів, несучи з собою дівочі мрії та потаємні сподівання про щасливе заміжжя.

Вечір, лагідний та зоряний, огорнув село м’яким, оксамитовим покривалом. На березі річки, трохи осторонь від села, яскраво розгорілося купальське багаття. Його червоні язики полум’я весело танцювали, відкидаючи мерехтливі тіні на усміхнені обличчя юнаків та дівчат, що зібралися навколо. Молодь гуртувалася біля вогнища, лунали запальні пісні, водили традиційні хороводи. У центрі уваги були Гриць та Маруся. Тримаючись за руки, обнявшись, вони з розгону стрибнули через палаюче багаття – давній обряд, що мав зміцнити їхні почуття. Їхні дзвінкий сміх і радісні вигуки луною розносилися над сонним селом, сповіщаючи про їхнє щастя. Мстислав, який стояв осторонь, у тіні старих верб, спостерігав за ними. Його серце стискалося від нестерпного болю та гірких ревнощів. Він бачив, які вони щасливі разом, з якою легкістю Гриць переносить Марусю через вогонь, відчував їхню близькість. Поряд з ним стояла його сестра Ліза. Її очі, зазвичай такі життєрадісні, тепер були сповнені невимовної туги та прихованого страждання. Вона кохала Гриця, давно і безнадійно, але він завжди обирав Марусю, не помічаючи почуттів Лізи. Ліза тихо поклала свою голову на плече брата, шукаючи розради. Мстислав міцно обійняв її у відповідь, намагаючись заспокоїти, хоча сам потребував розради.

Коли Гриць, не соромлячись численних поглядів, ніжно поцілував Марусю, Мстислав відчув, як його охоплює шалений, сліпий гнів. Усе всередині нього кричало від болю та образи. Він хотів кинутися до них, розірвати їхні обійми, зруйнувати їхнє щастя, але стримався, з останніх сил опановуючи себе. Він не міг дозволити собі опуститися до такої ницості, як відкрита агресія на святі. Він лише подивився на свою сестру, яка теж стала свідком цього поцілунку. У її очах він побачив віддзеркалення власного болю і ще міцніше притиснув її до себе. Він знав, усвідомлював гірку правду: ніколи йому не бути щасливим з Марусею. Її серце, її душа належали Грицю – повністю і беззастережно. А його власне серце було розбите на дрібні, гострі шматочки, що краяли душу. Він зрозумів, що його кохання приречене на вічні страждання, на таємний біль, який ніколи не мине. І хоча гнів штовхав його до помсти, до бажання завдати Грицю такого ж болю, який відчував сам, він не міг цього зробити. Натомість він вирішив присвятити себе захисту сестри. Ліза, так само як і він, страждала від нерозділеного кохання, і в цю хвилину вони були єдиними, хто розумів біль один одного.