Початок історії, який є кінцем

ДИСКЛЕЙМЕР / ПРО АВТОРСЬКІ ПРАВА

Усі права на дану книгу, включаючи текст, сюжет, персонажів та будь-які інші елементи твору, належать виключно її автору Герцогу Фламбергу .

Цей твір захищено Законом України "Про авторське право і суміжні права" та міжнародними угодами про захист інтелектуальної власності.

Жодна частина цієї книги не може бути копійована, відтворена, розповсюджена, передана, адаптована або використана в будь-якій формі та будь-якими засобами (електронними, механічними, шляхом фотокопіювання, запису чи іншими) без отримання попереднього письмового дозволу від правовласника.

 Будь-яке розміщення даного твору (повністю або частково) на будь-яких інших інтернет-ресурсах, файлообмінниках, торент-трекерах чи інших платформах без прямої письмової згоди автора суворо забороняється і є порушенням авторських прав.

У разі виявлення фактів порушення авторських прав, включаючи несанкціоноване копіювання, розповсюдження або будь-яке інше неправомірне використання цього твору, винні особи будуть притягнуті до цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України.

Автор залишає за собою право вживати всіх законних заходів для захисту своїх прав.

Сива, мов посивілий степ під осіннім небом, борода старого козака Мстислава тремтіла, коли він, зіщулившись під тягарем років та спогадів, намагався вловити прохолодний вечірній вітер, що ніс із собою духмяні пахощі полину, чебрецю та безкрайніх степових трав, змішані з терпким запахом диму з сільських печей. Ворскла, річка його буремного дитинства та козацької молодості, вилася срібною гадюкою вдалині, текла спокійно та велично, немовби віддзеркалюючи вічність, що розтягнулася перед ним, вічність його власного, проклятого життя. Століття, мов швидкі коні в галопі, пронеслося повз, залишивши після себе лише глибокі, мов яри, зморшки на його висушеній, обвітреній шкірі та бездонну прірву болісних спогадів, що пекли душу гірше за ворожу кулю.

Очі, колись ясні, мов зорі на липневому небі, та пронизливі, здатні розгледіти татарина за версту, тепер були затягнуті білою, непроникною пеленою сліпоти. Він більше не бачив ані золотого сяйва сходу сонця, що будило село до життя, ані сріблястого диску повного місяця, що освітлював чумацькі шляхи, ані рідного, милого серцю обличчя коханої Марусі. Але навіть у цій вічній, безпросвітній темряві, його пам'ять, мов вірний літописець, малювала чіткі, живі образи минулого. Він бачив себе юнаком, сповненим сил, надій та козацької відваги, серце якого палало нерозділеним, палким, всепоглинаючим коханням. Бачив її – Марусю, дівчину-легенду, з її чорним, як ніч, волоссям, зібраним у тугу, довгу косу, та ніжним, мов співи соловейка у гаю, голосом, що проникав до самого серця. І бачив їх обох – Івана Іскру, кремезного та поважного, та Гриця Бобренка, вправного та сміливого, своїх одвічних суперників у гіркій, нещадній боротьбі за прихильність, увагу та, найголовніше, за серце коханої дівчини.

Війни з бусурманами та ляхами, що спустошували українську землю, голод, що косив людей без розбору, морові хвороби, що чорною чумою ширилися селами – все це пройшло повз нього, не забравши його життя, хоча він стократ був готовий віддати його за волю чи за кохання. Він брав участь у сотнях кривавих битв, рубав ворогів освяченою шаблею, бачив смерть очима побратимів, що падали поруч на скривавлену землю, але його власне життя, мов зачароване, не обривалося. Він був проклятий безсмертям, приречений бути вічним свідком людських радощів, швидкоплинних, мов весняні води, та безкінечних страждань, що тяглися, мов довгі зимові ночі. Кожен рік, кожна нова зустріч зі смертю, що забирала близьких, мов невидимий косар, була для нього нестерпною мукою, найтяжчим випробуванням. Він благав Всевишнього Бога пощадити його, зняти це страшне прокляття вічного життя, що стало тяжчим за будь-яке пекло.

Він згадував свою сестру Лізу, її добрі, співчутливі очі, в яких завжди можна було знайти розраду, та лагідний голос, що знаходив для нього слова підтримки у найтяжчі хвилини. Саме вона була єдиною душею, хто розумів його біль, хто завжди був поруч, готовий розділити горе. Її передчасна смерть стала для нього ще однією незагоєною раною, що кровоточила протягом століття. А ще пішла з життя і Маруся, його незгасне кохання, віддавши своє серце іншому, Грицеві, так і не прийнявши глибину його почуттів. Він так і не зміг її врятувати від злих наговорів та лихої долі, не зміг захистити від усіх нещасть, що спіткали її в житті.

Сльози, солоні, мов сльози Дніпра, котилися по його глибоко зморшкуватому обличчю, залишаючи на ньому мокрі доріжки. Вони були сльозами розпачу від втрат, туги за минулим щастям. Він так і не зміг забути, як палко боровся за серце Марусі з Іваном Іскрою, як несамовито заздрив простому, земному щастю Гриця Бобренка, яке здавалося йому недосяжним скарбом. А вона... вона, мов пташка, обрала Гриця, віддала своє дівоче серце саме йому.

– Чому я, Господи? – шепотів він потрісканими, пересохлими губами, схиливши сиву, важку голову до грудей. – Чому саме мені судилося пережити стільки болю, стільки втрат, бачити, як згасає життя близьких? За що це страшне покарання вічного, самотнього життя?

 Але відповіді не було ані з неба, ані з землі, ані з глибин річки Ворскли. Тільки тиша, густа й байдужа, що огортала його, мов холодний, сирий саван, тиша, що здавалася гучнішою за будь-який крик.

– Лізо, Марусю, – прошепотів він востаннє, і голос його був ледь чутний, мов останній подих, – ви – моє вічне кохання, мій вічний біль. Я досі кохаю вас обох, мої зорі згаслі. Ці слова, вимовлені з такою силою почуття, з такою глибиною відчаю, здавалося, розірвали тишу вечора, пролунали над степом, долетіли до самого неба, до душ тих, кого він кохав. І в цю мить, коли остання крапля сліз скотилася по його щоці, він відчув, як його душа, вільна, мов птаха з відчиненої клітки, відривається від стомленого, немічного тіла, щоб нарешті знайти довгожданий, заслужений спокій після століть мук.