Початок історії, який є кінцем

Сива борода Мстислава тремтіла, коли він, зіщулившись, намагався вловити прохолодний вечірній вітер, що ніс із собою пахощі степових трав. Ворскла, річка його дитинства, текла спокійно, немовби віддзеркалюючи вічність, що розтягнулася перед ним. Століття пронеслися, як мить, залишивши після себе лише зморшки на його шкірі та бездонну прірву спогадів.

Очі, колись ясні та пронизливі, тепер були затягнуті білою пеленою сліпоти. Він більше не бачив ні сонця, ні місяця, ні обличчя коханої Марусі. Але навіть у темряві його пам'ять малювала чіткі образи минулого. Він бачив себе юнаком, серце якого палало нерозділеним коханням. Бачив її – Марусю, з її чорним волоссям та ніжним голосом. І бачив їх обох – Івана Іскру та Гриця Бобренка, своїх суперників у боротьбі за серце коханої.

Війни, голод, хвороби – все це пройшло повз нього. Він брав участь у сотнях битв, бачив смерть очами, але його життя не обривалося. Він був проклятий безсмертям, вічним свідком людських радощів і страждань. Кожне століття, кожна нова зустріч зі смертю була для нього мукою. Він просив Бога пощадити його, зняти це страшне прокляття.

Він згадував свою сестру Лізу, її добрі очі та лагідний голос. Саме вона була єдиною, хто розуміла його біль, хто завжди була поруч. Її смерть стала для нього ще однією раною, що ніколи не загоїлася. А потім пішла з життя і Маруся, віддавши своє серце іншому. Він так і не зміг її врятувати, не зміг захистити від усіх нещасть.

Сльози котилися по його зморшкуватому обличчю. Вони були сльозами розпачу, туги, але найбільше -  докору. Він так і не зміг забути, як боровся за серце Марусі з Іваном Іскрою, як заздрив щастю Гриця. А вона... вона віддала своє серце саме Грицеві.

«Чому я, Господи?» – шепотів він, схиливши голову. «Чому я мав пережити стільки болю? За що це покарання?» Але відповіді не було. Тільки тиша, що огортала його, як ковдра.

«Лізо, Маруся, – прошепотів він, його голос був ледь чутний, – я досі кохаю вас». Ці слова, вимовлені з такою силою почуття, здавалося, розірвали тишу вечора. І в цю мить він відчув, як його душа відривається від тіла, щоб нарешті знайти спокій.

Мстислав помер, так і не дочекавшись зустрічі з коханою в іншому світі. Його таємниця, його нерозділене кохання, поховані разом з ним. Ніхто так і не дізнався про його муки, про його вічну тугу за Марусею та Лізою. І тільки річка Ворскла, вічний свідок людських трагедій, зберігала пам'ять про старого козака, який віддав своє життя за примарну надію на щастя.