52

Я ніби на краю прірви.  

У мене таке відчуття, ніби я заблукала в лісі і на мене напали дикі звірі. Вони підігнали мене до краю урвища і ставлять переді мною вибір: або кинутись самій, або ж стати їх жертвою. Так, саме так. 

Я обираю перше. 

"Завтра опівдні на нашому місці"... 

"Я чекатиму тебе, Кім"... 

Я просто помру, якщо мені не вдасться прийти. 

Господи, дай мені хоч один малесенький шанс! Будь ласка, не змушуй мене сумніватися в тому, що ти існуєш! 

Я вмикаюся і починаю розрізняти перед собою неясні рядки дрібним друкованим шрифтом. Перед очима постає підручник, який я тримаю в руках, сидячи у вітальні в кріслі. Мені нічого не залишається, окрім як розважати себе читанням, бо мої батьки забрали у мене і ноутбук. 

Мені треба зібратись. Інакше я скоро зовсім збожеволію. Я маю щось придумати. 

Я з характерним шелестом перевертаю сторінку. Мої пальці тремтять, як у лихоманці. Мама стоїть посеред кімнати та гладить свою блузку. Приміщення просякнуте нашим тягучим мовчанням, електризуючи повітря довкола нас. Мені майже фізично важко тут перебувати, але я розумію, що якщо зараз піду нагору, іншого шансу у мене просто не буде.

Вимкнувши праску, мама ставить її вертикально на підставку і відліплює від прасувальної дошки гладеньку блузку.

- Ти кудись йдеш? - я відриваюся від читання, дивлячись на те, як мама швидко збирається, замінюючи свою домашню футболку на випрасуваний одяг. Вона переводить на мене кришталево-сірий погляд, застібаючи гудзики зверху донизу.

- Так, мені зателефонували з галереї, у нас з'явився новий замовник.

Я перекладаю очі, дивлячись у велике вікно вітальні, звідки б'є вечірній сутінок. Я б вилізла через вікно. Але не можу.

Зберися, Кім. Давай же, зараз.

- Мам, я хочу тебе щось попросити, - тихо промовляю я, повертаючи обличчя до неї. Ну все, або пан чи пропав.

- Телефон я тобі не віддам, навіть не думай, що ти зможеш зв'язатися з цим хлопчиком, - швидко випалює мама, поспіхом надягаючи другу сережку на вухо в дзеркалі передпокою.

- Я вже зрозуміла, що просити про щось у вас марно. Все одно, що горохом об стіну, - промовляю я майже крізь зуби. Мама кидає на мене промовистий погляд, але вичитувати мене не поспішає, явно через своє спізнення. Я сіро продовжую: - Мені треба підписати в школі обхідний лист. Елайна сказала, що завтра крайній термін.

- Добре, я завтра заїду і підпишу, - мама бере сумочку і цокає по вітальні підборами, зупиняючись біля дверей, щоб ще раз перевірити, чи все взяла.

Я блідну. До такої відповіді я ніяк не була готова.

- Але... Я думала, що я поїду з тобою. Там потрібний мій підпис.

– Наскільки я пам'ятаю, це не обов'язково. Я поставлю підпис за тебе. Ще щось?

Мама на мить зупиняється, з явним нетерпінням, яке підказує мені, що я нічого не досягну.

- Ні, - сівшим голосом відповідаю я.

- Добре. Якщо зголоднієш, у холодильнику залишилися котлети та макарони з вечері, тільки запіканку не бери, вона зіпсувалась, як приїду, викину. Я туди й назад.

Через кілька секунд за нею ляскають двері і я чую, як замок з того боку провертається тричі. Тепер мені нема перед ким триматися, і весь тягар і гіркота того, що відбувається, навалюється на мене, давлячи на плечі, осідаючи на дні душі; вени стають важкими, немов кров у них загуснула, перетворившись на в'язке желе. Я дивуюся своїй здатності втримати сльози, хоча відчай обрушується на мене вдесятеро.

Як же мені вирватися з цього полону?