36

- ...І таким чином, визначаючи взаємодію тих чи інших положень права, ми акцентуємо увагу на їхньому самостійному характері, співвідношенні, а також безперервній взаємодії між собою.

Я перегортаю сторінку, глянувши на Стена.

- Виділення складових об'єкта теорії права надає нам перелік визначених можливостей, - тихо вимовляю, дивлячись уже не до книги. Я схиляю голову набік.

Стен дивиться кудись через мене, і я мимоволі відмічаю, що вони з Кейном майже одного зросту. У нього стомлений погляд, і під очима пролягли тіні, Стен здається схудлим і чомусь таким ранимим і беззахисним.

- Стен, ти взагалі слухаєш мене?

– Що?

Він збентежено піднімає голову, ніби тільки виринув із сеансу гіпнозу, і не розуміє, що взагалі робиться навколо нього. Зрозумівши, що безбожно пропустив половину моїх пояснень, він прикро хитає головою.

Я окидаю його уважним поглядом.

- Стен, у тебе все гаразд? Ти сьогодні якийсь розсіяний.

- Вибач, - він проводить рукою по лобі, відкинувши волосся назад і вибачливо усміхається. - Ніяк не можу зосередитись. Перездача вже завтра, а містер Перс, як і раніше, загрожує мені провалом на іспиті та річною двійкою.

- Не накручуй себе, ми вже майже все пройшли. Нам залишилося всього два параграфи, ми якраз встигнемо сьогодні.

- Я вже якось сам.

- Ти впевнений?

- Так, Кім, я впевнений. Ти мені добряче допомогла, - він усміхається мені. - Дякую тобі.

Стен посміхається, але я бачу на дні цієї посмішки ще щось. Якась недомовленість, гіркота, туга змішана з розпачем. Я дивлюся на нього і мені здається, що я упустила дещо важливе. Але зізнатися чесно, я сьогодні страшенно втомилася, щоб розбиратися, що означає ця посмішка.

- Добре, я тоді додому піду.

- Ти сьогодні дуже красива, Кім, - вимовляє Стен, і його голос м'яко потопає в атмосфері кімнати.

Мої ноги завмирають на рівному місці, я зупиняюся, наче переді мною раптом з'явилася невидима стіна. Повітря виходить з моїх легень із дурним, незграбним і трохи істеричним смішком. Так, мене охоплює легкий подив, і я майже впевнена, що він взагалі не чув, що я йому сказала.

І як, вибачте, я маю реагувати на це?

- Дякую, - стримано вимовляю я.

Стен уважно спостерігає за мною.

- Ти останнім часом ніби розцвіла, я давно тебе такою не бачив, - він продовжує, спостерігаючи за тим, як я поза волею соромлюся, заливаючись рум'янцем. - По-моєму, ти не звикла до компліментів. Твій хлопець тебе зовсім ними не балує?

Я не знаю, що йому відповісти. Чи каже Кейн мені про те, що я гарна? Та постійно. Але чути це від Стена, хлопця, який сам запропонував мені дружити, в якому я так і не змогла розглянути того ідеального чоловіка, яким він бачиться моїм батькам, - як мінімум дивно і до смішного безглуздо.

- Кім, Кіммі, - з якоюсь дивною гіркотою видихає Стен.

Він підходить на крок ближче і тут відбувається несподіване. Він дивиться мені у вічі. Дивиться з такою болючою рішучістю, ніби від цього залежить все його життя. І далі все йде шкереберть. Стен хапає мене за лікті і наближає до себе, я ледь розумію його гарячий шепіт, що ледве чується через стукіт крові у моїх вухах.

- Кімберлі, - хватка його посилюється і болісний блиск в очах помножується.

А потім він цілує мене.