25

Повисає мовчанка, щойно за Стеном грюкають вхідні двері. Мама нервово колупає нижню губу, похмуро розглядаючи мене. Трохи нестандартно для початку гучної сварки, як я вважаю. Не схоже на те, як би вона справді збиралася напасти на мене з докорами. Чесно кажучи, це насторожує значно більше, ніж будь-який допит чи неконтрольований спалах люті. Я не знаю, яка сторона переважує в чаші маминого настрою і мені хочеться піти геть, перш ніж я це з'ясую. Що я роблю, і треба сказати, у мене це майже виходить.

- Кімберлі, почекай, - спокійний сірий голос вириває мене з мого маленького ненадійного, тендітного кокона. - Потрібно поговорити.

Я обертаюся в арочному отворі і стаю в закриту позу, схрещуючи руки на грудях. Попри мій спокійний зовнішній вигляд, у мене починає буйно тарабанити серце.

- Стен тобі вже все пояснив, що ти хочеш почути?

Нахабна зухвалість, за якою ховається страх і розгубленість. Насправді я все ще вражена і мені не віриться, що все обійшлося. Десь позаду грудної клітини тьохкає безглузде попередження. Все надто гладко для того, щоб здаватися правдою.

- Доню, - зазвичай мама не називає мене так, і тому незрозуміле дурне почуття всередині посилюється. - Я не хотіла при Стені відчитувати тебе. Але ж ти відмінниця, приклад для інших школярів, зрештою ти тягнеш на золоту медаль. Якщо вже на те пішло, - вона робить глибокий вдих, - ви могли б домовитися зустрічатися після уроків.

Я скидаю брови.

- В який час, мамо? Після уроків у мене зазвичай домашні курси та додаткові заняття з профільних предметів. Ах так, ще підготовка до всіляких олімпіад та підсумкових іспитів. Та не так і багато я пропустила, подумаєш... Так, кілька занять з фізкультури. Для чого вони мені взагалі?

Мама уважно слухає мене.

- Добре, - несподівано киває вона. – Я тебе почула. Завтра поговорю з учителем, щоб звільнив тебе від занять.

- Ні! - злякано скрикую я. Вона здивовано скидає брови, застигаючи, і я миттєво тверезію. Так, мені слід бути уважнішою. Я вже починаю забувати, а у присутності мами це дуже небезпечно. Будь обережніша, Кім. Не дай Боже, мама дізнається, що так я прикриваюся зустрічами з Кейном...

- Не треба, мамо. Це зайве, – спокійно додаю я.

Мама стискає губи у смужку і коротко стукає пальцями по столу. У виразі її обличчя вагання, мені здається, в її голові дозріває якесь рішення, але я не можу зрозуміти, про що вона думає.

– Я тоді піду до себе? - Обережно уточнюю я.

Коли я не отримую відповіді, я вирішую мовчки піти до своєї кімнати.

- Кім, - спокійно кличе мене мама.

І я зупиняюся.

- Що таке?

- Я рада, що ви зі Стеном потоваришували. Ти маєш зрозуміти, що я не бажаю тобі зла. Він хороший хлопець. Зараз таких мало, повір мені. Придивися до нього.

Яких таких? Які цинічно вивертають твою таємницю, а потім шантажують тебе батьками? Але вголос я, звісно, ​​сказала інше.

- Так, мамо.